Тому цілком справедливим представляється зазначення К. Менгера на те, що власність є єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, які нав'язані людському суспільству природою – невідповідність між об'єктом потреб і доступною кількістю благ, що перебувають у розпорядженні суспільства. [7] Логічно послідовний і висновок Менгера, що наводиться А. Гальчинским, про втрату економічної значимості власності у випадку зрівняння обсягу потреб і доступної кількості благ.
Категорія власності, таким чином, може виявитися граничною у випадку втрати об'єктом власності статусу відносно (у порівнянні з потребою в ньому) рідкого. Це є характерним (поки) для нематеріальних субстанцій власності.
Отже, аж ніяк не всяке користування може бути субстанцією власності. Її сутності відповідає лише фактична монополізація об'єкта, монопольне користування ім. Унікальність і не замінність власності для перспектив виробничого процесу складається в здійсненні суб'єктом монопольного користування безперервного відтворення в масштабах, що збільшуються, засобів і умов виробництва, нагромадженням речовинних умов останнього. Іншими словами, конституювання суб'єкта як монопольного користувача засобами й умовами виробництва, як власника здійснюється й відтворюється самим ходом виробничого процесу. Цим затверджується генезис власності з надр виробничого процесу, її статус як умови виробництва, його внутрішнього моменту. Власність, таким чином, споконвічно має економічну природу й не може зводитися до факту приналежності.
Власність народжується з необхідності нагромадження й реалізується в ньому. А оскільки в реальності нагромадження й користування становлять єдиний процес, остільки останній є форма реалізації власності. У ньому знаходять прояв взаємозалежна й взаємодіюча єдність відтворювальної функцій власника. Функціональна роль власності у виробництві визначена необхідністю збереження й збільшення речовинного субстрату власності, відтворення на його новій якісній основі й у зростаючих масштабах, тобто процесом виробничого нагромадження.
При цьому слід домовитися про можливість двоякого вживання терміна "нагромадження": у вузькому розумінні як умови розширеного відтворення й у широкому як перманентний процес перетворення певної частини продукту в елементи самого виробництва.[8] Це нагромадження в широкому змісті й зумовлює функціональну реалізацію власності, що виявляється емпірично в користуванні суб'єктом виробництва продуктами нагромадження. Поза користуванням нагромадження фіксується правом як юридична власність, будучи в цьому випадку економічною тільки потенційно.
Дослідження реального відтворювального процесу виявляє, однак, різні структурні рівні користування об'єктами власності. Частина виробників користується об'єктами (частіше засобами виробництва) як чужими, витягаючи й привласнюючи лише корисні якості, властивості об'єкта. Інші виробники користуються монопольно аж до відчуження або знищення об'єкта власності.
Історично й логічно виявляється трояке положення суб'єктів у процесі користування: немонопольне (просте) користування (наймані робітники, що здійснюють лише присвоєння корисних властивостей об'єкта) обмежене монопольне користування (володіння, різні фонди оренди) і нарешті, монопольне користування, що виникає на основі нагромадження засобів виробництва певним суб'єктом у своїх економічних інтересах. Таким чином, не користування взагалі, а його певна, вища соціально-економічна форма, у межах якої існують усі відзначені вище структурні рівні користування, виступає сутнісним субстратом власності. Тому власність є соціально-економічною формою, що випливає з виробничого нагромадження, монопольного користування суб'єктами засобами виробництва. [1; 9]
У реальному відтворювальному процесі користування й нагромадження утворюють єдине ціле, яке й становить основу економічного присвоєння.
Дану структурно-функціональну характеристику власності необхідно доповнити аналізом категорії розпорядження, тим більше, що остання часто трактується як сутнісний момент власності.
Розпорядження є, однак, лише невід'ємна ланка господарського механізму реалізації власності. Це функціональна характеристика останньої, але не особлива форма присвоєння у відмінності від володіння й користування. Розпорядження має юридичний (вольовий) характер, припускаючи при цьому, як усякий юридичний факт, наявність реальної матеріальної підстави. Таким виступає відповідний рівень користування об'єктом присвоєння. Таким чином, не вольове розпорядження безпосередньо представляє сутність власності, а реальне користування об'єктом присвоєння за допомогою присвоєння конкретних економічних форм.
Розосередження розпорядження відповідно рівням користування здобуває, таким чином, найважливіше практичне значення. Розпорядження є іманентний механізм, що забезпечує вольові моменти, що виникають у ході цього процесу.
