Кафедра економічної теорії
Запоріжжя
Оглавлення
Введення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . | 3 |
1. Економічні основи розвітку підприємництва в Україні . . . . . . . . . .1.1 Становлення підприємництва в сучасних умовах . . . . . . . . . . . . . | 4 6 |
| 2. Малий та середній бізнес в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2.1. Загальні основи індивідуального дрібного підприємництва . . . 2.2. Малі на середні підприємства: суть, система організації та принципи діяльності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . | 9 9 10 |
3. Розвиток , труднощі та перспективи становлення малого та середнього бізнесу в Україні в 90-ті роки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3.1 3.1. Розвиток малого та середнього підприємництва в Україні . . . .3.2. Фактори, що визначають розвиток малого та середнього бізнесу в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3.2 3.3. Юридичне забезпечення розвитку та підтримки малого та середнього підприємництва . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3.4. Труднощі становлення малого та середнього бізнесу в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . | 13 13 15 17 19 |
| 4. Напрямки розвитку малого та середнього бізнесу в Україні . . . . . . . 4.1. Організаційні заходи сприяння малого та середнього бізнесу . .4.2. Напрямки державної підтримки малого та середнього бізнесу . | 22 22 26 |
Загальні висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . | 29 |
| Література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . | 31 |
Вступ
Важливим напрямком економічних реформ в Україні є створення сприятливого середовища для формування та функціонування суб’єктів малого та середнього підприємництва, які є одним з дійових засобів розв’язання першочергових соціально-економічних проблем. Серед них можна назвати: прискорення структурної перебудови економіки; забезпечення насиченості ринку товарами та послугами; створення конкурентного середовища; істотне поповнення місцевих бюджетів; створення додаткових робочих місць; вирішення питання зайнятості в кризових регіонах, які є потенціальними осередками високого рівня структурного безробіття; поліпшення загальних параметрів інвестиційного клімату; забезпечення ефективного використання місцевих сировинних ресурсів.
У сучасних умовах кризових явищ в економіці та обмеженості фінансових ресурсів найшвидше і найефективніше вирішуватимуть ці проблеми саме суб’єкти господарювання малого та середнього бізнесу — малі підприємства, які не потребують великого стартового капіталу і мають високу оборотність ресурсів. Тепер, як ніколи, у ринковому середовищу створено сприятливі об’єктивні передумови для подальшого розвитку малого та середнього бізнесу. Конституцією і законодавством України затверджено рівні права всіх форм власності та право кожного громадянина на підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. На це спрямовані заходи і практичні дії, пов’язані з реформуванням власності та створенням об’єктивних передумов для динамізації розвитку малого та середнього бізнесу. Цьому сприяла і проведена державою робота з роздержавлення та приватизації державного майна.
Адміністративно-командна система управління в Україні, як і у цілому у колишньому СРСР, протягом усієї історії свого існування ставила непереборні перепони підприємництву. В умовах цієї системи держава монополізує всю господарську діяльність. Практично всі підприємницькі функції були зосереджені в руках партійно-державної влади. При цьому заходи щодо централізації господарських рішень обґрунтовувалися такими “аргументами”:
а) орієнтацією на будівництво “державного соціалізму”, в умовах якого державна власність уявлялася найбільш зрілою, соціалістичною формою власності;
б) логікою розвитку великого машинного виробництва. До певної межі воно об’єктивно вимагає посилення одержавлення, регламентації господарського життя, веде до стандартизації виробництва. Це явище тією чи іншою мірою проявилося фактично в усіх країнах, що стали на шлях індустріального розвитку. Розвинуті капіталістичні країни, наприклад, до “неоконсервативної хвилі” на межі 70—80-х років йшли аналогічним шляхом, щоправда, не доводили одержавлення до таких масштабів, як у колишньому СРСР. Тут же державна централізація досягла гігантських, абсурдних розмірів і закріпилася на багато років.
Концентрація державної влади у верхніх ешелонах організаційно-управлінської піраміди автоматично звузила майже до нуля вільне господарювання, стримуючи пошук та ініціативу. Виробничі обов’язки рядових працівників полягали в добросовісній ретельності. Не думаюча виконавська дисципліна пропагандою розцінювалася як соціалістична добродійність.
