Суспільною формою останнього є відносини державної економічної власності, що виникають і розвиваються між державою з одного боку, іншими економічними суб'єктами з другого боку, з приводу привласнення різних елементів продуктивних сил. Це, у свою чергу, дозволяє обґрунтувати закон одержавлення суспільного способу виробництва, а на цій основі — закон одержавлення капіталістичної економіки.
Ґрунтуючись на таких теоретико-методологічних засадах, можна дати таке політико-економічне визначення держави за умов капіталізму: це загальнонаціональний економічний суб'єкт, що зосереджує у своїх руках економічну владу і значну частку власності на продуктивні сили приводу привласнення яких (влади і власності) виникає певна система відносин економічної власності та управління нею (що є прерогативою економічної влади) у всіх сферах суспільного відтворення в інтересах економічно пануючого класу.
Персоніфікатором інтересів пануючого класу на всіх стадіях розвитку капіталізму є клас капіталістів. Водночас, залежно від якісних змін у межах економічної системи, зокрема від еволюції основного виробничого відношення, форм капіталу, на перший план можуть висуватись інтереси окремих груп капіталістів. Так, якщо на нижчій стадії розвитку капіталізму економічна влада держави та державна власність підпорядковувались інтересам промислового капіталу (відокремленого від торговельного та грошового), то на вищій стадії вони (державна власність і влада) розвиваються в інтересах монополістичного (перед усім, банківського монополістичного) капіталу, фінансової олігархії; на вищому ступені вищої стадії — в інтересах державно-монополістичної олігархії.
Одержавлення продуктивних сил. Якщо розглядати о одержавлення продуктивних сил як постійно повторюваний процес, то він є одержавленням процесу відтворення даної системи, зокрема в економічно неминучому процесі одержавлення процесу відтворення кожного елементу цієї системи: робочої сили, засобів праці, предметів праці, науки, сил природи що використовуються людьми, форм і методів організації праці, а на сучасному етапі — й інформації.
Одержавлення процесу відтворення робочої сили відбувається у таких формах: зростання кількості робітників у державному секторі, організація громадських робіт і створення відповідних державних установ (у США в 1933 р. створено адміністрацію громадських робіт); збільшення витрат держави на допомогу безробітним, на пенсії за віком, відповідальність уряду за розв'язання цієї проблеми, встановлення мінімуму заробітної плати, введення шкали заробітної плати залежно від кваліфікації робітників, регулювання тривалості робочого дня, витрат на оплату наднормових робіт, забезпечення умов праці (нормального санітарного стану на підприємстві); ухвалення законів про право робітників на організацію тощо (у США такими законами (кодексами) у середині 30-х pp. було охоплено 22,5 млн. осіб); розвиток державної освіти, охорони здоров'я, кваліфікації та перекваліфікації робітників; заходи щодо охорони навколишнього середовища тощо. Виконання цих функцій означає, що без держави процес відтворення робочої сили нормальної якості не можливий, а за рахунок заробітної плати робітників та службовців він здійснюється лише частково. Отже, держава створює якісно нові форми розвитку основної продуктивної сили, забезпечуючи еволюцію економічної системи.
Водночас процес одержавлення робочої сили має опосередкований характер. Це означає, що держава, витрачаючи значні кошти на розвиток освіти, охорони здоров'я та інші витрати на колективне відтворення робочої сили, не стає власником даного специфічного товару. Основною причиною цього є те, що держава витрачає на процес відтворення робочої сили ті кошти, які вилучені із заробітної плати найманих працівників через механізм оподаткування. Здійснення таких витрат також означає процес формування державної власності на значну частку національного доходу.
Одержавлення процесу відтворення засобів виробництва здійснюється через побудову держаних підприємств, створення спільних .з приватним капіталом корпорацій, фінансування передових, наукомістких галузей, що визначають розгортання науково-технічної революції, встановлення прискорених норм амортизації, здійснення сприятливої податкової фінансово-кредитної політики тощо.
Одержавлення процесу відтворення науки відбувається у формі фінансування державою науково-технічних і конструкторських розробок, підготовки наукових кадрів, будівництва й утримання наукових лабораторій, науково-дослідницьких центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій тощо). Специфічні форми притаманні одержавленню процесів відтворення інших елементів системи продуктивних сил та відносин економічної власності.
