Некомерційний (інвестиційний) конкурс проводиться за необхідності реконструкції і добудування підприємства, освоєння родовищ корисних копалин і т.д. Тут перемагає той, хто запропонує кращу інвестиційну програму, надасть гарантії інвестицій, має більший досвід у цій області.
У табл. 1.1 подані дані про кількість об’єктів, які змінили форму власності, за способами приватизації в Україні.
Таблиця 1. – Кількість об’єктів, які змінили форму власності, за способами приватизації в Україні
| Показник | 1992–2005 | У т. ч. 2005 |
| Всього | 102154 | 5664 |
| у тому числі шляхом | ||
| викупу об’єкта приватизації | 49619 | 3702 |
| викупу за альтернативним планом приватизації | 455 | 1 |
| викупу майна, зданого в оренду з викупом | 18853 | 1119 |
| продажу на аукціоні | 15906 | 683 |
| продажу за некомерційним конкурсом | 2315 | 29 |
| продажу за комерційним конкурсом | 4540 | 123 |
| продажу акцій відкритих акціонерних товариств | 10461 | 7 |
| продажу за конкурсом з відстрочкою платежу | 5 | – |
На початку 90-х рр. минулого століття приватизація проводилася за заниженою балансовою вартістю. Майно часто потрапляло до рук випадкових людей, що не мають ані навичок, ані бажання розвивати виробництво. Інвестиції відповідно до умов конкурсу не вкладалися. Наприкінці 90-х рр. це обумовило необхідність передачі підприємств ефективним власникам.
На початку ХХІ століття махінації у сфері приватизації державного майна все ще продовжуються. Прикладом можуть слугувати гучні скандали навколо приватизації та реприватизації таких великих українських підприємств, як «Нікопольський завод феросплавів», «Криворіжсталь» та ін.
«Оздоровлення(санація)» підприємств – перетворення їхньої діяльності, проведене за рішенням фонду державного майна (комітету кредиторів) і представлення податкових, фінансових органів, банків, а також кредиторів, міністерств і самої адміністрації у випадку тривалого (більше 3-х місяців) невиконання зобов'язань перед бюджетом, іншими фізичними і юридичними особами (кредиторами). Фірма зобов'язана надати повний список кредиторів і боржників, усю бухгалтерську і фінансову звітність.
Ліквідація підприємства проводиться за рішенням фонду державного майна, комітету власників або арбітражного суду при неможливості або безуспішності «оздоровлення».
Неспроможність(банкрутство)фірми (підприємця) – нездатність задовольнити вимоги кредиторів з оплати товарів (робіт, послуг), включаючи обов'язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди, через перевищення зобов'язань боржника над його майном або незадовільну структуру майна (майно вартістю, достатньою для задоволення претензій кредиторів, не може бути продане у потрібний термін).
Головна ознака неспроможності – припинення поточних платежів, коли вимоги кредиторів не виконуються більше 3-х місяців.
Рішення про неспроможність підприємця приймається ним самим (при добровільній ліквідації фірми під контролем кредиторів) або арбітражним судом (міським, обласним, крайовим, республіканським), якщо вимоги до боржника перевищують 300 мінімальних розмірів оплати праці. Підставою для розгляду справи про неспроможність є заява боржника, кредитора (після направлення відповідного повідомлення боржникові) або прокурора (при виявленні ознак навмисного або фіктивного банкрутства, коли боржник навмисно створює або збільшує неплатоспроможність, щоб домогтися від кредиторів відстрочки, розстрочки або зменшення платежів. Більш детально процедури санації, банкрутства та ліквідації підприємства розглянуті у темі 7.
4. Організаційні форми підприємництва
Об’єднання підприємств. У умовах ринкової економіки більшість фірм, які функціонують у сфері великого бізнесу, як правило, являють собою об’єднання підприємств. До основних видів об’єднань належать такі.
Фінансово-промислові групи підприємств, кредитно-фінансових, інвестиційних та інших організацій (установ) – створюються для структурної перебудови економіки і поєднують свої капітали (з дотриманням антимонопольних законів) для підвищення конкурентоспроможності й ефективності виробництва й експорту, створення нових технологій і кооперованих зв'язків (у тому числі міжнародних), конверсії, залучення інвестицій.
Холдинг – інвестиційне товариство (фонд), що володіє цінними паперами (пакетом акцій і т.д.) підприємств і контролює в такий спосіб їхню господарську діяльність, стратегію і фінансове становище.
Картелі – угоди самостійних підприємств однієї галузі про ціни, ринки збуту, частки в обсязі реалізації на зовнішніх ринках.
Синдикати – об'єднання для збуту продукції при збереженні юридичної, виробничої і фінансової самостійності підприємств.
