У процесах міжнародної комерціалізації інтелектуальної сфери держави Дедалі відчутнішу роль відіграють ринкові засади: мотиваційний менеджмент і науково-технічний маркетинг, зміна форм власності і самодостатність, орієнтація на матеріалізований результат пошуку та потенційного споживача. Але суспільна криза і концептуальна невизначеність, брак державно-правового забезпечення і дисципліни зобов'язань, ресурсів (фінансових, матеріальних, інформаційних) і належного досвіду, криміналізація економіки і пауперизація інтелігенції призводять до вкрай небажаного демпінгового або «тіньового» відпливу ідей, дослідницького наробку, «умів», відчутної упущеної комерційної вигоди.
Розглянуті явища і тенденції позиціонування України на міжнародному ринку технологій являють собою зовнішню інфраструктуру науково-технічної сфери вітчизняної економіки. Вирішальна ж роль у її глибинній трансформації, генеруванні інтелектуального продукту залишається за національними науково-технічними системами. їх тісно взаємопов'язані складові — науково-технічний потенціал і науково-технологічна та інноваційна політика. Проблемно-орієнтований аналіз цих складових дає змогу інтегровано оцінити можливості й напрями адаптації перехідної економіки України до процесів техноглобалізму. Зупинімося лише на кількох фрагментах нинішньої еволюції науково-технічного потенціалу і науково-технологічної та інноваційної політики держави.
Науково-технічний потенціал країни в загальному плані визначається як його економічною продуктивністю, а саме «виробництвом» знань, так і — ще більшою мірою — можливостями їх технологічного відтворення. Адже відомо, що саме великий часовий лаг «від ідеї до продукту» створює повсюдно найгострішу проблему.
Зміни в науково-технічному потенціалі України в останнє десятиріччя набули руйнівного характеру в усіх його трьох підсистемах: новаційного менеджменту (наукові кадри і дослідницький доробок): інноваційного менеджменту (впровадження і ринкове освоєння нововведень); функціонально-ресурсного менеджменту (організація й управління: фінансове, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення).
Так, якщо на початку 90-х років, за даними ООН. реальна забезпеченість науково-інженерними кадрами в Україні становила 6,7 осіб на 1 тис. населення (у США — 3,8, у Швеції — 3,0. у Нідерландах — 2,6, у Франції — 2.2 особи), то нині вона скоротилася втроє. Технологічні дослідження виконують не більш як 100,0 тис. осіб (у 1990 р. — 313,0 тис). Вітчизняна наука «старіє»: кожний п'ятий фахівець — пенсіонер, частка вчених віком до 40 років не перевищує 15 % [52,985].
Загострюється структурний перекіс в інноватиці — більш ніж половина докторів і кандидатів наук зайнята в позаринковому, переважно вузівському секторі науки, в той час як у сфері заводського впровадження новацій їх лише ), 3 %. Значна частка елітних учених працює на закордонний інтелектуальний ринок: щорічно до 200 фахівців емігрують, до 10 тис. учених виїжджають за межі країни для участі в наукових дослідженнях, роботи за контрактами, стажування. Переважна більшість їх спеціалізується в наукомістких галузях: технічних, фізико-математичних. біологічних, медичних. Гіпертрофоване «рекрутування» до аспірантури в галузях суспільних наук (економічних, юридичних, політичних) не відповідає нагальним потребам країни в кадрах кваліфікованих технологів-інноваторів.
Обсяг науково-технічних робіт в Україні за десятиріччя зменшився в 4 рази. Позитивним при цьому можна було б вважати оптимізацію за «світовими стандартами» співвідношення фундаментальних, прикладних досліджень і розробок (15 % : 25 % : 60 %). Однак цей процес, по-перше, відбувався за рахунок деструкції галузевого сектора науки — основного впроваджувача технологічних інновацій, по-друге, він не привів, як це має місце в західній університетській моделі, до концентрації фундаментальних досліджень у вищих навчальних закладах, де зосереджена основна маса наукових кадрів вищої кваліфікації, і, по-третє, не супроводжувався необхідним фінансуванням, особливо на стадії освоєння [35,98].
Екстремальним умовам, що склалися в країні, насилу, але достойно «протистоять» ті галузі знань, які мають вагомий творчий доробок: вітчизняні наукові школи планетарного значення (електрозварювання, надтвердих матеріалів, імпульсних процесів, композиційних матеріалів, космічних технологій, кібернетики, медицини тощо). Вони «роблять погоду» в українській науці, персоніфікують високотехнологічні напрями НТР, але ані їх, ані їхніх «метрів» не обминає невблаганна суспільна криза.
Зміни аналогічного характеру простежуються і в інших підсистемах вітчизняного науково-технічного потенціалу.
Щодо другої складової національних науково-технічних систем — політики у сфері науки і техніки, то вона не тільки формує технологічну «траєкторію» розвитку країн, але є нині для більшості з них по суті транснаціональною, її пріоритети, цілі, завдання, функції, механізми визначаються загальними тенденціями науково-технічної революції і світового ринку технологій. З огляду на вирішальну роль технологій у міжнародній конкурентоспроможності, можливості «подвійного призначення» (в тому числі військового), соціальні наслідки їхнього використання держави здійснюють пряме і непряме втручання в процеси вивезення-ввезення технологій як засіб національного убезпечення.
