Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. У Галичині та на Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором розвитку товарного виробництва.
Розвиток дрібного виробництва у містах і селах сприяв виникненню мануфактур — підприємств, заснованих на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Мануфактурна стадія промисловості історично передувала великому машинному виробництву. Існували два типи мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована. Розсіяна мануфактура ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі. Робітники у ній, незважаючи на свою просторову відособленість, були пов'язані поділом праці: одні робили із сировини напівфабрикат, інші доводили його до необхідної кондиції. Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю виробництва.
Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літературі датується по-різному, від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є думка, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.
Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ праці у процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного. Поява їх у найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.
У Західній та Правобережній Україні мануфактури створювалися в 70-х роках XVIII ст.
Мануфактури створювалися двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.
Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва і праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власниками промислів були представники всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими з економічного та воєнно-стратегічного боку промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, використовуючи не тільки найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кадри постійних робітників, які жили коштом заробітків у промисловості.
Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобережних землях після Національно-визвольної революції в умовах зростання товаризації феодального господарства створили умови для подальшого розвитку виробництва на основі примусової кріпацької праці селян у формі феодальних (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворювалися як казенні, а потім передавалися в посесію (умовне спадкове користування) приватним особам чи одразу виникали як посесійні. На них працювали або приписні державні селяни, або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.
Більшість учених вважає, що кріпосницькі мануфактури були своєрідним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваючись у рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і ґрунтувалося на праці кріпаків. Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого. Наприкінці XVIII ст. на території Східної Галичини налічувалось 5117 водяних млинів. Значна частина їх були великими підприємствами мануфактурного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним (тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золотих. Обслуговували млини наймані селяни.
Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток, у 2-4 рази більший, ніж продаж хліба. Наприкінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень. У правобережних і західноукраїнських землях право пропінації (виробництво і торгівля алкогольними напоями) належало лише шляхті.
У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували близько 14 осіб.
Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Обсяги виробництва були досить значними.
В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одно-ступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений двоступінчастим, за якого в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплавляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Першими доменними мануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька у Правобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні
в Закарпатті.
Продовжували розвиватися паперове виробництво та книгодрукування. Обладнання, кількість найманих робітників, праця на ринок у друкарнях свідчили, що вони були мануфактурами. Зокрема, дві таких пересувні друкарні у XVIII ст. працювали на Волині.
Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володимир. Технічними засобами були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно), ручні або при млинах. Виробництво було організоване за формою децентралізованої мануфактури. Протягом XVII-XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися знаряддя праці й технологія ткацтва. Продукція йшла на ринок. Замовником сукна було Військо Запорізьке.
Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішим було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на нього на внутрішньому і особливо на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування тканин.
Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському, Дрогобицькому, Коломийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм заборонялося виробляти сіль.
Виробництво солі в 1773 р. становило у Прикарпатті 50-100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті — близько 30 тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи, «жабні» робітники, які добували сіль, «ратні» люди, що піднімали її з кліток, варники, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, муляри, в'язальники. На кваліфікованих роботах переважала наймана праця, на допоміжних — праця кріпосних селян.
Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщувалася у шести великих майстернях.
Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.
Таким чином, наявність підприємств із застосуванням технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці та застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні створювалися початкові форми мануфактур. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебувала на оренді, в них експлуатувалася наймана праця, сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.
Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI-XVIII ст. підготував умови для поширення великих централізованих мануфактур.
Приписною мануфактурою була Києво-Межигірська фаянсова фабрика, побудована на території колишнього Межигірського Спасо-Преображенського монастиря (1798 р.). На ній виготовляли чайний і столовий посуд, скульптурні вироби.
Розпочалося мануфактурне виробництво зброї.
У західних і правобережних українських землях великі мануфактури виникли в другій половині XVIII ст., зокрема, у 70-х роках у текстильній промисловості. Відома суконна мануфактура графа Потоцького у м. Тульчині на Брацлавщині, на якій працювали як кріпаки, так і вільнонаймані робітники, всього більш як 20 чоловік. Вона мала 95 верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна за рік.
У місті Корці на Волині на суконній мануфактурі Чарторийського працювало майже 140 робітників. Тут виробляли 10 тис. аршинів сукна щороку. На полотняній мануфактурі в Немирові було зайнято близько 300 робітників.
У Галичині в 60-70-х роках XVIII ст. діяла суконна мануфактура в Залі-щиках у королівському маєтку, на якій працювали селяни-кріпаки та 18 су-княрів-німців. Існувала полотняна мануфактура в місті Мукачеве в Закарпатті. Спроби швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну, а пізніше й шовкову фабрику в Бродах були невдалими.