Прикладом класичної форми логролiнгу є “боченка з салом” — закон, який мiстить у собі набiр невеликих локальних проектів. Щоб отримати схвалення, до загальнонаціонального закону додають цiлий пакет рiзноманiтних, досить часто слабо пов’язаних із основним законом пропозицій, у прийняттi яких зацiкавленi рiзнi групи депутатів. Щоб забезпечити його прийняття, до нього додають все новi й новi пропозиції («сало»), доки не буде досягнуто впевненостi у тому, що закон отримає схвалення бiльшостi депутатів. Але така практика приховує в собі небезпеку для демократії, оскільки принципово важливi рiшення — обмеження громадянських прав, свободи совiстi, друку, зборів тощо — можуть бути куплені наданням приватних податкових пільг та задоволенням обмежених місцевих iнтересiв.
Прибічники теорії суспiлъного вибору приходять до висновку, що саме з економічних причин існує політична нерiвнiсть i можливо прийняття нераціональних рішень. Найважливiшi з цих причин такі:
1. Порушення пропорцій між граничними затратами та граничними вигодами часто призводить до прийняття економічних рішень, що неправильнi з суспільного погляду.
2. Нерiвнiсть в отриманні iнформацiї, оскільки краще iнформованi люди з високими доходами та добре органiзованi лобiстськi групи. Вони максимізують свій прибуток, отримуючи політичну ренту. Нерiвнiсть в отриманнi iнформацiї пов’язана i з феноменом раціонального ігнорування, який наявний у системi представницької демократії. Якщо уряд приймає рішення, яке принесе вигоду суспільству в цілому, хоча окремі групи населення можуть програти (наприклад, вiдмiна субсидій будь-якому сектору економіки), але кожен окремий виборець отримає малу вигоду вiд того, оскiльки загальна корисність розподілиться серед усього населення. За таких обставин виборцi поводять себе апатично, байдуже, що й отримало назву раціонального ігнорування, оскільки бiльшостi населення немає сенсу збирати та оцінювати iнформацiю про даний проект, нести витрати задля майже невідчутної вигоди. Але ущемлена меншiстъ, яка постраждає вiд вiдмiни субсидій, організується у групи тиску.
3. Недобросовісність державних чиновників (державної бюрократії), якi, переслідуючи свій приватний інтерес, прагнуть отримати найбільшу кiлькiсть голосiв на наступних виборах i приймають політично популярні рішення, але економічно неефективні, оскільки вибори відбуваються у найближчий період, а наслідки реалізованих програм виявляться пiзнiше. При цьому вони нарощують державні витрати, посилюють державне регулювання, роздувають бюрократичний апарат. Уряд максимально концентрує у своїх руках владу, а економіка опиняється у програшi. Все це породжує негативне ставлення виборців до урядових рішень, законiв.
У 70 – 80-тi роки ХХ ст. цi iдеї було розвинуто у концепції політичного ділового циклу (В. Нордгауз, Д. Макре), у якій докладно розглядалися можливості державного антициклiчного регулювання i передбачалися: а) передумови впливу економічного становища всередині країни на популярність правлячої партії. Головним показником стану кон’юнктури були темпи iнфляцiї та норма безробіття. Чим нижчі їх темпи, тим за інших незмінних обставин бiльше голосiв буде вiддано на наступних виборах за правлячу партію; б) обернена залежнiсть мiж рiвнями iнфляцiї та безробіття: чим менше безробiття, тим швидше зростають цiни; в) як основний мотив господарської дiяльностi правлячої партії — забезпечення собi переобрання. Досягненню цієї мети i пiдпорядковано регулювання кон’юнктури.
Механiзм полiтичного циклу полягає в тому, що: 1) прагнучи гарантувати перемогу для своєї партiї на виборах, уряд намагається забезпечити оптимальне співвідношення iнфляцiї та безробіття. Одразу ж пiсля приходу до влади адмiнiстрацiя докладає зусиль до зниження перш за все темпiв зростання цiн шляхом штучного провокування кризових явищ; 2) на кiнець виборчого перiоду завдання перетворюється на протилежне – робиться все можливе, щоб «розігріти» економіку, підняти рівень зайнятості. Тим самим робиться черговий поштовх для зростання цiн. Розрахунок робиться на iнерцiйнiсть їх руху. На момент виборiв рівень зайнятості зростає, а iнфляцiя ще не встигає набрати повної сили. Отже, така політика має сприяти залученню додаткових голосiв i успiху на виборах. Іншими словами, уряд замість того, щоб стабiлiзувати економічне зростання, починає виступати проциклiчним фактором в економiцi, що провокує коливання.
Отже, державне регулювання в ринковій економiцi має свою логiчну межу, оскільки держава виявляється ще одним фактором циклічного розвитку, для коригування якого вона й передбачалася з самого початку.
Дж. Б’юкенен запропонував нову концепцію органiзацiї полiтичного ринку для досягнення згоди у суспiльствi. У межах політичного обміну виділялось два рiвнi суспільного вибору:
1. Перший рівень – розробка правил та процедур прийняття політичних рiшень, наприклад, правил, що регламентують способи фінансування бюджету, схвалення державних законів, систем оподаткування. Це можуть бути рiзноманiтнi правила: принцип одностайності, квалiфiкованої бiльшостi, правило простої бiльшостi тощо. Це дасть змогу знаходити узгодженi рiшення. Сукупнiсть запропонованих правил Дж. Б’юкенен назван конституцiєю полiтичної економiї.
