Державна політика підтримки підприємництва як засіб ліберального регулювання економіки (стр. 2 из 8)

За суттю факторинг - це викуп платіжних вимог у постачальника товарів чи послуг. Іншими словами факторинг можна визначити як діяльність спеціалізованої установи (факторингової компанії або факторингового відділу банку) зі стягнення грошових коштів у боржників свого клієнта (промислової або торговельної компанії) й управління його борговими вимогами.

Лізинг (англ. - здавати або брати майно в оренду) - довготермінова оренда (від шести місяців до декількох років) машин, обладнання, транспортних засобів, виробничих споруд тощо на підставі відповідного договору між орендодавцем і орендарем. Лізинг є, по суті, новим способом фінансування капітальних вкладень. Він грунтується на збереженні права власності на фонди за орендодавцем. У лізингову оренду здають предмети довготривалого користування, як це передбачено Законом України "Про оренду майна державних підприємств та організацій". Протягом дії договору про лізинг орендар може сплатити орендодавцю повну вартість взятого в оренду майна. Лізинг можна вважати різновидом довготермінового кредиту, який надають у натуральній формі, а клієнт погашає його на виплат.

В Україні сформувалася мережа лізингових компаній, фондів, фірм. Спеціальні лізингові підрозділи виникли в комерційних банках і небанківських фінансово-кредитних установах.

Загальну політику розвитку лізингу формує держава. Складові цієї політики державного лізингу показано на рис.1

Розрізняють лізинг фінансовий, зворотний, оперативний, компенсаційний і ін.

Рис.1. Складові політики державного регулювання лізингу.

Фінансовий лізинг - це найчастіше застосовувана форма лізингу, у процесі якої орендар виплачує амортизаційні відрахування орендованого майна.

Зворотний лізинг полягає в тому, що власник машини або обладнання продає їх лізинговій фірмі, яка після цього здає їх в оренду. Така комерційна угода дає орендарю змогу зекономити капітальні вкладення. Зворотний лізинг передбачає продаж основних фондів фінансовій організації з одночасним отриманням таких фондів в оперативний чи фінансовий лізинг.

Оперативний лізинг означає, що устаткування передають в оренду на термін значно менший, ніж термін повної амортизації.

Компенсаційний лізинг полягає в тому, що орендар як орендну плату поставляє лізинговій фірмі товар, вироблений з використанням орендованих машин і обладнання. Подібні лізингові операції надзвичайно вигідні у випадку співпраці українських підприємств з іноземними лізинговими фірмами: українські орендарі не мають потрібної валюти для закупівлі й оренди імпортного устаткування.

Для розвитку лізингу в Україні важливим є впровадження міжнародної конвенції про фінансовий лізинг, широке залучення іноземних інвестицій, надання митних пільг у разі тимчасового ввезення обладнання, податкових пільг під час купівлі вітчизняного обладнання. Лізинг сприятиме розвитку виробництва основних засобів та структурній перебудові економіки.

Селенг. Для підтримки і розвитку підприємств малого та середнього бізнесу використовують також різновид лізингу - селенг.

Функції селенгу регламентовані Об'єднанням європейських лізингових товариств зі штаб-квартирою в Брюсселі. Сьогодні селенг активно застосовують в усіх економічно розвинутих країнах. Зокрема, у США обсяг селенгових операцій перевищує 10 млрд, у Західній Європі - 20 млрд доларів в рік.

Селенг - це специфічна форма зобов'язання, яку регламентує угода майнового найму. Суть селенгу полягає в передачі власником своїх прав на використання й управління його майном селенговій компанії за певну плату. Власник продовжує володіти переданим майном і може на першу вимогу повернути його. Майном можуть бути гроші, цінні папери, земельні ділянки, підприємства, будівлі, обладнання тощо.

Овердрафт також є однією з сучасних-форм фінансування малого і середнього бізнесу. Це форма короткотермінового кредиту, який надають шляхом використання клієнтом банківських коштів з його рахунку понад наявний залишок. У результаті такої операції створюється заборгованість клієнта банкові. Банк і клієнт укладають між собою угоду, в якій визначають максимальну суму овердрафту, умови його надання, порядок погашення та величину сплачуваного відсотка за кредит. У разі овердрафту на погашення заборгованості переказують усі кошти, які надходять на поточний рахунок клієнта. Тому обсяг кредиту змінюється в міру надходження коштів. Цим овердрафт відрізняється від звичайної позики.

Цю форму широко застосовують у світовій практиці. Україна - одна з перших країн колишнього Союзу, яка впровадила таку прогресивну форму розрахунків.

Отже, у сучасних умовах господарювання, коли в державі немає прямої підтримки малого і середнього бізнесу через пільгове оподаткування, для функціонування та виживання підприємництва потрібно використовувати сучасні методи фінансування і кредитування.

