Статистичне вивчення робочої сили та робочого часу (стр. 2 из 6)
постійності кадрів -
.1.3 Статистичне вивчення використання робочих місць
Одним з найважливіших питань статистичного аналізу робочої сили є вивчення рівномірності її розподілу у рамках робочого дня підприємств, тобто по змінах. Відносне, а у ряді випадків й. абсолютне вивільнення робочої сили в умовах ринкової економіки, зростаючі потреби народного господарства в продукції за умови низьких темпів будівництва нових виробничих об’єктів, нагальна потреба кращого використання наявних потужностей потребують глибокого вивчення стану використання робочих місць напідприємствах усі сфер народного господарства.
Показниками рівномірності використання робочих місць та розподілу робочоїсилиє коефіцієнти змінності, використаннязмінногорежимубезперервності та інтегральний коефіцієнтвикористання робочих місць.
Під робочим місцем розуміють місце, призначене для праці одного робітника. Кількість та склад устаткування на робочому місці можуть бути різними і відображуються в паспорті робочого місця.
Коефіцієнт змінності робочих місць показує середню кількість змін, відпрацьованих на кожному робочому місці в рамках встановленого робочого дня підприємства. Його розраховують як частку від ділення відпрацьованих за період людино-днів на кількість людино-днів, відпрацьованих за цей період у найбільш заповненій зміні.
За допомогою коефіцієнта використання змінного режиму встановлюють, яка частка встановленого режиму підприємства відпрацьовувалась на кожному робочому місці. Його дістають, поділивши коефіцієнт змінності на кількість змін, встановлених на підприємстві.
Найбільше значення коефіцієнта змінності дорівнює встановленій кількості змін для підприємства. При цьому коефіцієнт використання змінного режиму дорівнюватиме 1, або 100%. Але навіть такий ідеальний випадок ще не означає, що усі робочі місця повністю використані, оскільки при повній рівномірності зайнятості частини робочих місць інші можуть бути зовсім не використані, що не позначається на коефіцієнті використання змінного режиму.
Тому крім цього показника розраховують коефіцієнт безперервності, який доповнює його іпоказує, яка частина робочих місць використовувалась у найбільш заповнену зміну. Коефіцієнт безперервності обчислюють як співвідношення фактично відпрацьованих у найбільш заповненій зміні людино-днів за період та їх можливої кількості при повній зайнятості робочих місць.
Інтегральний показник використання робочих місць характеризує частку фактично відпрацьованих на підприємстві людино-днів за період у можливій їх кількості за умови повного використання усіх робочих місць протягом усіх встановлених для підприємства змін. Його також можна обчислити як добуток коефіцієнтів використання змінного режиму та безперервності.
Приклад. У звітному кварталі (68 робочих днів) на підприємстві, яке працює у двозмінному режимі, відпрацьовано 15000 людино-днів, з них у першу зміну - 8500, у другу - 6500. Загальна кількість робочих місць - 145.
Коефіцієнт змінності робочих місць становитиме:
;безперервності:
;використання змінного режиму:
;інтегральний коефіцієнт використання робочих місць:
, або 
.Таким чином, за звітний квартал на кожному робочому місці, яке використовувалось протягом одного робочого дня, відпрацьовано в середньому 1,765 зміни, що становить 88,3% встановленої кількості їх. При цьому із загальної кількості робочих місць навіть у найбільшу зміну використовувалось тільки 86,2%. Внаслідок недовантаженості робочих місць з цих причин на підприємстві не відпрацьовано 4720 людино-днів (19720 - 15000), що вказує на наявні великі можливості підприємства щодо набору додаткової робочої сили. [1].
1.4 Статистичне вивчення якості робочої сили
Можливості залучення до праці насамперед зумовлені рівнем кваліфікації тих, хто пропонує свої послуги на ринку праці. Йдеться не лише про диплом навчального закладу, який в умовах ринкової економки для роботодавця не завжди є запорукою вміння працівника виконувати запропоновану йому роботу, а загальний освітньо-культурний рівень, про який певне уявлення дають оголошення із запрошенням на роботу. Найчастіше вимагається таке:
1. Диплом про відповідну вищу освіту (як і має бути - на першому місці).
2. Знання іноземної мови (краще - двох, що є нормою для фахівців - випускників вузів інших країн. крім країн СНД).
3. Уміння працювати з персональним комп’ютером (для Західних країн це не вузівський, а шкільний рівень знань).
4. Стаж практичної роботи за фахом 2-3 роки (а тут уже певна суперечність: де ж набрати той стаж після закінчення вузу, коли без нього на роботу не беруть? У вмінні розв’язувати такі чи інші суперечності й виявляється та "життєва" кваліфікація, яка дає підстави запропонувати людині відповідальну, творчу та високооплачувану роботу).
