Смекни!
smekni.com

Економічний прибуток як чинник ринкової саморегуляції (стр. 2 из 3)

2. Поняття та сутність економічного прибутку

Зворотним боком витрат виробництва є прибуток. Він тим більший, чим менші витрати виробництва, і навпаки. Кількісно прибуток - це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її виробництво.

За економічною природою прибуток є перетвореною формою чистого доходу, а отже, характеризує чистий доход у тому вигляді, в якому той виступає на поверхні економічних явищ в умовах економічної відокремленості виробника. Чистий доход - виражена у вартісній формі вартість додаткового продукту, який являє собою основну складову доходу. Джерело чистого доходу - додаткова і певною мірою необхідна праця. Оскільки чистий доход є категорією розподілу, то його можна також визначити як реалізований надлишок вартості товару понад виробничі витрати. Внаслідок відхилення ціни товару від його вартості чистий доход кількісно не збігається з вартістю додаткового продукту. Відокремленість витрат виробника, які набувають форми собівартості, зумовлює відокремленість доходу, який набуває форми прибутку.

В умовах ринкової економіки прибуток на рівні підприємства виступає як безпосередня мета виробництва, що зумовлено іманентно притаманною капіталу тенденцією до самозростання.

А. Сміт розглядав прибуток, по-перше, як результат праці робітника, оскільки вартість, яку він додає до вартості матеріалів, розкладається на дві частини: оплату його праці та прибуток підприємця; по-друге - як результат функціонування капіталу.

Д. Рікардо вважав, що величина прибутку залежить від заробітної плати: прибуток зростає, якщо знижується заробітна плата. Одним з головних чинників підвищення прибутку є суспільна продуктивність праці, яка, зростаючи, зумовлює зниження вартості робочої сили.

За К. Марксом, прибуток - це перетворена форма додаткової вартості. Додаткова вартість m - це функція змінного капіталу, який авансується на робочу силу.

Прибуток Р - це функція авансованого капіталу: Р = f(с + V), де с - капітал, авансований на купівлю засобів виробництва.

Багато західних економістів при поясненні прибутку використовують теорію трьох факторів виробництва Ж.Б. Сея, за якою участь у створенні вартості беруть праця, земля і капітал. Наприклад, прибуток вони розглядають як доход від використання засобів виробництва (капіталу) та як плату за працю підприємця з управління та організації виробництва і, отже, доход на капітал відрізняють від підприємницького доходу.

Критикуючи теорію факторів виробництва, К. Маркс обгрунтував положення, що нову, збільшену вартість створює жива праця. Однак при цьому він показав, що продуктивність праці залежить від технологічної оснащеності праці, родючості, розташування земельних угідь тощо. Разом з оснащеністю праці та родючістю землі, зростає якість праці, отже, за одиницю часу створюється більша вартість. Так капітал і земля сприяють створенню більшої вартості.

Величина прибутку, за Марксом, залежить від середньої суспільної норми прибутку. Це означає, що до певної межі прибуток можна розглядати як функцію капіталу, оскільки фактором зростання маси прибутку є розмір капіталу.

Мр=рК

де Мp - маса прибутку; р - норма прибутку; Кa - розмір авансованого капіталу.

Щодо прибутковості, доходності підприємства, слід відрізняти, по-перше, прибутковість усього підприємства як отримання доходу на весь авансований капітал (відсоткове відношення прибутку до авансованого капіталу), по-друге, прибутковість виробів конкретної партії, тобто отримання доходу на витрати виробництва (собівартість) для виготовлення цієї кількості продукції (відсоткове відношення прибутку до собівартості).

Загальна прибутковість підприємства визначає норму прибутку як відсоткове відношення прибутку до авансованого капіталу. Якщо прибуток Р - це різниця між ціною і собівартістю, Кa - авансований капітал, то формула норми прибутку буде такою:

р=Р/К*100.

Оскільки в колишньому СРСР не існувало ринкових відносин, то відповідним було й ставлення до прибутку. Вважалося, що його можна досягати коригуванням цін і тарифів. Оскільки ціна фактично розглядалась як адміністративний норматив, то прибуток був продуктом нормування. До початку 60-х років панувала думка, що в ціну достатньо закласти рентабельність як відношення прибутку до собівартості на рівні 4-5 відсотків. Згідно з цим здійснювалось ціноутворення на практиці. У 60-і роки в централізовану ціну почали закладати рентабельність до 15 відсотків.

В умовах сучасної світової ринкової економіки прибуток і норма прибутку є головними орієнтирами і водночас показником стану виробництва, критерієм його ефективності. Норма прибутку показує ефективність використання всього капіталу, ступінь його зростання.

У такому випадку прибуток виступає не тільки як надлишок над витратами, а і як приріст авансованої вартості, тобто відображає процес створення нової вартості.

3. Вплив прибутку на функціонування ринку

Оскільки в розвиненому ринковому середовищі наявна потужна система саморегуляції, існує небезпека надмiрного регулювання, за якого державнi заходи вiдiграватимуть гальмуючу i деформуючу роль, спотворюючи розподiл ресурсiв, розрив зв'язкiв i порушення механiзмiв передачi iнформацiї. Найбiльш легко i найменш передбачувано реагує на державне втручання мотивацiйна система, в якiй, зокрема, може виникати iнтерес до усунення iснуючої держави як iстотної перешкоди. З iншого боку, японськими науковцями розвинено теорiю "рентної" активностi, яка полягає в завоюваннi привiлеїв вiд державних органiв на шкоду максимiзацiї прибутку [1]. Це, безумовно, руйнує стимули до ефективної працi, але при вмiлому застосуванні можна викликати загальнонародний iнтерес.

