менеджерами, великими і дрібними власниками;
акціонерами та найманими працівниками;
новими власниками великих пакетів акцій та попередніми власниками-акціонерами;
різними групами акціонерів.
Зокрема, необхідне прийняття Верховною Радою закону про управління об'єктами державної власності, внесення змін у Закони України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", "Про заставу", "Про господарські товариства" та ін. Українська асоціація інвестиційного бізнесу (УАІБ) нещодавно проаналізувала типові корпоративні конфлікти. На підставі результатів аналізу учасники ринку цінних паперів запропонували комплекс пропозицій, спрямованих на поліпшення чинного законодавства. Реалізація пропозицій сприятиме не лише зменшенню кількості корпоративних конфліктів, а й посиленню безпеки акціонерного підприємства та ліпшому правовому захисту акціонерів.
Як засвідчують дані експертного опитування УАІБ фахівців вітчизняного ринку цінних паперів та представників органів державного управління і недержавних організацій, порушення прав акціонерів пов'язані з:
участю в ухваленні рішень у разі відчуження власності підприємств (у тому числі цілісних майнових комплексів, основних виробничих засобів, патентів, ліцензій, товарних знаків). Ці порушення назвали 68,5% респондентів;
розкриттям інформації про емітентів (55,6%);
участю у контролі контрактів на значні суми (40,7%);
представництвом у спостережних радах (31,5%);
неможливістю впливу з боку дрібних акціонерів на формування порядку денного та рішення загальних зборів (31,5%);
питаннями отримання частини прибутків у формі дивідендів (25,9%);
розкриттям інформації про власників великих (контрольних) пакетів акцій (44,4%);
використанням механізму кумулятивного голосування (40,7%);
володінням великими (контрольними) пакетами акцій (29,6%);
розширенням прав спостережних рад (22,2%);
проблемою консолідації акцій (зворотний спліт) (9,3%).
Останнім часом найчастіше порушення прав акціонерів виникають у разі підписки на акції додаткової емісії. Права порушені і тоді, коли власники порівняно великих пакетів акцій (10-40%) часто не беруть участі у загальних зборах, зриваючи їхнє проведення. Як відомо, збори вважають правомірними, якщо на них присутні понад 60% акціонерів. Численні порушення прав акціонерів трапляються у процесі поточного управління діяльністю акціонерного товариства (ускладнення доступу до протоколів загальних зборів та інших документів, реєстрації акціонерів на зборах і навіть доступу до участі у них).
Права акціонерів значно порушує практика керівництва в акціонерних товариствах операціями з активами і майном, а саме: продаж майна за заниженими цінами; штучна реструктуризація з метою відчуження частини активів; отримання кредитів на невигідних для акціонерного товариства, а отже, й акціонерів, умовах.
Крім того, акціонери не мають гарантій першочергового права на купівлю акцій додаткових емісій, незважаючи на те, що така норма передбачена законом "Про господарські товариства". Навіть інформація про додаткову емісію акцій для дрібних акціонерів часто недоступна.
Механізм правового захисту акціонерів у судовому порядку часто не спрацьовує. Особливо це стосується рішень про незаконне відчуження власності, створення дочірніх та спільних товариств, продажу майна на суму понад 20% статутного фонду.
Згідно з твердженнями експертів УАІБ, найважливіші питання, які необхідно вирішити для посилення правового захисту акціонерів у законодавчому порядку, такі:
пропорційне представництво акціонерів у спостережних радах;
розкриття інформації про власників великих пакетів акцій;
застосування механізму кумулятивного голосування.
Особливо актуальне питання захисту прав дрібних акціонерів.
Зокрема, потрібно запровадити положення про обов'язковий викуп у них акцій, наприклад, у випадку, коли вони не згідні з рішенням більшості.
Практично всі зазначені вище проблеми, як і корпоративні конфлікти, пов'язані з недосконалістю правової бази. Ухвалення або доповнення законів України "Про акціонерні товариства", "Про захист прав та законних інтересів інвесторів", "Про цінні папери та фондову біржу" та інших дасть змогу забезпечити належну правову базу для їхнього вирішення та попередження.
Законодавчого закріплення потребують і норми провадження аудиту фінансово-господарської діяльності емітентів за ініціативою акціонерів та кошти емітента.
Аналіз розвитку сектора великих та середніх підприємств дає змогу зробити такий загальний підсумок.