Творчі починання в той час були, але вони здебільшого мали ідеологічний, формальний характер і виступали, як правило, у формі “соціалістичного змагання”. Навіть думка про підприємницьке господарювання в будь-якій формі (сімейної ферми чи кооперативу, не говорячи вже про повний перехід останніх у власність трудового колективу) вважалася крамолою. Ділові люди, починаючи з представників буржуазії і “спеців” і закінчуючи селянством, кустарями й винахідниками, ставали об’єктами політико-ідеологічного й економічного тиску і навіть фізичного знищення.
Все це призвело до занепаду господарської культури суспільства. Командно-адміністративна система породила не лише антипідприємницьку, а й антиінноваційну, бюрократичну, консервативну господарську культуру. Безперечний пріоритет загальнодержавного інтересу, низький престиж професійності й новаторства, заздрість і намагання рахувати “гроші в кишені сусіда”, підозрілість до конкуренції, ринку, товарно-грошових регуляторів, жорстка залежність від політичної та ідеологічної стратегії і кон’юнкрути — все це перешкоджало утвердженню підприємницьких цінностей.
У зв’язку з цим на часі постала дуже складна проблема психологічного й культурологічного характеру, а саме: подолання антипатії суспільства до підприємництва. Необхідно здійснити “стрибок” від “царства” антиінноваційної, консервативної в “царство” продуктивної, динамічної економічної культури. Інакше кажучи, треба перейти від принципу “ініціатива карається” до стародавнього принципу римського права — “закон любить дійових”.
Для адміністративно-командної системи були характерні:
— відсутність ринково-конкурентних регуляторів економічної активності;
— недосконала структура господарства (висока частка гірнодобувних і старих традиційних галузей і відносно низька — високотехнологічних, а також сфери послуг);
— відомчий монополізм і фондова система розподілу ресурсів, які не давали можливості навіть великим господарствам повністю проявити свою підприємливість;
— неефективна кредитно-фінансова система, фактична відсутність ринку капіталу, тобто відсутність умов, які давали б змогу швидко підкріплювати ініціативу необхідними ресурсами;
— нерозвинена ділова інфраструктура (підготовка кадрів, інформаційні банки, система консультування тощо).
1.1. Становлення підприємництва в сучасних умовах
Усі зазначені проблеми нині мають бути вирішені. Причому на перший план висувається проблема формування корпусу підприємців (з числа управляючих і спеціалістів, робітників, селян), а також необхідних компонентів підприємницької інфраструктури.
Важливими передумовами розвитку підприємництва є подальша демократизація та урізноманітнення форм власності, подолання недоторканності принципу підпорядкування нижчих економічних структур вищим, формування повноцінного конкурентного ринку, забезпечення законних прав господарств тощо.
Можливості підприємництва відкриваються на базі прийнятих законів України “Про власність”, “Про підприємства”, “Про підприємництво”. На їхній основі в Україні формуються такі форми підприємництва: індивідуальне дрібне підприємництво; система колективних підприємств (акціонерні товариства, кооперативи та ін.); державні підприємства; спільні підприємства.
Різні форми підприємницької діяльності в Україні набувають усе більшого поширення. Так, на початок 1996 року у промисловості в державної власності залишалось менше половини (43 %) підприємств галузі проти 70 % у 1992 році. За вісім місяців 1996 року промисловими підприємствами недержавного сектора вироблено близько 52 % загального обсягу промислового виробництва. Усього за час проведення приватизації понад 40 тисяч державних підприємств змінили організаційну форму господарювання. Частка основних фондів, що належить державі, зменшилась з 96 до 49 %. Однак, незважаючи на поліпшення кількісних показників збільшення недержавного сектора, слід констатувати, що підприємництво ще не стало основним способом господарювання в Україні.
З’ясовуючи причини такого становища, треба виходити з реальної ситуації, яка створилася в економіці країни. Насамперед слід мати на увазі, що перехід від командно-адміністративних до ринкових методів господарювання — тривалий процес, у якому необґрунтована поспішність може призвести лише до втрат матеріального й морального характеру.
Крім того, на розвитку підприємництва негативно позначається кризове становище економіки. Так, лібералізація цін і пов’язана з нею інфляція призвели до ліквідації фінансової бази малого бізнесу через обезцінення заощаджень населення і різке підвищення відсоткових ставок. Слід враховувати й таке: економічна суть підприємницької діяльності полягає в одержанні прибутку не будь-яким шляхом, а за рахунок зниження витрат виробництва стосовно до ринкової ціни через науково-технічний прогрес. Інфляція, спричинена надто високими цінами на засоби виробництва, фактично закриває доступ багатьом підприємствам до сучасних технологій, найновіших досягнень науково-технічного прогресу.