2. Другий рiвень — практична дiяльнiсть держави та органiв на основi прийнятих правил та норм.
Критерієм справедливості та ефективності політичної системи має бути поширення правил економічної ринкової гри на політичний процес. На думку прихильників теорії суспільного вибору, держава повинна виконувати охоронні функції i не брати участі у господарській дiяльностi. Блага суспільного користування пропонується перетворювати в товари та послуги, що продаються на ринку. Дж. Б’юкенен пропонує здійснити приватизацію в суспільному секторі, оскільки це зменшить бюрократизацію економіки, посилить конкуренцію, зменшить політичну ренту тощо. Господарюючі суб’єкти повинні укладати угоди без регламентації з боку держави.
Таким чином, застосувавши традиційну неокласичну методологію до аналізу сфери політико-правових відносин, «вірджинці» прийшли до пропаганди вільного підприємництва. Якщо уряд за своєю природою не в змозі діяти в інтересах всього суспільства, то краще обійтися без його участі: ринок, незважаючи на всі його недоліки, придатніший для регулювання економічного та соціального життя, ніж державне втручання, важелі якого знаходяться у руках чиновників, які переслідують особисті або вузько групові інтереси, — такий остаточний висновок вірджинської школи.
Не пропонуючи універсальних формул та засобів, теорія суспільного вибору порушує ряд проблем, яким не можна не приділити уваги.
1. Вона перш за все дає пiдгрунтя для застереження щодо розширення економічної ролі держави. Ця теорiя показує, що спроби урядових органів запобігти недолікам ринку не обов’язково призведуть до позитивних результатів. Однією з причин цього є адмiнiстративна неефективність державних органiв та їх могутній захист вiд конкуренції. Інша ж причина полягає у тому, що влада, яка необхідна уряду для регулювання економіки, часто використовується лобi.
2. Тому, незважаючи на добрi наміри авторiв урядових програм та концепцій, ринок зi своїми недоліками досить часто дає значно кращi результати. Приймаючи політичні рiшення, завжди необхідно зіставляти економiчнi наслiдки ринкового та державного регулюбання, щоб визначити оптимальну форму та мiру втручання. Теорії суспiльного вибору вдалося представити у більш реалiстичнiшому свiтлi i на новiй iнформацiї основi механiзм прийняття державних рiшень.
2.3 Економіка бюрократії як важливий напрямок теорії суспільного вибору
Важливим напрямом теорiї суспільного вибору є економіка бюрократії, яка згiдно з теорiєю суспільного вибору становить систему органiзацiй, котра вiдповiдає щонайменше двом критеріям: по-перше, вона не виробляє економічних благ, якi мають цiннiсну оцінку, i, по-друге, включає частину своїх доходiв iз джерел, не пов’язаних з продажем результатiв своєї дiядьностi. Вже в силу свого становища бюрократія не пов’язана безпосередньо з iнтересами виборців, вона обслуговує насамперед інтереси різних груп законодавцiв i виконавчих гілок влади. Чиновники не лише реалiзують уже ухвалені закони, але й активно беруть участь у їх пiдготовцi. За допомогою бюрократів, групи з особливими інтересами полiтикiв, подають iнформацiю у вигiдному для них свiтлi.
Бюрократія, як правило, більше боїться критики з боку груп з особливими інтересами, ніж незадоволення суспільства в цілому. І, навпаки, у випадку провалу їм можуть допомогти вийти зі складного становища знову ж таки групи з особливими інтересами, з якими вони тiсно пов’язанi.
Дослiдники-економiсти вважають, що реалiзуючи свої власнi цiлi та інтереси особливих груп, бюрократи прагнуть до прийняття таких рішень, якi відкрили б для них доступ до самостійного використання різних ресурсів. На економії суспільних благ вони мало що можуть заробити, прийняття ж програм, якi дорого коштують, дає їм широкі можливості для особистого збагачення, посилення впливу, зміцнення зв’язків iз групами, що їх пiдтримуютъ, i, в остаточному підсумку, дає змогу підготувати для «відходу» якесь “тепленьке містечко”. Не випадково багато працiвникiв корпорацій, попрацювавши у державному апараті, повертаються у свої корпорацiї з помітним підвищенням. Така практика отримала назву «системи обертальних дверей».
Зміцнення бюрократії збільшує неефективність роботи органiзацiї. Бюрократiя намагається прискорити хiд справи адмiнiстративними методами, шляхом абсолютизації форми на шкоду змiсту, принесення стратегiї у жертву тактиці, підкорення цілей органiзацiї завданням її збереження. Знижується якiсть рішень, якi приймаються, збільшується документообіг. Реакцією на провали прийнятих раніше програм є: збільшення асигнувань та збільшення штатiв спiвробiтникiв (у приватних фірмах критерій ефективності — зростання прибутку, у державному апараті чітких критеріїв немає). Все це сприяє розбуханню державного апарату людей, зайнятих пошуком політичної ренти.