Кожна нова військова перемога Спарти ослаблювала її, примножувала кількість вдів і сиріт. Знаменитий історик Фукідід (460—400 рр. до н. е.), який відвідав Спарту в останній чверті V ст. до н. е., виніс сумне враження. На фоні розкоші й величі афінського зодчества віку Перікла Спарта здалася невиразним провінційним селищем.
РЕФОРМИ ЛІКУРГА
Джерела повідомляють, що Лікург вивчав закони крітських царів у частині державного устрою. За легендою, переконавши народ, царів і геронтів прийняти його закони, він зморив себе голодом.
Реформи, які за традицією приписують Лікургу, відносяться до першої половини VII ст. до н. е. За короткий час Лікург врятував народ від заколотів і безладдя. Насправді, за чотири століття до Пелопоннеської війни у Спарті не було політичних потрясінь. Дрібні інтриги між царськими сім'ями не беруться до уваги.
Іноземців у Спарті вражав громадський спокій і безпека, беззаперечне підкорення молодших старшим, небагатослівність і законослухняність спартанців, потайність і засекреченість у державних справах. Вони дивувалися завзятій прихильності спартанців до військових занять і атлетичних вправ, їхній байдужості до наук і мистецтва. Правителі прагнули повністю ізолювати державу, своїх співгромадян від спілкування з іншими полісами і народами. Торговельні стосунки з іншими країнами були заборонені ще в VI ст. до н. е. Під загрозою смерті спартанцям заборонялося з особистих потреб виїжджати за межі своєї держави. Виїзд за кордон дозволявся лише воєначальникам, послам і проксенам.
Є така думка, що приписувані Лікургу античною традицією реформи насправді є тривалий процес перебудови суспільної системи дорійців. Саме ж «Лікургове законодавство»,— продукт колективної творчості кількох або навіть багатьох реформаторів. Основною метою здійснюваних перетворень було згуртувати колектив громадян в критичній обстановці після другої Мессенської війни.
Реформи Лікурга—це комплекс перетворень соціально-економічного і правового характеру, в результаті яких ненависна демосу знать формально зникла, ніби розчинилася в масі спартанських громадян. Усі спартанці, які призивалися в ополчення, були наділені земельними ділянками (клерами). В Лаконіці і Мессенії їх налічувалося близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним, потомственним володінням, а оскільки земля була власністю держави, то його не можна було продати, подарувати, оформити у спадок. Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі економічної рівності стверджувалась «община рівних». Ділянки обробляли ілоти, обов'язком яких було утримувати спартанця та його сім'ю.
Становище ілотів можна розглядати як специфічний різновид античного рабства. Особливість правового становища ілота в тому, що він не був відокремлений від засобів виробництва, самостійно вів господарство, користувався своєю худобою та інвентарем, половина зібраного ним урожаю залишалася в його розпорядженні. Однак спартанці мали над ілотами абсолютну владу.
Багато вчених відносять їх до категорії рабів. Спартанці не втручалися в господарські справи своїх ілотів, але останні відповідали життям за несвоєчасну сплату натурального оброку чи податі. Ілотів не можна було відпускати на свободу, продавати за межі держави. Вони вважалися общинно-державною власністю. Це економічно і юридичне зміцнювало «общину рівних», завершувало трансформацію поліса з общини в рабовласницьку державу зі своїми специфічними особливостями. Життєвий уклад демоса, його традиції, звичаї стали законом.
Ділянки землі отримали й періеки—ремісники, крамарі. Таких наділів налічувалося близько ЗО тис. Періеки були вільними, але не мали політичних прав. Вони сплачували податки, податі, а під час війни залучалися для служби в допоміжних частинах.
Повноправні спартанці вважалися рівними між собою, їхній образ життя від народження до смерті жорстко регламентувався. Немовля після народження оглядала спеціальна комісія. Якщо воно мало явні фізичні вади, було інвалідом, то підлягало негайному умертвлінню.
Із 7 років хлопчики виховувалися в гімнасіях, під наглядом наставників-педагогів. Вони утримувалися в суворих умовах, аби з них виросли витривалі воїни, які вміють беззастережно підкорятися. Діти спали на невкритому сухому очеретнику, ходили босі, купалися в холодних струмках. Вночі юнаки влаштовували засідки на дорогах і «полювали» на ілотів. Так їх привчали до войовничості й жорстокості. Дівчата ж регулярно займалися гімнастичними вправами, щоб стати здоровими матерями.
Навчанню грамоті та іншим наукам не надавалося великого значення. Разом з дітьми спартанців в агелах виховувалися вихідці з нижчих верств суспільства, зокрема мофаки — діти від змішаних шлюбів (між спартанцем та ілоткою). Головна мета навчання і виховання — підготовка майбутнього воїна. Досягнувши 14-літ-нього віку, підлітки піддавалися випробуванням (агонам) — жорстокому побиттю перед алтарем Артеміди.
