Нарешті, прибічники синтезу використовують закон Вальраса, який пов'язує воєдино ринки грошей, облігацій, товарів і робочої сили і застосовується переважно для дослідження рівноваги з повною зайнятістю. Кейнсіанські противники неокласичного синтезу розглядають подібну спробу включити теорію Кейнса в зовсім непридатну для цього вальрасівську систему загальної рівноваги як "безнадійну".
Кейнсіансько-неокласичний синтез був основою третього класичного стану, оскільки досяг статусу загальноприйнятої панівної ортодоксії. Цей процес у галузі економічної теорії обумовлений рядом причин. Основні з них: економічні (підрив віри у здатність вільної ринкової економіки автоматично підтримувати повну зайнятість і стабільність цін, практична ефективність кейнсіанських засобів економічної політики тощо); соціальні (досягнення соціального консенсусу представників приватного капіталу, середніх верств, значної частини робітничого класу); політичні (помітне тяжіння до реформізму); ідеологічні (вплив досвіду народногосподарського планування, соціальних заходів у тодішніх країнах командно-адміністративної системи на економічну науку і політику Заходу, пропаганда політики активізму, заснованої на рекомендаціях прихильників кейнсіансько-неокласичного синтезу) та ін. Разом з тим відповідність кейнсіансько-неокласичного синтезу адекватному трактуванню "Загальної теорії зайнятості, відсотка і грошей" Дж.М. Кейнса не викликала до середини 60-х років серйозних сумнівів в академічній науці і викладанні її. Все це сприяло зміцненню панівного становища синтезу й усталенню третього класичного стану.
Процес руйнації попереднього класичного стану і пошуків нового консенсусу отримав у західній літературі назву "неокласичного відродження", або "неоконсервативної контрреволюції". Дійсно, в основі його лежить висунення на перший план і подальший розвиток неокласичного напряму з його обґрунтуванням тільки ринкових механізмів регулювання економіки. Проте такий поворот подій — це не просто збіг традиційних постулатів і висновків неокласичної ортодоксії з економічною кон'юнктурою 70 —80-х років. Особливості сучасного етапу НТР, інтернаціоналізації господарських відносин, а також кардинальні зрушення в соціальній структурі розвинених країн ринкової економіки, безсумнівно, стимулювали процес переосмислення і певного перегляду застарілих уявлень неокласики, розробки нових теорій.
Процес "неокласичного відродження" включав такі основні елементи, просякнуті ідеями докейнсової економічної теорії:
1. реституцію (відновлення) монетаризму, яка означала повернення мікроекономіці її вирішального місця в економічній теорії;
2. розробку та уточнення теорії сподівань, що виходить із визнання раціональності поведінки господарських агентів;
3. поширення принципів індивідуалізму на процес прийняття урядових рішень (теорія суспільного вибору);
4. подальшу лібералізацію економічного життя і політики в межах теорії і практики економіки пропозиції, соціального ринкового господарства.
Ядро економічного неоконсерватизму становить монетаризм як досить суперечлива амальгама положень ряду відомих шкіл і теорій (зокрема, маржиналізму, кількісної теорії грошей, концепцій австрійської і чиказької шкіл). У літературі вказується на значні розбіжності в розумінні змісту і цілей монетаризму як його прибічниками, так і противниками. "Навіть ті, хто вважає себе монетаристами, розходяться в думках з приводу точного змісту доктрини, яку вони сповідують" (Р. Селден). У найбільш широкому смислі під монетаризмом розуміють всі економічні доктрини, які надають особливого значення ключовій ролі грошей і пов'язані з розробкою кредитно-гроїнової політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. ''Монетаризм розуміється як сполучення двох принципів: 1) "гроші мають значення", іншими словами, зміни в кредитно-грошовій сфері чинять домінуючий вилив на загальну господарську кон'юнктуру; 2) центральні банки можуть регулювати загальну кількість грошей, що обертаються" (Р. Селден). Саме такі концепції регулюючого впливу на відтворювальні процеси через сферу грошового обігу реалізуються у 80 —90-х роках у різних формах і з різною часткою успіху в господарській політиці США та ряду інших розвинених країн Заходу. Однак необхідно підкреслити, шо "монетаристська контрреволюція" - це зовсім не раптова і несподівана відповідь на стагфляцію 70-х років або реакція на кризу кейнсіансько-неокласичного синтезу. Монетаризм має власну історію, глибоке коріння і яскраво виражені особливості в економічній науці, а його основоположні принципи тією чи іншою мірою постійно присутні або враховуються в різних програмах регулювання економіки.
