Дж. Б’юкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору (табл. 1).
Теорія суспільного вибору – це теорія, яка вивчає рiзнi способи i методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. “Раціональні політики” підтримують насамперед ті програми, які сприяють зростанню їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, робиться спроба за допомогою теорії суспільного вибору послідовно провести принципи iндивідуалiзму, поширивши їх на всi види дiяльностi, у тому числi на державну службу.
Трактування політики як процесу обміну вперше має місце у дисертації шведського економіста К. Вiкселя “Дослідження з теорії фiнансiв” (1896).
Таблиця 1. Передумови теорії суспільного вибору за Дж. Б’юкененом
| Передумови | Зміст |
| Методологічний індивідуалізм | Люди діють у політичній сфері, дбаючи про свої особисті інтереси, i де немає непереборної грані мiж бізнесом та політикою. Ця теорія розвінчує міф про державу, у якої немає ніяких інакших цілей, окрім турбота про суспiльнi інтереси. |
| Концепція «економічної» людини | Людина у ринковій економіці ототожнює свої переваги з товаром. Вона намагається прийняти такi рішення, якi максимізують значення функції корисності. Її поведінка раціональна, а це за даною теорією означає, що всі вiд виборців до президента керуються у своїй дiяльностi насамперед економічним принципом: порівнюють граничні вигоди та граничні витрати (насамперед вигоди i витрати, пов’язані iз прийняттям рішень) |
| Аналіз політики як процесу обміну | Трактування політики як процесу обміну дає змогу неоiнституцiоналiстам виявляти основну різницю мiж економічним та політичним ринками. Вона вбачала її в виявленні iнтересiв людей |
Основну вiдмiнність мiж економічними та політичними ринками вiн вбачав в умовах виявлення інтересів людей. Цю ідею і було покладено в основу робiт Дж. Б’юкенена. Трактуючи полiтику як процес обмiну, дж. Б’юкенен писав: “Полiтика — складна система обміну мiж iндивiдумами, у якiй останні намагаються колективно досягнути своїх власних цiлей, оскiльки не можуть реалiзувата їх шляхом звичайного ринкового обмiну. Тут немає інших iнтересiв, крiм iндивiдуальних. На ринку люди мiняють яблука на апельсини, а в полiтицi — погоджуються платити податки в обмiн на блага, необхiднi всім i кожному — вiд місцевої пожежної охорони до суду”. Відносини громадян з державою розглядалися згідно з принципом “послуга за послугу”. Саме ці ідеї, набувши подальшого розвитку в роботі Дж. Б’юкенена “Межі свободи...” (1975), i лягли в основу теорії суспільного вибору. Завдяки численним працям Дж. Б’юкенена та таких провідних спецiалiстiв у галузі теорії суспільного вибору, як Дж. Бреннан, Д. Мюллер, У. Нiсканен, М. Олсон, Г. Таллок, Р. Толлiсон та iн., за період з початку I960-х років i до сьогодення було досягнуто значного прогресу в розробці як базових ідей теорії суспільного вибору, так і “дочiрних” теорій, які опираються на цi iдеї. Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок за аналогiєю з товарним. Держава – це арена конкуренції людей: за вплив на прийняття рiшень; за доступ до розподілу ресурсів; за місця на iєрархiчнiй драбині.
Але держава — це особливий ринок. Його учасники мають надзвичайні права власності: виборці можуть обирати представників до вищих органів держави; депутати — ухвалювати закони; чиновники стежити за їх виконанням.
Виборці та політики розглядаються як iндивiди, що обмінюються голосами та передвиборними обіцянками.
Основними сферами аналізу цієї теорії є: сам виборний процес; дiяльнiсть депутатів; теорія бюрократів; політика державного регулювання.
Послідовники теорії суспільного вибору довели, що не можна повною мірою покладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень.
Неоiнституцiоналiсти доводять, що у суспiльствi (виборчому органі) немає раціонального підходу, порушується принцип транзитивності переваг. Подібну ситуацію Ж. Кондорсе називав парадоксом голосування. Парадокс голосування — це протиріччя, що виникає внаслідок того, що голосування на основі принципу бiльшостi не забезпечує виявлення справжніх переваг суспільства стосовно економічних благ.
Але насправді процедура голосування помилкова, i досить часто не дозволяє дійти узгодженого висновку. Парадокс голосування не тільки дає змогу пояснити, чому нерідко приймаються рішення, що не вiдповiдають інтересам бiльшостi, але i наочно показує, чому результати голосування піддаються маніпулюванню. Тому при затвердженні регламенту необхідно уникати впливу кон’юнктурних факторів, які заважали б прийняттю справедливих та ефективних законопроектів. Демократія не зводиться лише до процедури голосування, а гарантом демократичних рішень повинні бути тверді та стабiльнi конституцiйнi принципи та закони. Проблема суспільного вибору постає як за умов прямої, так i представницької демократії.