їхнім узагальнюючим результатом є формування та розвиток державної власності на значну частку продуктивних сил, а отже, і на значну частку національного доходу, розвиток нової, прогресивнішої (порівняно з монополістичною власністю) суспільної форми розвитку продуктивних сил. Вона створює широкий простір для їхнього розвитку, а держава при цьому перетворюється на могутню економічну силу. Так, за оцінкою Дж. Гелбрейта, частка держави в економіці США на початку XX ст. становила 8 %, а в 60-х pp. — до ЗО %. Щоб економічна система капіталізму була стабільною, частка держави у ВВН наприкінці XX ст. має становити, на його думку, від ЗО до 50 %. Це свідчить про дію закону одержавлення капіталістичної економіки, який виражає внутрішньо необхідні, сталі та суттєві зв'язки між посиленням суспільної природи продуктивних сил, техніко-економічних відносин і господарського механізму та об'єктивно неминучим процесом їх одержавлення, зростання державної власності.
Якщо брати до уваги не лише безпосередньо державну власність (на засоби виробництва, науку, фінансово-кредитні інститути тощо) а й опосередкований вплив держави на розвиток економічної системи через проведення активної податкової, амортизаційної політики тощо, державного регулювання, програмування та прогнозування економіки, прийняття відповідного законодавства у цій сфері та ін., то роль сучасної держави у розвитку економічної системи країн Заходу є домінуючою. Один із узагальнюючих показників такої еволюції — власність держави на значну частину створеного у суспільстві національного доходу. Так, якщо у 1848 р. усі витрати у США становили 48 млн. дол., у 1902 — до 1,7 млрд. дол., то наприкінці 90-х pp. лише на федеральному рівні — майже 2 трлн дол. Частка всіх витрат уряду США у 1913 р. дорівнювала 7,9 % ВНП, 1927 р. — 11,7 %, а наприкінці 90-х pp. — близько 35 %. У Великобританії всі державні витрати в 1910 р. становили 12,7 % ВНП, наприкінці 90-х pp. — понад 50 %. Загалом у країнах ОЕСР куди входять 29 наймогутніших країн світу) ця частка наприкінці 90-х pp. становила майже 50 %.
Високий динамізм розвитку державної власності з часу завершального переростання продуктивними силами меж монополістичної власності зумовлений, передусім, розгортанням науково-технічної революції. Так, щоб досягти рівня федеральних витрат у СІЛА в розмірі 100 млрд. дол., потрібно було 180 років існування країни (така сума витрат була досягнена у 1951 p.), щоб перевищити суму витрат держави у 200 млрд. дол. — менше 10 років, сума у 300 млрд. дол. була досягнена за 4 роки, у 400 — менш ніж за 3 роки, 500 — приблизно за 2 роки. Такими швидкими темпами не розвивалася жодна форма власності за капіталізму. Частка держави у США (де найменш розвинена державна власність) у новому будівництві становила наприкінці 90-х pp. майже 25 % (приблизно 150 млрд. дол.), у працевлаштуванні — до 15 % самодіяльного населення, у гарантованому ринку збуту — майже 15 % (федеральні контракти досягають 200 млрд. дол.), у валових капіталовкладеннях — понад 20 % (майже 210 млрд. дол.), в основному матеріально відтворюваному багатстві — до 20 % (що становить більше 5 трлн дол.), у фінансуванні НДДКР — близько 40 %.
Розвиток державної форми власності, а водночас — економічної ролі держави (забезпечення розвитку всієї економічної системи, її нормальне відтворення на розширеній основі, надання простору для прогресу кожного елементу системи продуктивних сил, послаблення й усунення економічних криз, здійснення певного розподілу та перерозподілу національного багатства на користь найбідніших верств населення тощо), відбувається відповідно до законів діалектики, насамперед, закону заперечення заперечення. Це означає, що незважаючи на перетворення державної власності (у широкому значенні цієї категорії) на домінуючу суспільну форму розвитку продуктивних син, вона не повністю, а діалектично заперечує попередні, менш розвинені форми власності.
Такий характер заперечення став можливим лише за розвиненою економічної системи капіталістичного способу виробництва. Це зумовлене тим, що в її межах відбувався одночасно поступовий, переважне еволюційний, розвиток багатьох форм власності, які за умов конкуренції виборювали право на існування. Тому тут не було тотальних волюнтаристських експериментів над існуючими формами власності Виняток був лише в часи становлення цієї економічної системи, в період первісного нагромадження капіталу (масове вигнання дрібних селян з їхніх земель) або під час війни.