Важливим принципом римського спадкового права був принцип свободи заповіту. Заповідач мав право призначати спадкоємцем на свій, нічим не обмежений розсуд. Така свобода заповіту була відома вже з часів законів XII таблиць. Але суворість моральних правил, повага до сім’ї, гласність вчинення заповіту утримували спадкодавців від можливості скористатися правом свободи заповіту попри сімейних інтересів. Як правило, спадкоємці були членами сім’ї заповідача. Та з часом заповіти почали призна- чати своїми наступниками зовсім сторонніх осіб. Так поступово виникає потреба в обмеженні свободи заповіту. Спочатку це зводи-лося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах заповіт повинен був поіменно перелічити всіх безпосередньо під-владних - heredes sui. Він міг позбавити єх спадщини але розрахунок був на те, що він публічно не наважиться позбавити спадщини усіх підвладних (передусім дітей). Але час довів неслушність таких формальних обмежень і практикою центумвіральних судів така практика була вироблена. Обділені спадкоємці мали право подати позов про порушення заповідачем моральних обов’язків. Було визначене коло осіб, які мали право на обов’язкову частку в спад- щині, незалежно від змісту заповіту. Сюди ввійшли всі безпосеред-ньо підвладні і еманциповані діти, а в класичний період - всі низхідні і висхідні родичі безумовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри - за умови, що спадкодавцем були призначені недо-стойні особи.
Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем : він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Спори про спадщину в Римі розглядали центумвіральні суди.
§4. Спадкування за заповітом в Київській Русі.
У дохристиянському періоді заповідальні відносини Київської Русі регулювалися виключно звичаєвим правом. За цим правом спадщину міг прийняти лише молодший син, чоловіки після дружин не спадкували. Після хрещення Русі стався великий злам в цивільному праві Київської Русі. Були запозичені багато норм Візантійського (тобто східно-римського ) права, зокрема і ті поло-ження, що стосувалися заповідального права. Так було введено заповіт у двох формах - усній та письмовій. Письмовий заповіт називали рукописання або ряд. Спадкувати за заповітом могли лише ті особи, що мали право на спадкування за законом.
§5. Дореволюційне спадкове право Російської Імперії.
Законодавство дореволюційної Росії не допускало усної форми заповіту. Існувало два різновиди заповітів: заповіти загальної форми та особливі форми заповіту. Заповіти загальної форми поділялися на заповіти нотаріальні та домашні. Нотаріальний заповіт укладався нотаріусом за присутності трьох свідків, а якщо один із свідків був священником - то за присутності двох свідків. Свідками могли бути лише особи не причетні до спадщини і не душеприкажчики. Після складання заповіту він залишався у нотаріуса. Домашній заповіт складався в домашніх умовах без участі нотаріуса за наявності свід-ків, яких було стільки ж, як і при складанні нотаріальних заповітів. До особливих форм заповіту належали військово-похідні заповіти, морські заповіти (що складалися капітаном, командиром військового корабля ), госпітальні заповіти, закордонні заповіти ( що складалися в закордонних місіях чи посольствах, консульствах ), селянські заповіти ( на майно сумою не ьільше ста карбованців, складалися у волосному управлінні і вносилися в спеціальну книгу), вдовині заповіти ( заповіти одиноких вдів на користь монастирів та інших благодійних організацій ).
§6. Історія спадкування за заповітом в СРСР.
14 Квітня 1918 року було прийнято новий порядок спадкуван-ня. Успадковування майна було можливим лише на суму, що не перевищувала 10 000 карбованців. Як за законом, так і за заповітом спадкувати могли лише найближчі родичі спадкодавця, тобто батько, мати, діти, брати, сестри, дружина або чоловік. Усиновлені діти не мали права успадковувати після усиновителів. В 1921 році було прийнято цивільний кодекс УРСР. За цим кодексом спадкувати могли як за заповітом так і за законом, при чому за заповітом могли спадкувати лише ті особи, що мали право на спадкування по заповіту. В 1928 році було прийнято ряд доповнень, зокрема про обов’язкову долю, заохочувалась передача майна в спадщину партійним, профспілковим та іншим громадянським організаціям.