2.2 Проблеми суспільного вибору за представницької демократії
Найпростiшi моделi вибору за умов представницької демократiї передбачають Наявнiсть хоча б двох партiй, що конкурують за голоси виборцiв. Щоб отримати перемогу на виборах, партiї мають анонсувати надання такого обсягу суспiльних благ, який був би бажаним для бiльшостi членiв суспiльства.
Першочергове значення для теорiї суспiльного вибору має правило, висунуте Е. Даунсом (“Економічна теорія демократії”, 1957): партiї формулюють свою політику з метою перемоги на виборах, а не перемагають на виборах з метою формулювання політики. У цьому випадку, якщо:
а) усiх виборців цікавить одне й те ж запитання;
б) альтернативні підходи до рiшення цього питання можуть бути представлені у вигляді лiнiї політичного спектра (тобто ранжированi за принципом наприклад, вищий чи нижчий рiвень витрат);
в) уподобання виборців розподiленi симетрично;
г) переможцем стає партiя, яка отримала бiльшiсть голосів, — то оптимальною стратегією партій є орiєнтацiя на так званого “медіанного виборця”. Теорема про “медіанного виборця” свідчить, що за симетричного розподiлу уподобань стосовно конкретного суспільного блага, максимiзацiя голосiв виборцiв досягається при орiєнтацiї на кiлькiсть суспільного блага, яка буде кращою з погляду “медіанного виборця”.
Представницька демократія, як вважають представники теорiї суспiльного вибору, має ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспiльного подiлу працi. Обранi депутати спецiалiзуються на прийнятті рiшень iз визначених питань. Законодавчі збори організовують i спрямовують дiяльнiсть виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень.
Разом iз цим за представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не бiльшостi населення, а вузької групи осіб. Мінімальне бажання виборця постійно впливати на депутата пов’язане з необхідними витратами — посилати телеграми, писати та відсилати листи, телефонувати тощо. Зовсім iншi мотиви у тих виборців, інтереси яких сконцентровані на окремих питаннях (виробники окремих товарів та послуг). Найважливіше питання для них — це зміни умов виробництва. Тому такi групи особливо зацiкавленi у пiдтриманнi постійного зв’язку з представниками влади. Вони використовують всi методи впливу (засоби масової iнформацiї, демонстрації, мітинги тощо) аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців та чиновників. Всi цi способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних політичних рішень для обмеженої групи виборців називають лобізмом.
Можна виділити три групи, якi зацiкавленi у лобiзмi: а) групи виборцiв iз особливими інтересами; б) депутати, що зацiкавленi у фiнансовiй підтримці зазначеної вище групи виборців з метою перемоги на наступних виборах; в) професiйнi бюрократи.
Такi групи з лишком можуть компенсувати свої витрати, за умови, якщо законопроект, що відстоюється ними буде прийнято. Вигоди вiд прийняття закону будуть реалiзованi всередині групи, а витрата розподіляються на все суспільство в цілому. Отже, сконцентрований iнтерес не багатьох перемагає розпорошені інтереси бiльшостi, а тому вiдносний вплив груп з особливими iнтересами значно більший за частку їхніх голосів. Вплив концентрованих iнтересiв пояснює велику кiлькiсть парадоксів економічної політики держави, яка захищає в основному старі, а не молоді галузі. Держава значно частіше регулює ринок споживчих товарів, ніж ринки факторів виробництва, частіше надає пільги галузям, що сконцентровані у певному районі, нiж розпорошеним по всій країні. Зі свого боку, депутати також зацiкавленi у активнiй пiдтримцi з боку впливових виборців, тому що це збільшує шанси переобрання їх на новий термін. Лобізм дає змогу віднаходити джерела фінансування передвиборної кампанії та політичної дiяльностi. Ще більшою мірою зацiкавленi у лобiзмi професiйнi бюрократи, вiд дiяльностi яких залежить не тільки прийняття, а й втілення в життя політичних рішень. Тому виборчі органи та виконавча влада повинні дотримуватися певних принципів, а сфера їхньої дiяльностi має бути чiтко визначеною.
До наведених висновкiв приводить також аналiз системи логролiнгу — практика взаємної пiдтримки депутатів шляхом «торгівлі голосами». Депутат «купує» пiдтримку вирiшення питань своїх виборцiв, вiддаючи взамiн свій голос на захист проектiв своїх колег. Дж. Б’юкенен і Г. Таллок не вважають будь-яку «торгівлю голосами» негативним явищем. Iнодi за допомогою такої підтримки вдається домогтися ефективнішого розподілу ресурсів, який би підвищував загальне спiввiдношення корисності та витрат згідно з принципом оптимальності Парето. Можливо також, що уряд за допомогою логролiнгу, йдучи назустріч місцевим інтересам, домагається схвалення великого дефіциту держбюджету, зростання асигнувань на оборону тощо, тим самим нерiдко приносячи загальнонацiональнi інтереси у жертву місцевим, регіональним вигодам.