Конгломерати – багатогалузеві компанії, головне товариство яких забезпечує фінансовий контроль за діяльністю дочірніх і внучатих компаній, єдину стратегію управління. Між підприємствами конгломерату немає прямих виробничо-технологічних зв'язків. Вони отримують прибуток здебільшого за рахунок скупки і перепродажу фірм і цінних паперів.
Концерни – як середня ланка управління – це об'єднання великих, середніх і малих підприємств, пов'язаних з виробництвом кінцевого продукту. У кожній галузі діють кілька концернів, здатних конкурувати один з одним.
Концерн поєднує фази циклу (видобутку і переробки сировини, масового виготовлення окремих частин продукту від сировини до постачань, налагодження й обслуговування готової продукції і т.д.) навколо технологічного ядра (науково-технічного центра). Тут зосереджуються всі основні функції стратегічного управління:
– розробка і реалізація єдиної технічної, виробничої і фінансової політики;
– прогнозування і перспективне планування;
– організація маркетингу;
– розробка й освоєння великих нововведень;
– інвестування;
– випуск і продаж цінних паперів;
– посередництво;
– виставки й аукціони;
– організація дочірніх фірм і т.д.
Зі сказаного випливає, що підприємство може входити тільки до одного концерну.
Асоціація централізує лише одну або кілька функцій управління (маркетинг, консультації, науково-технічні послуги, спільні капіталовкладення, організація постачання і збуту, посередницькі послуги, у т.ч. зовнішньоекономічні, і т.д.). Тому фірма може складатися членом декількох асоціацій різного профілю.
Асоціації фірм представляють середній рівень управління, необхідний для саморегулювання і державного регулювання ринкової економіки. 500 найбільших корпорацій США, а це півтора десятка фінансових груп, відіграють стабілізуючу роль в економіці, оскільки забезпечують замовленнями мільйони малих фірм. У Японії уряд погоджує з господарськими асоціаціями промислову політику.
Консорціум створюється на певний строк і реалізує конкретний науково-технічний, інвестиційний або природоохоронний проект (програму), після чого ліквідується або перетворюється в інше договірне об'єднання. Він може діяти на неприбутковій основі (доходи, за винятком витрат, повертаються засновникам). Ці об'єднання часто створюють акціонерні банки, що мобілізують тимчасово вільні кошти учасників та інших клієнтів, у перспективі вони часто перетворюються в акціонерні корпорації.
Концерни укладають довгострокові контракти з тисячами малих фірм, передаючи їм технологію і виробничий досвід, часто не претендуючи на частку у власності. Однак монопольне положення концернів, які тісно пов'язані з державним апаратом і не спираються на малий і середній бізнес, знижує конкурентоспроможність національної економіки. Це показала криза, що вразила наприкінці 90-х рр. Минулого століття країни Південно-Східної Азії.
Державні унітарні підприємства. У ринковій економіці державні підприємства ефективні переважно в галузях, де нераціональне створення конкуруючих організацій (енергетика, залізниці) або потрібний великий стартовий капітал (хімія, металургія і т.д.). Багато хто з них стають акціонерними або державно-колективними компаніями, якщо їхні працівники здобувають частку (пай) у майні і, відповідно, прибутках підприємства.
Комерціоналізація державних підприємств ґрунтується на поділі функцій управління майном і господарською діяльністю. Власник або його представник – міністерство, фонд, фонд державного майна, інвестиційний фонд – укладає контракт із керівником або адміністрацією підприємства, приймає стратегічні рішення про зміну статутного капіталу, випуск і продаж акцій, розподіл прибутку, контролює рентабельність, заборгованість, зміну вартості майна, однак не втручається в управління виробництвом і збутом товарів.
Зростання ролі фірм у житті суспільства дозволяє скоротити витрати державного управління. Світовий досвід довів ефективність установлення прав власності і створення ринку навіть для таких об'єктів, як електромагнітні хвилі різної частоти, викиди в атмосферу і водний басейн і т.д. Підприємці здобувають на аукціоні право на теле- і радіомовлення на тих або інших каналах, на забруднення навколишнього середовища (у межах екологічної ємності території). Виторг надходить до місцевого бюджету.
Підприємства, що використовують більш чисті технології, перепродують своє право на викиди тим, хто справляється з цим гірше, компенсуючи в такий спосіб частину своїх витрат. Підприємець, здатний отримати з володіння промисловими правами на викиди велику вигоду, викупить їх у тих, для кого вони являють невелику цінність. Але при цьому сумарне забруднення в даному районі не повинне перевищувати заздалегідь установлену припустиму величину. Органам влади залишається лише контролювати дотримання прийнятих правил.