Принципи організації місцевих фінансів визначаються також положеннями Європейської хартії місцевого самоврядування (ст. 9 та інші статті хартії), зокрема, такими з них, які відіграють роль принципів: 1) право місцевих властей на свої власні адекватні фінансові ресурси, якими вони можуть вільно розпоряджатися у межах своїх повноважень; 2) обсяг фінансових ресурсів місцевих властей має відповідати їхнім функціям, передбаченим конституцією або законом; 3) принаймні частина фінансових ресурсів місцевих властей повинна формуватися за рахунок місцевих податків і зборів, розміри яких вони мають право встановлювати в межах закону; 4) місцеві фінансові системи повинні мати диверсифікований і підвищувальний характер, а також відповідати зростанню вартості виконання завдань місцевих властей; 5) захист більш слабких у фінансовому аспекті місцевих властей, усунення диспропорцій шляхом запровадження спеціальних процедур; 6) інформування місцевих властей про порядок виділення їм перерозподілених ресурсів; 7) нецільовий характер дотацій місцевим органам влади з метою забезпечення їхньої свободи у проведенні своєї політики; 8) доступ до національного ринку капіталу з метою здійснення позик інвестиційного капіталу. Ці принципи були сформульовані Європейською хартією місцевого самоврядування, яка була ратифікована Україною 15 липня 1997 р., внаслідок чого вони стали частиною національного законодавства. Разом із нормами Конституції та законодавства України вони утворюють фундамент побудови місцевих фінансів, який не може бути змінений у процесі поточної нормотворчої діяльності. Разом з тим вважаємо за необхідне відобразити принципи, закріплені Європейською хартією в законодавстві про місцеве самоврядування, що мало б суттєве значення і дозволило б більш чітко застосовувати їх в умовах України.
Автономність місцевих фінансів полягає не лише у відокремленості місцевих бюджетів і праві місцевих рад самостійно визначати напрями видатків із них, але і в правах із встановлення місцевих податків і зборів, що виходить за межі бюджетних відносин і дає підстави для застосування терміна «місцеві фінанси». Ці відносини на даний час регулюються Законом України «Про систему оподаткування» [11].
Процес реформування місцевого самоврядування повинен супроводжуватися адекватними йому змінами у системі місцевих фінансів. На сьогодні місцеві фінанси, місцеві бюджети мають цілий ряд вад, що не дозволяють місцевим органам влади виконувати свої функції належним чином і є відступами від принципів, зафіксованих у Європейській хартії місцевого самоврядування. Вони неодноразово називалися у науковій літературі і засобах масової інформації і немає потреби розглядати їх детально. Варто лише згадати, що це критична хронічна недостатність коштів, підкресливши, що йдеться не просто про їхню недостатність, а про те, що їх просто немає при виконанні органами місцевої влади своїх функцій. Зокрема, голова Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва й місцевого самоврядування А. Матвієнко зазначає, що «з-понад 12 тисяч сільських рад більш, як у половині єдиною бюджетною установою взагалі є … сама сільська рада з головою, секретарем та сторожем» [3]. За таких умов питання про бюджети розвитку взагалі можна не ставити. Не кращий стан справ із місцевими податками та зборами, які становлять у сукупності незначну частину місцевих бюджетів (5–6 відсотків від їхньої величини). Не реалізовані й інші вимоги Європейської хартії місцевого самоврядування, зокрема, поступовий перехід до системи формування бюджетів знизу догори [1].
Усі ці недоліки на сьогодні загальновідомі і немає потреби їх ще раз називати, стаючи на позиції критики, яка мало що може змінити в реальному стані речей. Мабуть, у сучасних умовах доцільно говорити про те, щоб, виходячи з реальностей, все ж проводити роботу в конструктивному напрямі. В умовах розпорошеності коштів між сільськими радами, які не в змозі об’єктивно сконцентрувати значні ресурси для, наприклад, капітального будівництва, очевидно, є сенс концентрувати їх у районній, а залежно від конкретних умов, і в обласній ланці, задовольняючи нагальні потреби в порядку черги. Це є деяким відступом від загальноприйнятої моделі відносин у системі місцевого самоврядування, але має економічний сенс – можливість здійснювати видатки розвитку, якщо не на всій території, то в окремих її частинах.
Господарський комплекс області – індустріально-аграрний. У промисловості зайнято більше третини працюючих. На обласний центр – Дніпропетровськ припадає 30% загальнорегіонального обсягу промислової продукції. Промисловий комплекс – поліфункціональний: 66,7% обсягу реалізованої продукції припадає на обробну промисловість (у тому числі на металургію та оброблення металу – 44,4%, машинобудування – 6,3%, харчову – 6,2%, хімічну і нафтохімічну – 5,2% та ін.), добувну – 21,1% (у тому числі видобування неенергетичних матеріалів – 18,2%, енергетичних – 2,9%), виробництво та розподілення електроенергії, газу і води – 12,2%. В усьому обсязі реалізованої продукції значну частку – 85,1% складає сировинна продукція, тоді як частка інших груп товарів, які свідчать про технологічну здатність продукувати готовий до споживання продукт, є незначною – всього 14,9%. Звідси формується структура потреби господарського комплексу регіону у професійному та кваліфікаційному складі зайнятого населення.