Диплом про вищу освіту ще, звичайно, не гарантує наявності перелічених умінь, але дає певні підстави сподіватися на те, що такі вміння є. На жаль, сподівання стосуються, насамперед, фахової підготовки. I якщо в Західних країнах рейтинг вузів щодо цієї підготовки добре відомий (особі з дипломом Массачусетського університету можуть запропонувати роботу за фахом у будь-якому куточку США, тоді як диплом Каліфорнійського університету престижний лише в Каліфорнії), то в Україні цей рейтинг ще не складений. Простіше кажучи, вважається, що всі випускники вузів, які пройшли державну акредитацію, мають однаковий рівень знань. Хоча це й не так, погодимось з цим припущенням і надалі спиратимемося на нього.
Отже, диплом про відповідну фахову освіту не тільки дозволяє роботодавцеві зробити вибір на ринку праці на користь дипломованого фахівця, а й в окремих випадках запропонувати шукачеві роботи обійняти споріднену з його фахом або іншу посаду, яка вимагає, наприклад, інженерних чи економічних знань, хоча й не з того напрямку, за яким виданий диплом. Тобто можливості знайти роботу в дипломованого фахівця значно більш!, ніж у того, хто не має фахової освіти. Більше того, людині, що має один диплом, значно легше, ніж недипломованій, у разі змін попиту на ринку праці опанувати ще один фах. Отже, фахівець з вищою освітою здатний швидше перекваліфікуватися, ніж той, хто не має такої освіти.
Далі під кваліфікованою робочою силою розумітимемо фахівця, що має диплом про вищу освіту одного з чотирьох рівнів, як. це передбачено Законом України "Про освіту": молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.
Але переважний попит на кваліфіковану робочу силу на ринку праці ще не означає її повного працевлаштування. Тут вступає в дію суперечність: соціальний та економічний фактори. З одного боку, молодь вимагає, а держава повинна надати можливість опанувати вищу освіту тим, хто має відповідні здібності.3 іншого боку, та сама держава (так-так, держава, а не ринок праці, оскільки він функціонує незалежно від функціонування системи вищої освіти і стикається з нею лише в разі появи на ньому випускників вузів) повинна забезпечити всіх випускників відповідними робочими місцями. Бо інакше підсилюється соціальна напруга в суспільстві: фахівці поповнюють не лише ряди безробітних, а й "тіньову" економіку, яка із задоволенням приймає підготовлених за державний рахунок дипломованих спеціалістів.
В економічно розвинених країнах така суперечність не є аж надто, як ми колись говорили, "антагоністичною". Право на освіту, у тому числі й вищу, там реалізується не через те, що воно записано в Конституції, а з більш поважної та цілком реальної причини: молодь, як найактивнішу частину суспільства, краще відправити в аудиторії, ніж залишити на вулиці. А коли вона закінчить вузи, то вже подорослішає і буде менш активно "боротися за свої економічні права". На жаль, в Україні можливості надати вищу освіту всім, хто здатний її отримати, ще довго не буде. I річ тут не лише в матеріальній скруті (хоча це і є головний чинник), а в спадщині 74-річної планової системи суспільства, коли планувалося все, включаючи і те, яку освіту і кому мати. А тому була побудована відповідна кількість вузів, підготовлена для роботи в них відповідна кількість викладачів, що навчала відповідну (суворо обмежену) кількість студентів. Поява недержавних (комерційних, приватних) навчальних закладів не вирішує справи, бо функціонують вони переважно в непідготовлених приміщеннях за відсутності навчально-методичного забезпечення, а працюють у них ті самі викладачі, що і в державних навчальних закладах, але вже для себе в другу, а то навіть і в третю зміну.
Отже, можна зробити висновок, що розвиток суспільства впливає на обидва елементи ринку праці кваліфікованої робочої сили: на попит, бо чим більш розвинене - культурно, технічно, науково, економічно - суспільство, тим більша його потреба в кваліфікованій робочій силі, і на пропозицію - бо, за розвитку в такому разі мережі закладів вищої освіти зі здобуттям диплома про вищу освіту їх випускники вважатимуть себе цією кваліфікованою робочою силою. Проте, ефективне функціонування будь-якого ринку, у тому числі и ринку праці, передбачає вивчення його кон'юнктури (коротко кажучи - попиту, пропозиції, цін та конкуренції в певних межах часу та території) та на їх базі намагання досягти рівноваги, при якій попит і пропозиція частіше збігаються, ніж навпаки.