По решті восьми країн ОЕСР є дані про доходи тільки центральних урядів. В середньому динаміка показника була там такою (% ВВП): 1870 р. - 7.2, 1913 р. - 5.8, 1920 р. - 10, 1937г.- 11.6, 1960г.-29.7, 1980г.-43.4, 1990г.-45.5, 1997 р. - 46.4. Якщо тепер узяти всю групу з 17 країн з урахуванням доходів тільки центральних урядів (таких країн тут 8) і доходів урядів всіх рівнів для першої підгрупи країн (їх 9), то динаміка виявиться наступною (% ВВП): 1870 р. - 9.3, 1913 р. - 8.8, 1920 р. - 13.7. 1937 р. - 16.6, 1960 р. - 28.7, 1980 р. - 40.1, 1990 р. -42.2, 1997 р. - 43.5. В наявності загальна і генеральна тенденція.
Тепер подивимося на динаміку частки зайнятих в державному секторі як на нейтрального до вартісних статистичних показників вимірника ролі держави в національній економіці. Тут ми бачимо ту ж генеральну тенденцію. Навіть скорочення підприємницької ролі держави в 80-90-х роках XX в. в результаті масової приватизації не переламало тривалу тенденцію до зростання питомої ваги зайнятих в публічному секторі. У всій цій групі країн за 1980-1994 рр. вона зросла на
Приведені дані однозначно показують яскраво виражену довготривалу тенденцію до зростання частки державних витрат у ВВП розвинених країн. Навіть якщо узяти лише останні два десятиріччя, відзначені відносним скороченням 1Грсдпринимательской активності держави, то і тут вона видна абсолютно виразно.
Не дивлячись на те, що приватизація 80-х років понад усе торкнулася сфери підприємницької діяльності держави, вона позначилася і на ролі держави в перерозподільних процесах. Проте при всіх складнощах вимірювання цих двох процесів ніякі кількісні розбіжності в конкретних даних за окремі роки не в змозі спростувати переважаючу тенденцію до зростання ролі державних фінансів в національних доходах і витратах практично всіх розвинених країн світу.
Показово наступне зіставлення. Якщо узяти планову економіку СРСР другої половини 80-х років як одну з найбільш одержавлених економік миру, то, але даним Держкомстату СРСР, в 1987 р. доходи державного бюджету всіх рівнів дорівнювали 52.7% ВНП. Цей рік узятий тому, що це перший рік офіційного підрахунку ВНП в радянській статистиці. Враховуючи, що для радянської економіки відмінності між ВВП і ВНП практично не було через відсутність зовнішніх і внутрішніх потоків капіталу, то правомірне зіставлення приведеної цифри з відношенням доходів бюджетів всіх рівнів до об'єму ВВП в розвинених західних країнах, дані про яке частково приведені. По цьому параметру і формі прояву ролі держави в перерозподільних процесах рівень СРСР вже тоді був досягнутий в Австрії, Італії, Нідерландах, Норвегії і Швеції. В 1995 р. таких країн стало ще більше за рахунок приєднання Бельгії і Франції. В середині 90-х років даний параметр був близький до радянського (другої половини 80-х років) в Канаді, Німеччині і Норвегії.
Звідси витікає, що розмір і частка державної власності у всьому національному багатстві країни не є основою і передумовою посилення ролі держави в перерозподільних процесах. Характерне для сучасного етапу державне втручання в економічні процеси, що посилюється, супроводжується або може супроводжуватися обмеженням ролі держави як власника національних ресурсів і колективного підприємця. Відмінності в переважаючому типі власності на вирішальні засоби виробництва (виробничі і трудові ресурси) не визначають прямо і безпосередньо ступінь і форми втручання держави в розподільні процеси в національній економіці. Іншими словами, поширене в недавньому минулому уявлення про те, що основою посилення державного втручання в економічне життя служить розширення державній власності, є помилковим.
В ході гострих дискусій 70-90-х років XX сторіччя про роль держави в економіці обговорювалося і питання про його перерозподільних функції, про ефективність, доцільність і критерії такого втручання. Багато хто неоліберали відзначали надмірність державного втручання в ці процеси. Частково її можна виразити в особливому показнику, який фіксує величину потоку податків, виплачуваних домогосподарствами, і стрічного потоку трансфертів домогосподарствам. Це явище одержало особливу назву, яка можна перевести як податкове переміщення, збовтування (fiscal churning).
В середньому в групі дані 17 країн ОЕСР цей надмірний перерозподільний фінансовий потік в середині 90-х років оцінювався вельми помітною величиною - 18% об'єму ВНП. При цьому, що цілком природно, він був вище там, де більше роль держави в перерозподілі національного доходу. Максимальних значень цей показник досягав в Швеції, де він перевищив 42% ВНП, мінімальних - в Австралії - 6.5% і США - 9%. Абсолютно виразно є видимою зворотна кореляція величини держвитрат у ВНП і показника надмірного перерозподілу національного доходу. Проілюструємо це на прикладі трьох країн, що займають крайні позиції у фіскальному перемішуванні.