Значна частина представникiв захiдної економiчної думки виходить з позицiй взаємозалежностi держави i ринку. Так, А. Окунь вважає, що державi потрiбен ринок як засiб пiдтримки, але водночас вона виступає його противагою. Як засiб пiдтримки, ринок фiнансує державну дiяльнiсть, з iншого боку, капiталiзм iснує лише тому, що уряд уповноважує вiдправлення мiльйонiв сигналiв "застереження", забороняє деяким громадянам чинити речi, якi вони б хотiли. Без держави як реферi гра ринкових чинникiв була б неможливою. "Якби нашою метою дiйсно була б максимiзацiя свободи в смислi мiнiмуму примусу з боку держави, якби ми справді хотiли б "laissez-faire", ми скорiше мали б звалище хаосу, нiж ринкову економiчну активнiсть" [7, с. 634]. Дж. Б'юкенен у своїй "Конституцiї економiчної полiтики" [5] навіть виводить будь-яку активнiсть держави в економiчних ринкових термiнах прибуткiв, витрат, продуктивностi тощо. Такий погляд набув певної популярності i серед науковцiв СНД [7]. На нашу думку, незважаючи на взаємозалежнiсть полiтики й економiки, часто їхні вiдносини лежать значно глибше i не можуть бути охопленi суто економiчними термiнами, хоча у сферi економiчної полiтики застосування таких термiнiв видається виправданим.

На сучасному етапi розвиток продуктивних сил пов'язаний з таким рiвнем усуспiльнення виробництва, за якого ринкова координацiя економiчних процесiв виявляється недостатньою. Тому одним з провiдних чинникiв процесу вiдтворення стає економiчна дiяльнiсть держави. Рiч у тiм, що пiдвищення усуспiльнення виробництва вiддзеркалюється в зростаннi кiлькостi рiзноспрямованих iнтересiв, якi потребують оперативного узгодження, причому вони дедалі частіше виходять зі сфери власне економiки, а отже, з-пiд впливу ринкових законiв. Основна мета держави - саме узгодження iнтересiв, iнколи - i за рахунок обмеження дiї законiв ринку. В свiтлi цього постає серйозна суперечнiсть державного регулювання ринкової економiки - дiалектичне спiввiдношення необхiдностi пiдтримки ринкових вiдносин - i водночас їх обмеження.

Сьогоднi лише держава може взяти на себе врахування всього комплексу чинникiв розвитку цивiлiзацiї. При цьому її стратегiя полягає в забезпеченнi адекватностi системи суспiльних вiдносин потребам соцiально-економiчного розвитку, тактика - в поточному узгодженнi iнтересiв рiзних груп населення, економiчних суб'єктiв та iн., тобто забезпеченнi єдності ринку як запоруки згуртованості суспiльства. Слід зазначити, що в досконалому ринковому середовищi тактичнi завдання перекладаються здебільшого на самодiю об'єктивних законiв, i держава має змогу зосередити зусилля на вирiшеннi стратегiчних проблем.

Науково-технiчний прогрес, змiна мiсця людини у виробництвi i зростання частки розумової працi, яка потребує пiдвищення освiтнього рiвня й iндивiдуальної свободи, зростання загальної ефективностi суспiльного виробництва та послаблення безпосередньої залежностi людства вiд природних умов в останнi десятирiччя пiдвищили роль позаекономiчних чинникiв суспiльно-економiчного прогресу. Серед них - полiтична ситуацiя в країнi, регiонi i свiтi, мiждержавнi угоди, стан правової системи, особливостi соцiокультурного середовища, панiвна iдеологiя, система цiнностей i мотивацiї тощо. Не менш відчутно позначаються в цей час обмеженiсть природних ресурсiв та екологiчнi обмеження.

Складнiсть становища полягає в тому, що врахування цих чинників має здійснюватися на базі наявного економічного потенціалу. Отже, на порядок денний виходить максимiзацiя використання останнього, i, таким чином, традицiйнi заходи державної економiчної полiтики мають сьогоднi розглядатися як складовi загальноцивiлiзацiйного процесу. Вiдповiдно, значно розширюється поле рiзноспрямованих iнтересiв, якi пiдлягають свiдомому узгодженню засобами державної полiтики. Для скеровування цих iнтересiв у напрямі, перспективному для суспiльства в цiлому, необхiдна зважена i комплексна державна полiтика, яка охоплювала б усi ланки суспiльно-економiчної системи, забезпечуючи органiчний зв'язок продуктивних сил, виробничих вiдносин та надбудови як механiзм поступу цивiлiзацiї.

В. Ойкен ще наприкiнцi 40-х років видiляв чотири головнi помилки у державному регулюваннi економiки XX ст. Це - замiна точного економiчного розрахунку загальними оцiнками, неузгодженiсть окремих заходiв мiж собою, вiдсутнiсть перевiрки дiєвостi вжитих заходiв та неврахування недосконалостi системи цiн. На думку Ойкена, iдею комплексного господарського порядку заступили iдеї власностi, органiзацiї працi на пiдприємствi та повної зайнятостi. Кожний господарсько-полiтичний акт має оцiнюватися за трьома критерiями: як вiн вплине на трансформацiю господарського порядку (тенденцiя); який його безпосереднiй вплив, як тенденцiя та вплив змiнять iншi порядки (державний, правовий тощо). За словами В. Ойкена, "лише економiчна полiтика, у межах якої усi акти орiєнтуються на спiльне рiшення, може отримати бiльший ступiнь свободи вiдносно iсторичної тенденцiї".