Уся повнота розпорядження як об'єктом користування, так і виробленим з його допомогою і його за допомогою продуктом виробництва, належить лише монопольному користувачеві, який настільки ж монопольно розпоряджається аж до відчуження або знищення об'єктів розпорядження. Професор Паризького університету Ш. Жид відрізняв, що "власність з'являється лише тоді, коли присвоєння відокремлюється від простого особистого користування багатствами; власником стає тоді, коли має право або тримати річ, не користуючись нею особисто, але забороняючи сторонній особі доторкатися до неї, або віддавати її в користування іншим – це право безумовного розпорядження річчю". [10] "Земельна власність припускає монополію відомих осіб розпоряджатися певними ділянками землі як винятковим, тільки їм підлеглими сферами їхньої особистої волі," - зауважує стосовно до аналізу земельної власності К. Маркс.[11] Становить інтерес позиція, характерна для російських економістів початку століття: "…власність є право користування й розпорядження предметом обумовленим образом з тим тільки, щоб не робити з нього вживання, забороненого законами"[12, 118]
Відповідний "поверх розпорядження" надає певний ступінь компетенції для прийняття рішень як обов'язкової умови здійснення відносин користувача. Безпосередній користувач (якщо він лише найманий робітник) розпоряджається об'єктом користування тільки в межах безпосереднього виробництва, присвоєння корисних властивостей об'єкта. Власник (суб’єктномонопольного користування) повністю розпоряджається об'єктом у межах відтворного процесу в цілому. Власник, однак, не вправі приймати рішення про відчуження або ліквідність самого об'єкта користування, так і результату виробництва. Тут ступінь його компетенції регулюється умовами орендного договору, і, отже, вимагає санкцій власника. Статус власника конституюється, таким чином, усією повнотою не тільки економічного користування, але й розпорядження об'єкта користування й виробленого при його посередництві продукту.
1.2 Теорія прав власності
Теорія прав власності оформилася в особливий розділ буржуазної політичної економії в 70-і роки. У цей час її розвиток триває вже не стільки як самостійної концепції з чітко обкресленими границями, скільки в якості методологічної й загальнотеоретичної основи трьох нових напрямків економічного аналізу - економіки права, нової економічної історії й теорії економічних організацій. Сімейство цих підходів позначається звичайно термінами " трансакційна економіка" і " неоінституціоналізм".
У витоків теорії прав власності стояли два відомі американські економісти - Р. Коуз та А. Алчян. Серед тих, хто брав активну участь у її наступній розробці, можна назвати Й. Барцеля, Л. де Алессі, Г. Демсеца, М. Йєнсена, Г.У. Меклінга, Д. Норта, Р. Познера, О. Уільямсона, Є. Фаму, Є. Фьюруботна, С. Чена. Приблизно до середини 70-х років теорія прав власності перебувала на периферії західної економічної думки. Потім на загальній хвилі консервативного зрушення інтерес до неї підсилився, направлення що виросли на її основі завоювали популярність і академічну респектабельність, про що свідчить поява спеціальних журналів по даній проблематиці ("Jourmal of Law and Economіcs", "Bell Journal of Economіcs", "Journal of Іnstіtutіonal and Theoretіcal Economіcs" та ін.). З початку 80-х років теорія прав власності, яка до того розроблювалася майже виключно зусиллями американських економістів, отримує широке розповсюдження в Західній Європі, особливо у ФРН. На жаль, у вітчизняній критичній літературі теорія не знайшла ніякого відображення.
Своєрідність підходу теорії прав власності розкривається вже в розгорнутому визначенні її центрального поняття. Права власності розуміються як санкціоновані поведінкові відносини між людьми, які виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їхнього використання. Ці відносини визначають норми поведінки із приводу благ, які особа повинна дотримувати у своїх взаємодіях з іншими людьми або ж платити витрати через їхнє недотримання. Термін "благо" використовується в цьому випадку для позначення всього, що приносить людині корисність або задоволення. Таким чином, і цей пункт важливий, поняття прав власності в контексті нового підходу поширюється на всі рідкі блага. Воно охоплює повноваження як над матеріальними об’єктами, так і над "правами людини" (право голосувати, друкувати і т.д.). В такому випадку пануюча в суспільстві система прав є сума економічних і соціальних відносин із приводу рідких ресурсів, вступивши в які окремі члени суспільства протистоять один одному. [14] Виділимо в цьому визначенні найважливіші моменти.