Спільне виховання хлопчиків з дівчатками мало своїм результатом ранні шлюби. Наречений, дотримуючись давніх звичаїв, крав наречену. Втім, це робилося за взаємною згодою своїх та її батьків. Заховавши наречену в своїх знайомих, майбутній чоловік таємно відвідував її, пострижену і вдягнену в чоловічий одяг. Коли він знімав з неї пояс — символ цнотливості, наречена ставала де-факто його дружиною, але вступала в будинок чоловіка після весілля. Наречені приносили жертви Зевсу та його дружині. Посаг нареченій не належав. При укладенні шлюбу, окрім волі батьків, враховувалась і думка посадових осіб.
З 20 до 60-ти років спартанець вважався військовозобов'язаним і повинен був систематично, майже щоденно вдосконалювати свої атлетичні та бойові навички. До ЗО років він не мав політичних прав, йому належало в усьому дотримуватися порад свого опікуна, наставника.
Спартанці носили однаковий одяг, користувалися однаковим домашнім начинням, дотримували стандартну, загальноприйняту форму бороди та вус. До ЗО років спартанець повинен був одружитися, інакше він щорічно під час релігійного свята підлягав побиттю з боку жінок. Тим, хто мав трьох, чотирьох синів, виявлялась особлива повага, їм надавалися різні пільги.
Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високим. Вони не знґали багатьох турбот по господарству, ілоти доставляли їм продукти, дітей виховувала держава. Чоловіки часто гинули у війнах. Дружини і вдови із знатних сімей мали значне матеріальне забезпечення. В їхніх руках в IV ст. до н. е. зосередилось близько двох п'ятих, а в III ст. до н. е.— більше половини багатств С:парти.
Єдність спартанців забезпечувалась спільними трапезами (сис-сітіями), під час яких прості громадяни і. царі їли за спільним столом і займалися груповими атлетичними вправами. Кожний вносив щомісячно натуральний внесок в общину. Той, хто не міг цього зробити, вважався «таким, що опустився», і позбавлявся політичних прав. Будь-яка розкіш засуджувалася. Свій дім спартанець міг будувати лише за допомогою сокири, пилки і молотка.
Таким чином, повноправним громадянином Спарти вважався той, хто мав наділ землі з прикріпленими до неї ілотами, постійно брав участь в сиссітіях і в роботі народних зборів. Він повинен був знати напам'ять найважливіші закони (ретри) і бездоганно виконувати їх. Боягузство в бою, невнесення коштів на спільні трапези, непослушність посадовим особам призводили, як правило, до позбавлення громадянського стану.
Регламентувалося не лише громадське, а й особисте життя. Військова справа була основним заняттям громадян, їм заборонялося займатися ремеслом й торгівлею, оскільки це ганьбило їх, бо вважалося справою періеків. Ввезення до Спарти чужоземних виробів було заборонено. Золота і срібна монети були вилучені, замість них в обігу перебувала монета у вигляді залізних прутів — оболів. Було запроваджено заборону на предмети розкоші. Серед громадян панувала груба зрівнялівка і суворий взаємний контроль. Контакти із зовнішнім світом практично виключалися.
Поліс надавав матеріальну підтримку малозабезпеченим громадянам, аби вони могли брати участь в громадських справах.
Громадська думка багатство громадян засуджувала. Виняток робився в тих випадках, коли заможний спартанець утримував за свій кошт верхогонних коней і брав участь у кінних змаганнях.
Лише згуртування цивільної общини в єдиний військовий колектив забезпечувало спартанцям панування над переважаючою їх масою, уярмленого і залежного населення. Надавши ілотам господарську самостійність, спартанці безжально клали край будь-яким їхнім спробам до визволення. В період військових дій ілоти залучалися як допоміжна сила, але при цьому їм давали найпри-мітивнішу зброю, через що вони несли невиправдано великі втрати під час сутичок з добре озброєним противником. У 426 р. до н. е. в критичний для спартанців момент Пелопоннеської війни полководець Брасид набрав з ілотів двотисячний загін і завдав поразки афінському війську.
Ілоти не раз повставали проти своїх гнобителів. У 465 р. до н. е. Спарта змушена була просити сусідів, у тому числі афінський уряд, надіслати війська для придушення повстання ілотів. Під час Пелопоннеської війни велика маса мессенських ілотів приєдналася до афінян. Однак після укладання Нікеєвого миру в 421 р. до н. е. афінський уряд кинув їх на призволяще, фактично віддавши на розправу спартанцям.
Правовий статус періеків у Спарті багато в чому був схожим на той, що мали афінські метеки. Політичними правами вони не користувалися, займалися торгівлею, ремеслом. Регулярні побиття і вбивства, так звані криптії, яким піддавалися ілоти, на періеків не поширювалися. Високо цінувалися ремісники, оскільки армія потребувала зброю, обладунки. Вони користувалися деякими пільгами. Цим можна пояснити втечу в 411 р. до н. е. із Аттики в Спарту відразу понад 20 тис. рабів, переважно ремісників. У V ст. до н. е. Спарта мала найчисельніше в Елладі військо, досвідчених полководців, прекрасно підготовлених гоплітів.