У 60—70-і рр. концепція неолібералів про створення і функціонування моделі «соціального ринкового господарства» багато в чому була співзвучна виниклій в той період моделі інституціоналістів про «суспільство загального благоденствування», оскільки і в тій, і іншою відкидаються положення про експлуатацію людини людиною і класовий антагонізм. Обидві моделі, крім того, ґрунтуються на ідеї активної соціальної функції держави по забезпеченню всім громадянам рівних прав і рівних можливостей в отриманні соціальних послуг і підвищенні їх добробуту. При цьому під зовнішнім проявом «загального благоденствування» були, звичайно, у вигляді не лише зростання числа акціонерів в різних шарах суспільства, але і збільшена стабільність всіх суспільних інститутів, упевненість значної частки трудящих в завтрашньому дні і так далі.
У США, як наголошувалося вище, альтернативою кейнсіанству стала так звана школа Чикаго неолібералізму, монетарні ідеї якої зародилися в стінах університету Чикаго ще в 20-і рр. Проте самостійне, а тим більше, значення, що лідирує, в неоліберальному русі американський монетаризм набув в кінці 50-х — початку 60-х рр. з появою лави публікацій М. Фрідмена (рід. у 1912 р.), що стала в 1976 р. одним з нобелівських лауреатів по економіці. Останній і його сподвижники кейнсианским негрошовими чинниками (наприклад, інвестиції) віддали перевагу над саме грошовим чинникам.
Перші достатньо серйозні сумніви в необхідності, як виразився М. Блауг, «спрощених економічних рекомендацій політикам, типових для часів кейнсіанської революції» вкрались в економічну науку з появою виведеною в 1958 р. А.У. Філіпсом емпіричної кривої, що характеризує зв'язок між щорічною процентною зміною заробітної плати в грошовому вираженні і рівнем (часткою) безробіття в Англії за період з 1861 по 1913 р. Причому дискусії з приводу даної залежності придбали ще більший розмах після того, як в 1964 р. П. Самуельсон включив пов'язану з цією кривою фактично нову концепцію в шосте видання свого підручника «Економікс» і назвав сам графік ім'ям його автора — крива Філіпса.
Про останню М. Блауг пише, що вона виявилася тим відкриттям, яке «убило наповал колишній кейнсіанський ідеал повної зайнятості без інфляції як мета економічної політики. Стабільність цін і безробіття виявилися несумісними, конфліктуючими цілями: зменшення безробіття досяжне тільки ціною прискореної інфляції, а зменшення інфляції зазвичай передбачає збільшення безробітних. Таким чином колишня надія на одночасне досягнення стійких цін і повної зайнятості поступилася місцем поняттю вибору між стабільністю цін і повною зайнятістю.
М. Фрідмен і його колеги на основі досліджень навколо «конструкції» кривої Філіпса прийшли до висновку, що ця крива далеко не стабільна, особливо з урахуванням ситуації в економіці багатьох країн світу в кінці 60-х рр., коли зростання інфляції, всупереч «логіці» цієї кривої, супроводилося не зниженням, а зростанням безробіття, і потім — на початку 70-х рр. — спостерігалося навіть одночасне зростання і інфляції, і безробіття.
М. Фрідмен зробив спробу відродити пріоритетне значення грошей, грошової маси і грошового звернення в економічних процесах.
Тим часом монетарна концепція, нелиберальна за своєю суттю, була апробована республіканським урядом США при президентові Р. Никсоне в 1969—1970 рр. (тоді М. Фрідмен був радником президента цієї країни). Але найбільший успіх монетарні економічні переконання мали при наступному республіканському уряді США за часів так званої рейганомики, що дозволила ослабити інфляцію при реальному зміцненні долара.
Новизна концепції державного втручання в економіку, по Фрідмену, полягає в тому, що воно, на відміну від кейнсіанської концепції, обмежується жорсткою грошовою політикою. Остання тісно пов'язана з фрідменовської «природною нормою безробіття», що досягається за допомогою постійного і стабільного темпу зростання кількості грошей у розмірі 3-4% в рік незалежно від стану кон'юнктури (враховуючи середні темпи зростання валового національного продукту США за лаву років, по яких встановлюється максимально можливий рівень національної економіки).