Сучасні ринкові перетворення в Україні не сприяють технологічним змінам, інтегруванню країни в техноглобалістський тренд. Вони порушили усталений адміністративний механізм регулювання науково-технічного розвитку і не створили належного конкурентного ринкового середовища, здатного до інноваційної синергетики (самоорганізації, самовідтворення).
У контексті проголошеного на найвищому офіційному рівні інноваційного імперативу державно-господарського відродження України, переходу від екзогенного до ендогенного типу виробництва найбільш «вузьке місце» становить відсутність сталої, всебічно обгрунтованої, реальної й далекосяжної економічної парадигми, ключову роль у якій має відігравати інноваційно-технологічна політика.
Концепція останньої розроблена в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В її основу покладено три принципи.
Перший — це еколого-інноваційний імператив реформування народногосподарського комплексу України. Він означає безумовну пріоритетність відтворення життєвого середовища, продовольчої й ресурсної бази і друге рядність товарного насичення ринку на початковому етапі.
Другий принцип — інноваційно-випереджувальний напрям науково промислової революції в країні. Він реалізується шляхом стратегічного вибору і концентрації ресурсів на найперспективніших, адаптованих до умов України технологіях, виходячи з вимог так званої «технології проривів».
Третій принцип — це масштабна «інтелектуалізація» професійно-кадрового потенціалу України в еколого-реноваційному та інноваційно-випереджу вальному напрямах.
Усі три концептуальні принципи мають актуальне звучання з огляду на сучасні тенденції техноглобалізму та можуть слугувати базовими при обґрунтуванні вітчизняної моделі технологічного відродження України.
«Пропустивши» попередні етапи НТР (інформатика та ресурсозбереження), Україна має нагальну потребу якнайшвидше визначити та розпочати освоєння своїх перспективних «ніш» на світових ринках і в міжнародному поділі праці. У зв'язку з цим, виходячи із запропонованої концепції, довгострокову мету має становити досягнення лідерських позицій у масштабній розробці, промисловій апробації та реалізації на міжнародному ринку технологій наукомістких природоохоронних процесів та послуг. Тим більше що. за компетентними прогнозами, альтернативу наявній ціновій та якісно-продуктовій конкуренції має скласти в найближчому майбутньому екологічная науково-технічна безпека товарів.
Ефективне поєднання систем вищої школи, науки та інноваційного бій несу, як показує досвід розвинутих країн, сприятиме нарощуванню наукове технічного потенціалу України, прискоренню її інтеграції у світовий ринок технологій.
Досвід багатьох розвинутих країн переконує, що формування конкурентного експортного потенціалу безпосередньо залежить від рівня науково-інноваційної сфери країни та її впливу на технологічну динаміку оновлення виробництва. Кризові явища в економіці України привели до великого дефіциту державного бюджету і різкого скорочення фінансування науково-технічної сфери.
Базові показники стану та динаміки розвитку інноваційної діяльності в Україні за останні роки представлено в таблиці 2.2.
Таблиця 2.2.
Розвиток науки й інноваційної діяльності в Україні [36,123]
| Показник | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2001 | 2002 | 2003 | 2004 | 2005 |
| Фахівці, зайняті науковими дослідженнями і розробками, ніс. осіб | 295,0 | 248,5 | 222,1 | 207,4 | 179,8 | 160,1 | 142,5 | 134,4 | 126,0 | 120,8 |
| Питома вага виконаних науково* технічних робіт у ВВП, % | 1,81 | 1,40 | 1,41 | 1,35 | 1,34 | 1,38 | 1,36 | 1,22 | 1,2 | 1,13 |
| Кількість розробок зі створення нових видів техніки ітехнологій, гне. од. | 33,7 | 31,6 | 29,9 | 24,2 | 21,2 | 14,9 | 11,5 | 10,2 | 10,7 | 7,5 |
| Кількість використаних винаходів, од. | 8674 | 7211 | 6087 | 1953 | 1366 | 1097 | 1187 | 1614 | 1632 | 1905 |
| Кількість створенихнових і пнів машин, обладнання, приладів і засобів автоматизації, од. | 526 | 458 | 574 | 637 | 498 | 407 | 335 | 268 | 266 | 300 |
З наведених вище даних випливає загальний висновок про занепад наукової сфери країни. За останній період помітно скоротилася кількість зайнятих науковими дослідженнями й розробками. Так. з 1996 р. вона скоротилася майже в 2,5 раза. Якщо в США, Японії на 1000 осіб припадає близько семи наукових працівників, то в Україні тепер — менш ніж три. Це можна пояснити зменшенням обсягу замовлень на наукову продукцію, які надходять від сфери матеріального виробництва, а також падінням престижу наукової й освітньої діяльності через невисокі доходи від неї.