Незначні земельні володіння належали містам. Львів продовжував володіти 13 тис. моргів землі на основі королівських грамот XIV-XV ст. Міщани міст користувалися землею з чиншовими примусами.
Основними групами селян за підданством були державні та приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Так, у Галичині на кінець XVIII ст. державних селян було 22 %, а приватних — 78 % від загальної кількості сімей.
Селянські господарства різнилися між собою і господарськими функціями у фільварково-панщинній системі.
Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдинкових і піших. У Галичині парові селяни зазвичай користувалися наділом у 16-24 моргів польової землі та 4-8 моргів сіножатей, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку з одним конем. Піші «сиділи» на чверті наділу, виконували ручні роботи. Більшість селян становили мало- та безземельні коморники, загородники, халупники, які не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Комірники не мали ні землі, ні городу, жили або у своїх хатах, або у заможного селянина, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати коморників, які допомагали виконувати феодальні примуси. В другій половині XVII ст. майже третина селянських господарств була безземельною, повні наділи мали лише 2 % кметів. У середині XVIII ст. безземельних господарств було майже половина. За даними земельного кадастру 1786-1789 рр., у Галичині одна селянська родина в середньому користувалася 16,42 морга землі.
Площі земель, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ становив 7,5-13 десятин, єдинковий — 2,7-7,5, піший — 1,8-0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15-25 десятин, 58 % селянських господарств зовсім не мали землі. Середня забезпеченість селянських господарств робочою худобою була низькою — 1-2,5 голови. Так, у маєтках південно-східного Правобережжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2-3 воли і лише 2 % господарств — від 4 до 17 волів.
Майже половина селян Закарпатської України володіла 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисельність безземельних і безтяглових гос-
подарств (так званих желярів і піджелярів) зросла з 2/3 наприкінці XVII ст. до 80 % у середині XVIII ст. Один кінь припадав на 17, один віл — на 2 господарства. Свиней було по одній голові на дві сім'ї, овець і кіз — по одній, КОрів — менш як по одній на сім'ю. Втратило свої привілеї особисто вільне населення Закарпаття («лібертині») та Буковини («решезі»).
За майновим станом селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині на кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королівщині панщина становила в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках — 133 дні. Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Селяни сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7%), пряжею (2,2%), продуктами харчування (1,3 %), виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.
У карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.
На Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загальним наділом в 1/4-1/6 волоки відробляли 3-4 дні влітку і 2-3 дні взимку.
Розміри грошової ренти визначалися за тяглом. Для піших вона становила 4, для тяглових — 6-18 злотих. Селяни, які мали 5-6 волів, платили 30-40 злотих. Отже, для аграрних відносин у західних і правобережних українських землях другої половини XVII-XVIII ст. було характерним зростання та зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Розвиток господарства відбувався на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних північно-західних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобід, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення селян. Відбувалося майнове розшарування селян, збільшення чисельності мало- та безземельних, зміцнення заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.
Сільське господарство продовжувало відігравати провідну роль в економічному житті України. На всій території України існувала дво- і трипільна системи рільництва з локально-територіальними варіантами. В районах Полісся, Волині, Карпат застосовувалася підсічна система. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за трипільною системою витрачалося 10, за підсічною — 70 днів.
Стало інтенсивнішим удобрення ґрунту. За Литовським статутом 1529 р., удобрені ґрунти коштували вдвічі дорожче за неудобрені. У Галичині в XVIII ст. було три види удобрення ґрунту: поправлення (внесення гіпсу, вапна), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добрива), обробіток ґрунту (підвищення його родючості за допомогою орних знарядь). Найпростішим способом підтримання родючості ґрунту було виділення орних площ під пасовища. На Бойківщині, Лемківщині, існувала практика, коли частину поля відводили під овес, а на другий рік на ній випасали худобу. В Прикарпатті землю під пасовищами використовували один-два роки. У Карпатах практикувалося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною системою ґрунт підживлювали раз на три роки під озимі культури.
Для підвищення родючості ґрунту використовували різні форми сівозміни. На паровому полі висівали жито, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася і заростала травою. З появою картоплі трипілля змінилося чотирипіллям або нерегулярною паровою системою. У сівозміну вводили технічні культури. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільну систему.
Головним знаряддям обробітку землі залишався традиційний український плуг, у який впрягали по три-чотири пари волів, а у легкий німецький — чотирьох коней. Поряд з плугом на південному Поліссі й у Лісостепу застосовували безполозові, одно- та багатозубі (грабле- і бороноподібні) рала. Ними орали м'який ґрунт або культивували його, впрягаючи одного-двох волів чи коней. Застосовували також двозубу соху. Вдосконалювались і мали регіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли і збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь — серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на відкритому току в полі за допомогою худоби. Із XVII ст. для очищення зерна почали застосовувати дерев'яні млинки. Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1) весняна під парові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяблева оранка. Внаслідок слабкої забезпеченості тягловою силою більшість селян обробляла землю супрягою, об'єднуючи тягло кількох господарств.
Хліборобство в Україні було переважно зерновим. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичині посіви вівса становили 34 % посівів зернових, жита — 24 %, ячменю — 16 %, гречки — 12 %, пшениці — 9 %. Озимина займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя площі посівів жита становили до 40 % посіяних зернових, вівса — 25-35, пшениці — 10-12, гречки — 12-13, ячменю — 9-12 %.
Збільшились посіви технічних культур: конопель, льону, тютюну.. У Східній Галичині тютюну виробляли понад 20 тис. ц за рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю й конюшину, розводити шовкопряд.
У Закарпатській Україні панівною залишалася двопільна система рільництва. У гірських селах вирощували овес, жито, просо, у низинах — пшеницю, озиме жито, ячмінь. З початку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала основним харчовим продуктом, її культивували також у Покутті та на
півдні Поділля.
Врожайність зернових і технічних культур навіть за сприятливих умов була невисокою. Оскільки частину врожаю селяни віддавали як чинш, а частину переробляли на горілку, зерна для споживання не вистачало, і це призводило до голодування селян, особливо в гірських районах. Крім зернових і технічних культур селяни вирощували різні городні культури: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з'явилися парники.
Сталися зрушення в садівництві. Збільшилися площі садів, з'явилися нові сорти плодових, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були в кожному домі.
У Галичині овочів, фруктів вирощували мало. Однак зростало господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, площею орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю добрих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях. На заводах К. Розумовського у 1772 р. у чотирьох волостях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів, близько 11,5 тис. овець.