Концепція М. Фрідмена про «природну норму безробіття» (ЕНБ) ґрунтується як на інституційних, так і на законодавчих детерминантах (маючи на увазі під першими, наприклад, профспілки, а під другими — можливість, наприклад, ухвалення закону про мінімальний рівень заробітної плати). Вона дозволяє обґрунтовувати мінімальний рівень безробіття, при якому протягом певного періоду часу інфляція буде неможлива. На думку М. Блауга, «ЕНБ, до якої постійно повертається економіка, — це сучасна монетарна версія старої класичної доктрини строго пропорційного відношення між кількістю грошей і цінами в довгостроковій перспективі; «якір», який утримує процентну ставку в стійкому положенні...».
Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років XX ст., причиною краху якого стала економічна криза 1929—1933 рр. Він увібрав у себе такі основні ознаки класичного лібералізму:
обстоювання ідей природного порядку та природних прав;
підтримка політики вільної торгівлі;
заперечення будь-якого розширення державного регулювання;
розвиток автономного місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади.
Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А. Сміта та його "невидимої руки". У першій третині XX ст. існувало три основні групи економістів, які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення. Лондонська школа неолібералізму Е. Кеннана — Л. Роббінса зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. Віденська школа Л. Мізеса — Ф. Хайека поєднала маржиналістські принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їм ще більшої суб'єктивістсько-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесу конкуренції. Своєю чергою, Чиказька школ Ф. Найта — М. Фрідмана так само досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу звертала на поведінку господарюючих суб'єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційна сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму. Представники цих трьох груп неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі. Проте представники англомовного неолібералізму були досить далекі від усвідомлення необхідності втручання держави в економіку з метою підтримки конкурентного ладу та соціальної переорієнтації ринкового господарства.
Вирішенням цих питань зайнялися німецькі неоліберали, які в період: між двома світовими війнами безпосередньо зіткнулися з гострими соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом центрально-керованої примусової економіки. У Німеччині також виокремились три групи неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з'ясування можливості антитоталітарноі й соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства. Найстаршу групу німецьких неолібералів очолили В. Репке та А. Рюстов, які приділили особливу увагу питанням теорії економічного ладу та економічної політики, розмежуванню та взаємозв'язку цих понять. Друга групасформувалася навколо В. Ойкена та Ф. Бьома у Фрайбурзькому університеті. Органічно засвоївши й розвинувши найважливіші положення історичної школи в Німеччині, у межах якої чи не вперше в економічній науці розроблялися класифікації національних господарств, ця група зайнялася визначенням стадій історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи. Третя група німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом і їх учнями, стала відомою як кельнська школа неолібералізму. Нею було розроблено концепцію соціального ринкового господарства. Термін "соціальне ринкове господарство" запропонував А. Мюллер-Армак після 1946 р. для характеристики форм переходу від мілітаризованої, надіндустріальної фашистської економіки до мирної. Спочатку ці заходи він розглядав як тимчасові, призначені для пожвавлення господарського життя та вирішення проблем відбудови народного господарства. Лише потім означене поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, послідовно реалізовану в 50-ті роки в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л. Ерхарда.
В цілому неоліберальні ідеї державного регулювання економіки запанували над кейнсіанськими зачинаючи, приблизно, з 70-х рр., коли для багатьох країн постійними стали наростаючі інфляційні процеси, дефіцит державного бюджету, безробіття. Неоліберали поставили в провину кейнсіанцям (і неокейнсіанцям) масштаби державного сектора економіки, що розрослися, обмеження умов для вільної конкуренції, скорочення інвестицій в найважливіші сфери економіки всупереч «обіцянкам», що «їх (інвестицій) ефект розповсюджується з силою, що мультиплікує, і ще більш посилюється акселератором». Наочним проявом пріоритету неолібералізму над кейнсіанством в 70-80-і рр. є планомірна по відповідних багатолітніх програмах денаціоналізація багатьох галузей господарства, що знаходилися раніше у сфері державної економіки. За останні роки завдяки цьому істотно оздоровилася економіка Великобританії, Франції Японії, Східної Німеччини (колишня ГДР), Чилі, Іспанії і інших країн, що мінімізували сферу державного економічного впливу.
Список використаної літератури
1. Веріан х.Р. Мікроекономіка. Проміжний рівень. Сучасний підхід. – М., ЮНІТІ, 1997.
2. Ковальов і.Н. Історія економіки і економічних учень. – Ростов н/Д.: Фенікс, 1999.
3. Економічна теорія на порозі ХХI століття. Під ред. Ю.М. Осипова і ін. – Спб., 1996.
4. Ядгаров я.С. Історія економічних учень. – М.: ІНФРА-М, 1999.