II. Поняття та види заповітів
§1. Поняття заповіту.
Кожний дієздатний громадянин може за життя визначити долю належного йому майна на випадок смерті.Таке розпорядження зроблене у встановленій законом формі називається заповітом. Отже виходячи з вищесказаного можна визначити, що:
заповіт- це угода яка виражає волю однієї особи і здійснюється нею особисто щодо подальшої долі свого майна після своєї смерті або ж це особисте розпорядження громадянина на випадок смерті з зазначенням кола спадкоємців яке має бути виражене в письмовій нотаріальній формі. За своєю юридичною природою заповіт є односторонньою угодою. У цій угоді знаходить відображення воле-виявлення лише однієї особи - заповідача. Внаслідок такого одно-стороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, які були згадані у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини. На дійсність заповіту не впливає той факт, що що спад-коємець за заповітом не лише не висловлював під час складання заповіту згоди на прийняття спадщини, а навіть й не знав про те, що на його користь складено заповіт.
Звичайно угоди можуть укладатися через представника, але це не стосується до такого типу угоди, як заповіт. Заповіт у всіх випадках має укладатися лише особисто заповідачем, при цьому заповідач має бути дієздатною особою обов’язково.
Особистий характер заповіту виключає можливість укладення одного заповіту двома особами навіть в тому випадку, коли запові-далося спільне майно.
Закон каже, що кожний громадянин може залишити за запо-вітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком осо-бам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоєм-ців за законом, а також державі або окремим державним, коопера-тивним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у за-повіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.
Існують лише дві юридично дієві форми заповітів: нотаріаль-но завірений заповіт і заповіт, що прирівняний до нотаріально завіреного.
§2. Письмові, нотаріально завірені заповіти.
Стаття 541 чинного Цивільного кодексу України зазначає, що заповіт має бути складений в письмовій формі з зазначенням місця та часу його складання, власноручно підписаний заповідачем та нотаріально завіреним. Недотрмання цих вимог тягне за собою недійсність заповіту.
§3. Заповіти, прирівняні до нотаріально завірених.
Чинним законодавством передбачено і таку форму заповітів як заповіти прирівняні до нотаріально завірених, які мають таку ж саму силу, що і нотаріально завірені заповіти. В цю групу потрапляють такі заповіти як заповіти громадян, що перебувают в розвідувальних, артанктичних та інших подібних їм експедиціях, що завірені начальниками цих експедицій; заповіти громадян, які знаходяться на лікуванні в лікарнях та інших стаціонарних лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживаючих в будинках престарілих та інвалідів, завірені головними лікарями, їх замісниками по медичній частині або черговими лікарями цих лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами та головними лікарями зазначених будинків престарілих та інвалідів; заповіти громадян, що знаходяться у плаванні на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, завірені капітаном цих суден; заповіти військовослужбовців та інших осіб, що знаходяться на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, завірені начальниками , їх замісниками по медичній частині, старшими та черговими лікарями цих госпіталей, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів; заповіти військовослуж-бовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб та органів, що вчиняють нотаріальні дії, також заповіти робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами ( начальниками ) цих частин, з'єднань, установ і закладів; заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.
§4. Порядок складання заповітів.
Заповіт складається в двох примірниках. За бажанням заповідача заповіт може складатися в більшій кількості примірників. Один з них зберігається в нотаріальній конторі, інший ( інші ) видається заповідачу.
В заповіті має бути обов’язково вказаний час та місце його укладення ( стаття 541 діючого Цивільного Кодекса України). Запо-віт має бути підписаний самим мпадкодавцем у присутності нотаріуса чи іншої особи, яка має право, відповідно до статті 542 ЦК України посвідчувати цей документ. Громадянин не може надати право комусь за дорученням підписати заповіт. Якщо у заповідача немає змоги з’явитися до нотаріальної контори то він має право запросити нотаріуса додому.
Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у присутності заповідача заповіт має право підписувати інша особа. Вона підписує заповіт в присутності нотаріуса або іншої уповноваженої на завірення заповіту особи. При цьому необхідно зазначити причини, з яких заповідач не може підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.