Сільське господарство має сприятливі агрокліматичні умови для свого розвитку. Сільськогосподарські угіддя займають 54,2% території області, значна частина розорана. На одного мешканця у середньому припадає 0,71 га орних земель, тоді як в Україні – 0,63 га. Основними напрямами є вирощування зернових, соняшника, цукрового буряка, м‘ясо-молочне тваринництво та свинарство. Сільське господарство високопродуктивне: на одного працюючого виробляється у 1,5 рази більше продукції, ніж у середньому по Україні.
Займаючи 5,3% території з часткою населення 7,4%, Дніпропетровська область є одним з провідних регіонів України, економічний розвиток якого значною мірою визначає загальну ситуацію в державі.
Передусім це потужна промисловість, високорозвинена транспортна й фінансова інфраструктури, вдале географічне положення, багаті природні ресурси та родючі землі. Регіон підтримує економічні відносини з основними світовими ринками, наближений до багатьох ринків країн Європи та СНД.
На Дніпропетровщині виробляється 100% марганцевої та 81,9% залізної руди, 75,4% труб, 57% феросплавів, 36,4% металопрокату, 34,2% чавуну, 32,1% сталі, 30% прокату, 25,8% коксу, 19,6% шин, 16,4% цементу, 9,5% вугілля, 14,6% мінеральних добрив, 20,2% телевізорів, 33,6% м’яса.
Питома вага господарського комплексу області в загальнодержавних показниках за роки незалежності України відчутно зросла. Питома вага промислового виробництва збільшилась – з 14,5 до 17 відсотків, сільськогосподарського – з 5,4 до 6,4, іноземних інвестицій – з 5,4 до 10,5, експорту – з 14,1 до 19,2,
Роздрібного товарообігу – з 7 до 8,9. Частка області в загальному обсязі інвестицій, фонду оплати праці стабільно знаходиться на рівні 9–10 відсотків.
Про суттєве зростання ефективності роботи свідчить збільшення питомої ваги отриманого фінансового результату з 2,5 до 16,3, обсягів податкових надходжень – з 7 до 9 відсотків.
Понад 700 промислових підприємств, на яких зайнято близько 450 тисяч працівників, забезпечують друге місце Дніпропетровщини за обсягами промислового виробництва.
З 1996 року зримим було уповільнення темпів спаду виробництва майже в усіх найважливіших галузях промисловості області. Сталий розвиток почався в 1999 році, коли зростання обсягів виробництва сягнуло 102,5 відсотка. З того часу вони збільшилася в 1,7 раза. За останні 5 років обсяг реалізованої продукції зріс більш ніж у 2,5 раза і склав 63,7 мільярда гривень.
У результаті реформування економічних відносин докорінно змінилася структура виробництва. Якщо на початку 90‑х років минулого сторіччя на державні підприємства припадало понад 90 відсотків усієї випущеної промислової продукції, то сьогодні основні обсяги виробництва (три чверті) забезпечують підприємства недержавного сектору.
За останні 10 років на створення нових, модернізацію і розширення діючих промислових виробництв спрямовано близько 15 млрд. грн.. інвестицій, що дало можливість освоїти випуск майже 2400 нових видів продукції.
На 150 підприємствах впроваджено системи управління якістю за міжнародними стандартами.
Про конкурентоспроможність промислової продукції області свідчать зростаючі обсяги її поставок на зовнішні ринки, які досягли 5,9 млрд. дол. США.
Дніпропетровська область – один із найбільш індустріально розвинених регіонів України. Область займає площу 31,9 тис. км2 (5,3% території України), кількість населення на 1.04.2005 р. становила 3467 тис. осіб (7,4% людності України). У містах проживає більше 81% населення області. Середня щільність населення – 110 осіб / км2, тоді як в Україні в середньому – 79 осіб / км2.
Дніпропетровська область складається з 22 адміністративних районів, тут розташовано 20 міст, 13 із яких обласного підпорядкування, 45 селищ міського типу. Найбільші міста регіону – Дніпропетровськ (1071,5 тис. осіб), Кривий Ріг (707,3 тис. осіб), Дніпродзержинськ (260, 1 тис. осіб), Нікополь (134,6 тис. осіб), Павлоград (116,9 тис. осіб), Новомосковськ (71,9 тис. осіб), Жовті Води (53,1 тис. осіб), Марганець (50,3 тис. осіб), Орджонікідзе (45,9 тис. осіб), Синельникове (31,9 тис. осіб), Тернівка (29,2 тис. осіб), Першотравенськ (28,9 тис. осіб), Вільногірськ (23,8 тис. осіб).