3. Іноземний досвід управління держсектором
Список використаної літератури
Вивчення досвіду державної участі в економічному розвитку передових країн світу цікаве і пізнавальне саме по собі. Але для нас існує ще і проблема використання такого досвіду з урахуванням помилок попередників, його адаптації до сучасних ринкових умов Росії. Роль держави в економічному житті величезна. І так було протягом останніх п'яти сторіч, хоча роль ця постійно мінялася. Заклики різко обмежити втручання держави в економіку відображали всього лише протистояння промисловій буржуазії, що окріпнула, спочатку феодальному, а потім новій державі, вже буржуазній, але що сприйняв багато що від феодалізму. Після повного затвердження капіталістичних ринкових відносин ідеологи нового ладу були вимушені відмовитися від категоричного заперечення ролі держави в господарському житті.
Розгнуздане панування монополій у ряді країн з останньої третини XIX в., системна криза, що виразилася в глобальній депресії 30-х років, боротьба двох соціально-політичних систем - все це вимагало активного державного втручання в процеси відтворювання. Проте у міру рішення вказаних проблем ставало все очевиднішим, що є і деякі більш загальні підстави для активного державного втручання в економічну діяльність суб'єктів.
Безперечна тенденція до посилення ролі держави у всіх сферах економіки. Разом з тим тенденція ця не є прямолінійною. Державне втручання використовується тоді, коли власне ринкові механізми дають збій. В цих випадках відтворювання коректується так, щоб після наладки ринкового механізму державне втручання можна було ослабити або скрутити.
Доречно пригадати численні спроби українських неолібералів довести, що там, де держава менше втручається в економіку, всі соціально-економічні показники краще. Не ставлячи під сумнів такого роду зв'язок, помітимо, проте, що тут все поставлено з ніг на голову: саме там, де саморегульована економіка успішно вирішує проблеми, необхідність прямого державного втручання у відтворювальний процес менше, ніж в країнах, де по ряду причин саморегуляція господарського механізму ослаблена.
Іншими словами, причиною меншої активності держави служить більш висока ефективність саморегулювання економіки, а не навпаки. Доводячи зворотне, адепти неолібералізму роблять помилковий висновок: якщо цілеспрямовано зменшувати присутність держави в господарському житті, то це нібито мало не автоматично сприятиме зростанню ефективності національної економіки.
Такого роду теоретичні обґрунтовування покликані забезпечити цілком певну політику, що приносить відчутні доходи деяким конкретним кругам. Достатньо пригадати недавню російську епоху, яку тепер критикують, зокрема, за нібито надмірна державна присутність в економіці. На ділі ж саме відсутність належного державного контролю привела до масованого грабежу держвласності і вакханалії корупції. Хоча і тут єство і явище не співпадали: видима відсутність державного регулювання, здавалося б, майже стихійного процесу було всього лише прикриттям державного втручання (і невтручання - де це було вигідно "рульовим"), що направляється на користь певних кругів, в процеси масової безкоштовної приватизації. Тут правильне питання про ефективне поєднання конкретних форм державної участі підміняється примітивною ідеєю про просте обмеження такої участі.
Правовою основою державного втручання служить сама природа держави по перевазі організації соціального життя суспільства, у тому числі економіки. Проте завжди існувала і матеріальна основа такого втручання. Протягом дуже довгого часу не тільки в марксизмі вважалося, що без власності на частину національних ресурсів і засобів виробництва втручання держави в економіку просто неможливе. Ступінь втручання аж до недавнього часу асоціювався перш за все із ступенем одержавлення національних ресурсів. Вважалося, що чим більше національного капіталу в руках держави, тим вище ступінь його втручання, ширше за його можливість ефективно регулювати народне господарство. Ці уявлення панували не тільки в соціалістичних країнах, але і на Заході.
Проте в другій половині XX в. уявлення про те, що ринок сам все розставляє по своїх місцях, поступово підривалося. Не стало катаклізмів, що переривали розвиток економіки майже всіх країн світу в першій половині століття (світові війни і Велика депресія). Зникли і підстави списувати на надзвичайні і тимчасові обставини чинники, що модифікували поведінку держпідприємств на ринку. Все більш очевидним ставало, що, не дивлячись на ринкове середовище незаселеного і квазіринкову поведінку, вони помітно поступаються приватним підприємствам по ефективності. Те ж демонстрував і хід економічного змагання двох систем. Саме в першій половині 70-х років відбувся перелом в динаміці інтегральної макроекономічної ефективності народного господарства СРСР: по розрахунках різних, у тому числі і радянських економістів, приблизно з 1972-1973 рр. вона практично перестала рости на фоні відносно повільного, але стійкого зростання цього показника в західних країнах. А в кінцевій основі уповільнення, а потім і стагнації народногосподарської ефективності лежить динаміка ефективності підприємств.