По-перше, послідовне та комплексне реформування сектора-одне з головних стратегічних завдань сучасного етапу ринкової трансформації вітчизняної економіки, оскільки цей сектор є її фундаментом.
По-друге, провідні тенденції у розвитку сектора на рівні окремих підприємств та галузей - це приватизація, реструктуризація, виважене запровадження інституту банкрутства та санації. Завдання, умови, масштаби та темпи цих процесів в окремих галузях мають свої особливості. У галузях, де переважає державна власність, головне завдання - реструктуризація. Передусім це стосується механізму управління підприємствами.
По-третє, система державного управління сектора має в сучасних умовах дві порівняно самостійні та специфічні ланки: систему управління державними підприємствами та систему регулювання недержавних підприємств. Обидві підсистеми, як і об'єкти їхнього регулювального впливу, перебувають на етапі становлення - адаптації до вимог ринкової економіки існуючих та формування нових, сьогодні необхідних компонентів та знарядь впливу. Головне завдання в цьому разі - посилення стабілізаційної та стимулювальної функцій системи загалом та її ланок зокрема з метою створення сприятливого для розвитку сектора інституційно-економічного середовища - сталого, прозорого, безпечного.
Згідно з деякими твердженнями, в сучасних умовах виникла небезпека перегляду урядом раніше ухвалених у цьому напрямі рішень і навіть законів та необгрунтованого патерналізму стосовно окремих галузей і підприємств. Особлива небезпека простежується щодо газового господарства, електроенергетики, нафтодобувної та вугільної промисловості. Перші три галузі, як відомо, є природними монополіями та вирішально впливають на стан і динаміку економіки. Спроби підриву цих монополій з боку певних вітчизняних та іноземних структур, про що зазначають фахівці, створюють певні перешкоди на шляху до позитивних зрушень у секторі середніх і великих підприємств. Проте особливо несприятлива ситуація може виникнути в разі неефективного функціонування системи державного регулювання таких підприємств.
Невід'ємною складовою державної політики сприяння розвиткові підприємництва є політика підтримки малих і середніх підприємницьких структур. Саме на базі масового розвитку малих підприємницьких структур зарубіжні країни досягають значних успіхів господарювання, забезпечують соціально-політичну стабільність у суспільстві, формують умови для зростання зайнятості і достатків значної частини населення.
В Україні політику державної підтримки розвитку малого підприємництва започатковано 1991 року, тобто вже на першому етапі розбудови державності. Саме тоді створено Державний комітет України зі сприяння розвиткові малим підприємствам і підприємництву. Однак більшість рішень уряду стосовно підтримки підприємництва лишалися чинними лише на папері, а в реальній ситуації відбувалися процеси хаотичного розвитку малих підприємств у відриві від напрямів державної політики реформування вітчизняної економіки. Намагання уряду керувати процесами розвитку підприємництва виявилось у формі розробки і прийняття державних програм підтримки підприємництва.
Починаючи з 1998 року, політика держави спрямована на зниження адміністративного, і зокрема податкового, тиску на підприємницькі структури, які за чисельністю працюючих і обсягами виробництва належать до категорії малих форм господарювання. За цей період уведено нові нормативи щодо віднесення підприємницьких структур до категорії малих. В окремі підгрупи виділено підприємства з чисельністю працюючих до 10 осіб, до 20 осіб. Розроблено нові механізми оподаткування малих підприємницьких структур, включаючи можливість їх переходу на єдиний податок. Паралельно відбувалися зміни і в державній системі управління процесами розвитку підприємництва.
Зокрема, 1995 року ліквідовано Державний комітет України зі сприяння розвиткові малих підприємств і підприємництву. Його функції передано спеціальним відділам у Міністерстві економіки України. Пізніше було створено Відділ державного регулювання і аналізу розвитку малого підприємництва Міністерства економіки України.
1996 року створено Державний комітет України з питань розвитку підприємництва, який, починаючи з 1998-го, почав здійснювати активну політику дерегулювання підприємницької діяльності в напрямах зниження адміністративного і податкового тиску на малі підприємницькі структури, координації дій силових структур при розробленні ними нормативної документації, що визначає вимоги до діяльності підприємницьких організацій.
Реалізація державної політики останніх років забезпечила позитивні результати у сфері створення сприятливих умов для розвитку підприємництва. На теперішній час при обласних адміністраціях створено департаменти, які формують політику підтримки малого підприємництва і механізми її реалізації. Це значно наблизило державну політику підтримки підприємництва до реальних потреб регіонів, сприяло конкретизації державних програм.