Відношення державних витрат до ВНП в середині 90-х років склало в Швеції 68.3%
Австралії - 36.8, в США - 32.9% . Приведені дані показують той об'єм створюваного річного продукту (зміряний в поділі ВНП, який концентрується (мобілізується) державою, а потім перерозподіляється їм. Важливо відзначити, що ці два фінансові потоки - від домогосподарств до держави і від держави до домогосподарств - часто перетинаються, накладаючись один на одного.
Тобто податки, виплачувані домашніми господарствами, вилучаються державою, щоб потім частково повернутися до них же у вигляді трансфертів або субсидій. Таке перехресне взаємне фінансування платників податків і уряди досягає максимуму в Швеції. Тут в середині 90-х років величина фіскального перемішування дорівнювала половині всіх фінансових доходів держави. Антиподи Швеції - Австралія, де цей показник склав біля 18%, і США - 27% ВНП. Задамося питанням: чи вирішує така активність держави задачу вирівнювання доходів населення?
Інші дані про розподіл доходів груп населення в США і Швеції також не показують, що активна державна участь в перерозподілі національного доходу приводить до очікуваних результатів. Наприклад, на частку нижнього (найбіднішого) квинтиля населення Швеції і США доводяться відповідно 8 і 4.7% сукупних доходів населення країни, а на частку верхнього (багатющого) квинтиля - 37 і 42%. З цих даних видно, що економічний розрив між багатими і бідними в Швеції менше ніж в США. Але ця відмінність не така велика, якомога було б чекати виходячи з інтенсивності перерозподільних функцій урядів цих двох країн. Ще більш наочне порівняння Швеції і Австралії. При тому, що держава в Австралії ще менше бере участь в перерозподілі національного доходу, ніж в США, розривши в частках вказаних двох квинтилей населень Австралії і Швеції практично однаковий. Чи коштувало шведському уряду проявляти таку активність в перерозподільних процесах, якщо в Австралії і без того досягається практично той же результат?
Це, зокрема, послужило одній з причин нової хвилі критики надмірної участі держави в перерозподілі національного доходу, що не дає належного ефекту і в той же час обмежуючого суверенне право домашніх господарств самостійно вирішувати питання про використання значної частини свого доходу, що вилучається державою у вигляді податків.
Цікаво, що на подібні аргументи спиралася критика надмірного одержавлення економіки в епоху заходу соціалізму. При всій умовності прямого зіставлення економічних процесів в різних соціально-політичних системах можна затверджувати, що саме практика переконливо довела нездатність перерозподілу самого по собі успішно вирішувати задачі підвищення соціальної ефективності. Формально дане податкове перемішування в СРСР по своїх масштабах навряд чи поступалося шведському, а його результати виявилися просто плачевними на фоні соціально-економічних успіхів тієї ж Швеції. [№12, 69-73ст.]
Інтерпретація приведених даних вимагає певної обережності. Достатньо підсумовувати всі соціальні статті витрат, щоб знайти слабкості цієї статистики. Проте при всіх її недоліках можна зробити певні висновки.
1. Одержавлення підприємницької діяльності має свої межі, які залежать від співвідношення ефективності підприємств двох секторів. Як всякі соціально-економічні процеси, цей процес також носить коливальний характер і є частиною адаптаційного механізму, який реагує на безліч зв'язаних чинників. Ми виділяємо один - ефективність підприємств двох секторів, хоча їх і багато. Тому з факту, що частка держави в підприємницькій діяльності нації в індустріально розвинених країнах Заходу за останні два десятиріччя знизилася, ще не витікає, що ми спостерігаємо принципово нову довготривалу тенденцію. Можливо, що ця невелика в історичному плані кореляція скоро зміниться на протилежну. Проте більш вірогідно, що цей перелом тенденції означає перехід соціально-економічної динаміки в новий довготривалий режим, параметри якого апріорно визначити неможливо.
2. Посилення перерозподільних функцій держави (тобто як споживача проведеного доходу) також має свої межі. Можна упевнено припустити, що вони вже майже досягнуті, про що свідчить досвід передової в цьому відношенні Швеції.
3. Наявність кількісних меж підприємницької і розподільної функцій сучасної держави означає, що основними важелями дії держави на економіку і в цілому на соціальні процеси все більш стають правові і інституційні, Про це свідчить досвід США і низки інших західних країн.
4. Кореляційний аналіз показує, чтс існує зворотна залежність між рівнем державного втручання в економіку в рівнем національного доходу на душу населення. Тут причиною виступає саме друга сторона даної залежності: чим вище ефективність економіки (і тим самим вище душові показники національного доходу), тим нижче ступінь державного втручання (в двох даних формах - державного підприємництва і перерозподілу проведеного доходу) в економіку. З цього може народитися спокуса поставити рівень економічного розвитку країни в залежність від ступеня державного втручання в економіку. Все ж таки, представляється, ця брехлива спокуса.