Як показав світовий досвід останніх трьох десятиріч, а потім частково відобразила і теорія економіки держсектора, існують і більш тонкі чинники, що визначають кінцеву ефективність фірми, ніж сама по собі приналежність її до тієї або іншої форми власності. Це виявилося у міру накопичення досвіду управління фірмами на основі різних шкіл управління, в різних моделях економіки, в умовах прискорення технічного прогресу і підвищення якості економічного зростання.
В економічній теорії і статистиці державна власність визначається через заперечення: власність не приватна вважається публічною. Вона розділяється на власне державну (центральну, федеральну), муніципальну (власність місцевих органів управління і самоврядування) і проміжну (власність штатів в США і деяких інших країнах, земель - в Німеччині, Австрії, суб'єктів федерації - в Україні і інших країнах).
Проте навіть термінологічно грань між приватною і неприватною власністю виявляється досить розмитої. Прикладом може служити вживання в США назви "публічна корпорація" в двоякому значенні: по-перше, публічна як не приватна, а муніципальна; по-друге, як акціонерне суспільство відкритого типу. В останньому випадку вона протиставляється не державній або муніципальній формі власності, а іншому типово приватному підприємству - акціонерному суспільству закритого типу, приватному товариству з обмеженою відповідальністю, сімейній фірмі або фірмі з одним власником.
Звідси ж і масове уявлення (в теорії і праві) про те, що публічний сектор економіки сформований безвідносно, нейтрально до форми власності і є сукупністю підприємств (власне державних, змішаних і приватних), що охоплюють ключові загальнонаціональні і стратегічні сфери економіки. Зокрема, звідси чисто статистичні складнощі держсектора економіки, не кажучи про труднощі, пов'язані з наявністю змішаних підприємств, в яких присутній як державний, так і приватний капітал або фінанси.
Звідси ж і інший феномен: відсутність інтересу з боку статистичних органів до постійного нагляду за державним сектором як майном держави. Разом з тим органи статистики і уряду ведуть ретельний облік публічних фінансів. Ця відсутність видимого інтересу до публічного сектора як персоною формі власності пояснюється тим, що цей сектор фактично частіше за все ототожнюється з його фінансами, а не з матеріально-речовинною основою. [№4, 210-217ст.]
Певні підстави для такого зсуву акцентів існують. По-перше, взагалі увага західної економічної теорії і практики державного управління концентрується не стільки на "запасі", чим є матеріально-речовинна основа будь-якої власності, скільки на фінансах, які по своїй природі є "потоками". По-друге, фінансові потоки як об'єкт державного управління вимагають набагато більшої уваги, ніж відносно маломінливі, стабільні і важко визначувані кількісно "запаси" державної власності. По-третє, сама публічна власність як особливий об'єкт управління виявляється перш за все саме через фінанси. Нарешті, як вже відзначено, наростає внутрішній парадокс (з погляду недавніх уявлень), значення якого можна сформулювати таким чином: державна власність як основа регулюючої ролі держави у всіх економічних і соціальних процесах відносно зменшується, а роль держави в економіці росте.
Феномен відсутності видимого інтересу статистичних органів і урядів західних країн до своєї власності для нас дивний ще і тому, що ми пам'ятаємо недавнє соціалістичне минуле, в якому управління економікою було дійсно немислиме і неможливе без урахування і статистики державної власності. Але ця незвичність навіть в перехідній російській економіці вже майже зникла. Що дає знання статистики підприємств, в яких частка російської держави складає або 100% (їх приблизно 400), або більш 50% (їх близько 470), або від 25 до 50% (їх приблизно 1600)? Парламент і уряд цікавить інше цілком правомірне і більш актуальне питання: які доходи одержує держбюджет від цієї власності, чи відповідають вони об'єму власності держави? [№6, 18-25ст.]
Визначити об'єм держвласності надзвичайно важко. Дійсно, як її зміряти, якщо ринок не в змозі правильно оцінити капіталізацію підприємств? Питань подібного роду множина, а відповідей на них практично немає. Адже дотепер не проведена інвентаризація держпідприємств, держмайна в країні і за рубежем. Статистика держсектора зводиться тому до вимірювання величини доходів, які фактично поступають до бюджетів всіх рівнів, а також субсидій, дотацій, субвенцій. А це є статистика всього лише фінансів держсектора.