3. Державна підтримка венчурних (ризикових) підприємств

Новостворені підприємства спочатку фінансують їхні засновники або партнери. Якщо ж трапиться, що потрібні будуть додаткові кошти, звичайні банківські кредити можуть виявитися недоступними для таких підприємств. Саме в цій ситуації виручає венчурний (ризиковий) капітал і венчурні капіталісти.

Венчурні капіталісти надають грошові кошти для фінансування нових фірм або проектів в обмін на участь у власності цих фірм з метою отримання прибутків від своїх інвестицій. Венчурний капітал можна використовувати і для створення компанії, однак, як звичайно, його вкладають у підприємство через п'ять-шість років після створення. Цей капітал також часто використовують і для викупу цілої компанії або окремих її частин (відділень, заводів, філій, представництв) керівниками компанії, які стають власниками й одночасно керуючими компанії або її частини.

Інколи венчурних капіталістів називають приватними інвесторами. Інституційним оформленням венчурного капіталу є венчурна компанія. До 50-х років венчурна інвестиційна діяльність була монополією багатіїв, інвестиційних банків.

У венчурних фірм невеликий штат співробітників, проте вони можуть оперувати достатньо великим капіталом. Часто для роботи в них залучають вузьких спеціалістів з конкретних галузей, виробництв або технологій.

Після війни інституціалізація венчурного капіталу в світовій економіці активізувалася. Нині можна виділити чотири типи венчурних компаній. Передусім це малі інвестиційні компанії, які поєднують приватні капітали та державні фонди і вкладають їх у нові або новостворені малі фірми. Цим малим інвестиційним компаніям надають податкові пільги і державні субсидії.

Наприкінці 60-х років виникали дрібні приватні венчурні компанії партнерського типу. Звичайно це були ТзОВ. Водночас з'явився ще один тип компаній - відділення венчурного капіталу при великих корпораціях, або так звані внутрішні венчури.

Іншим типом венчурних компаній є регіональні фонди венчурного капіталу.

Венчурні компанії лише управляють фондами венчурного капіталу. Власниками цих фондів переважно є банки, пенсійні фонди, великі корпорації, місцеві органи влади, інвестиційні фонди тощо.

Масштаби венчурного фінансування в Україні залежать як від нагромаджень грошового капіталу, так і від прийнятної законодавчої бази.

Економіка України є настільки ризикованою, що сподіватися на серйозний розвиток венчурного бізнесу не доводиться. Наявні в Україні інвестиційні компанії працюють, в основному, з приватизаційними майновими сертифікатами. Все це є результатом системної кризи, в якій перебуває сьогодні суспільство. Проте, венчурний капітал в Україні розвивається і в майбутньому може стати значним джерелом інвестиційних ресурсів.

Зазначимо, що для успіху венчурного капіталу потрібно створити державні фонди, які б надавали позики або гранти фірмам. Державні фонди можна використовувати для організації промислових парків чи ділових інкубаторів, фінансування наукових досліджень у галузі технологій, придатних для комерційного застосування підприємцями.

4. Ефективність державного регулювання процесів становлення середнього і великого підприємництва в умовах перехідної економіки

В Україні розпочалося формування якісно нової системи управління державними підприємствами. Система повинна сприяти технологічній та організаційній реструктуризації підприємств, підвищенню ефективності їхнього функціонування. Водночас важливим завданням є підготовка до приватизації певних підприємств і галузей, оскільки межі між приватним та державним секторами залишатимуться мобільними і надалі.

Поряд з формуванням нової системи управління державними підприємствами відбувається становлення системи регулювання недержавних підприємств ринкового типу. Стосовно таких підприємств у післяприватизаційний період держава є, по-перше, владною структурою, що визначає правила гри та провадить політику селекційної підтримки підприємств і галузей; по-друге, суб'єктом макро- та мікроекономічного регулювання, що забезпечує стабільні умови для підприємництва усіх видів та гарантує його безпеку, по-третє, власником певної частини ресурсів і територій (в Україні це надра, земельні, водні та лісові ресурси, території, що перебувають під особливою охороною держави - заповідники, рекреаційно-курортні зони тощо); по-четверте, суб'єктом управління з формування приватного сектора, в тому числі середніх та великих підприємств і націоналізації (перетворення їх у державні). Підстави для націоналізації можуть бути такі: загроза національній та екологічній безпеці країни; загроза банкрутства важливих для функціонування національної економіки підприємств; порушення законодавства, в тому числі незаконне вивезення прибутків за кордон; монопольне становище підприємств на певних ринках товарів і послуг або ресурсів тощо. В Україні, як і в інших державах, застосовують два способи націоналізації - примусовий (відчуження майна у порядку, визначеному законодавством) та добровільний (з ініціативи власників майна).