В основу сучасних монетаристських концепцій покладено традиційну кількісну теорію грошей, ідейні витоки якої відносяться ще до XVII ст. Вона розроблена в працях таких видатних теоретиків грошей, як Р. КантІльйон, Д. Юм, Г. Торнтон, Д. Рікардо, А. Маршалл. I. Фішер та ін. "Те, що ми звикли називати кількісною теорією грошей, — пише визнаний основоположник монетаризму, лауреат Нобелівської премії з економіки (1976) М. Фрідмен, - ... тепер називається монетаризмом". Відповідно до цієї теорії ціни товарів і вартість грошей встановлюються лише на ринку, де рівень товарних цін буде тим вищий, чим більша кількість грошей в обігу і, отже, нижча їх купівельна спроможність.
Новітній етап в розвитку монетаризму розпочався наприкінці 60-х — на початку 70-х років. В умовах стагфляції монетаристи і їх противники зосередили увагу на розробці моделей процесів, які відбувалися в кредитно-грошовій сфері.
Спостерігається чітке розмежування сучасного монетаризму з основними постулатами кейнсіанської теорії і політики. Воно здійснюється за такими лініями:
1. Реабілітація закону Сея, в результаті якої кейнсіанство, що орієнтується на управління сукупним попитом, має поступитися місцем теорії, яка орієнтується на пропозицію
2. Монетаристська критика активного втручання держави в економіку зовсім не означає принципового заперечення державного втручання в процес відтворення, а г: в'язана з критикою конкретної економічної політики. (В цьому випадку йдеться пре політику, засновану на кейнсіанських методах регулювання ринкової економіки.)
3. Вихваляння приватного підприємництва, безмірне його піднесення як двигуна економічного розвитку.
4. Монетаристська політика регулювання грошової маси як головний інструмент управління економікою.
В цілому монетаристи з інших позицій, ніж кейнсіанці, підходять до аналізу проблеми впливу грошей на економіку. М. Фрідман вважає неправильним постулат постійної швидкості обігу грошей. На його думку, вона є функцією ряду ключових економічних змінних, які не брались до уваги кейнсіанцями. Останні ж розглядають фрідменівське трактування кількісної теорії грошей як спробу більш витонченої модифікації кейнсіанської концепції переваги ліквідності.
На противагу кейнсіанській фіскальній політиці монетаристи пропонують різні заходи щодо регулювання грошової маси в обігу як головної форми державного регулювання економіки. На початку 70-х років М. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою з тим, щоб щорічно збільшувати її на декілька відсотків. При цьому М. Фрідмен і його прихильники з чиказької школи виходили з передумов, згідно з якими розширення процесу відтворення в довготерміновому періоді відбувається з приростом грошової маси в обігу. Звідси вони вважають можливим зробити висновок про те, що збільшення грошової маси, яке регулюється Центральним банком, неминуче супроводжується економічним зростанням.
По суті головна функція монетаризму полягає в тому, щоб підпорядкувати економічну теорію практичним завданням держави, щоб політика в галузі грошового обігу більшою мірою відповідала потребам держави і господарюючих суб'єктів у збільшенні грошово-кредитної маси в конкретних умовах перманентної інфляції.
Очевидно, що "монетаристська революція" пов'язана не лише з активізацією політики регулювання грошового обігу, її необхідно розглядати в більш широкому політико-економічному контексті. При такому аналізі специфічно монетаристських уявлень про регулювання сучасної ринкової економіки виразно проявляється їх глибоко консервативний характер, відвертий захист заінтересованості підприємців в отриманні максимального прибутку. Монетаристи рішуче виступають за згортання соціальних програм, припинення виплати державних пенсій тощо. Тут легко виявляється анти профспілкова, антиробітнича спрямованість. Відстоюючи ідеї свободи вибору у своїх працях, М. Фрідмен та інші провідні теоретики монетаризму (Ф. Кейген, К. Бруннер, Д. Лендлер та ін.) часто забувають вказувати ціну, яку доведеться за це заплатити суспільству, і позбавляють людей можливості зробити дійсно вільний, незалежний вибір, відокремити ілюзії від реалій.
1. Наливайко А.П. Теорія стратегії підприємства. Сучасний стан та напрямки розвитку. Київ: КНЕУ, 2001, 227 с.
2. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки. Київ: Основи, 2000, 198 с.
3. Романюк О.П., Кілієвич О.І., Юрчишин В.В., Мертенс О.В. Сучасна економічна теорія і стабілізаційні моделі у відкритому суспільстві. Київ: Вид-во УАДУ при Призидентові України, 1998, 332 с.
4. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. Київ: Логос, 1999, 568 с.
5. Чухно А.А., Єщенко П.С., Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Київ: Вища школа, 2001, 606 с.
6. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. Київ: Знання-Прес, 2002, 514 с.
7. Ястремский О.І., Гриценко О.Г. Основи мікроекономіки. Київ: Товариство "Знання", КОО, 1998, 714 с.