Метою діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних цінностей, соціально-культурних і побутових послуг.
Джерелами фінансування соціальної сфери є: Державний бюджет; місцеві бюджети; власні доходи установ і організацій соціальної сфери (самофінансування).
Виділення коштів з бюджету на утримання соціальної сфери здійснюється шляхом кошторисно-бюджетного фінансування.
Кошторисно-бюджетне фінансування - це метод безповоротного, безоплатного надання коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів - кошторисів витрат.
Визначення обсягів фінансування ґрунтується на: показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності бюджетної установи (оперативно-сітьові показники); нормативах видатків у розрахунку на певний кількісний показник.
Оперативно-сітьові показники поділяються на дві групи: виробничі показники, які характеризують профіль діяльності бюджетної установи (наприклад, кількість студентів у вузі); загальні показники, які технічно характеризують будівлю бюджетної установи (наприклад, площа приміщень, кубатура тощо).
Виробничі показники поділяються на: вихідні показники, які характеризують бюджетну установу на даний період часу; похідні, які визначаються за певними нормами (наприклад, кількість учнів і норма граничної наповнюваності класів).
Фінансові відносини у соціальній сфері регулюються економічними нормативами, які відображають можливості держави щодо задоволення соціальних потреб відповідно до планів соціального розвитку.
Норматив - це обов'язкова норма, яка встановлена правовими актами вищих органів державної влади та управління і не підлягає зміні.
Такими нормативами можуть стати розміри бюджетних асигнувань на відповідний показник плану соціального розвитку (або в розрахунку на одного жителя, учня, одну установу, наприклад: ставка заробітної плати, розмір стипендії, відрахування у цільові фонди). Зазначені нормативи встановлює Кабінет Міністрів України, як правило на 5 років.
Екологія — наука (галузь знань), що вивчає взаємодію організмів та їх угруповань із середовищем існування. Як самостійна наука вона сформувалася наприкінці XIX ст. Термін «екологія» запровадив німецький біолог Ернст Геккель у 1866 р.
Як і будь-яка інша наука, екологія має науковий та прикладний аспекти. Науковий аспект — це прагнення до пізнання заради самого пізнання, і в цьому плані на перше місце випливає пошук закономірностей розвитку природи та їх пояснення. Прикладний аспект — це застосування зібраних знань для вирішення проблем, пов'язаних з навколишнім середовищем. Всезростаюче значення сучасної екології полягає в тому, що жодне з великих практичних питань сьогодення не може вирішуватись без урахування зв'язків між живими і неживими компонентами природи.
Проблеми раціонального використання, охорони і відтворення природних ресурсів на даний час набули особливої актуальності і стали предметом поглиблених досліджень. Надмірне техногенне навантаження на навколишнє середовище загрожує небезпечними екологічними ситуаціями. Внаслідок екологічно необгрунтованої промислової діяльності і відсутності належних природоохоронних дій в Україні сформувалися великі промислові регіони, які нині належать до зон лиха. Це передусім Дніпровсько-Донецький промисловий регіон, Криворіжжя, Північний Крим, де впродовж десятиріч порушувався принцип раціонального природокористування та було перевищено антропогенним навантаженням природно-ресурсний потенціал. На значній частині регіонів України особливої гостроти набули проблеми забруднення атмосферного повітря і природних вод, а також порушення земель під час гірничих розробок, які призводять до деградації ландшафтів (Донбас, Криворіжжя, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ) і неправильного проведення гідротехнічної меліорації (осушення і зрошення). Навколо міст формуються ареали інтенсивного забруднення навколишнього середовища.
Високий рівень концентрації промислових об'єктів, нераціональна структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв, відсутність належних природоохоронних систем зумовили тут високий рівень забруднення довкілля, дефіцит водних ресурсів та нестачу в безвітряні години кисню в приземних шарах атмосфери.
Види забруднення: інгрідієнтне, параметричне(повяз зі зміною якісних параметрів – рів шуму, радіації, освітленості), біоценотичне, стадіально-деструкційне(викликає зміну ландшафтів та еколог системи в проц природокористування)
63. Основні цілі стратегії сталого розвитку
Екологічна політика, програми і стратегічні плани дій — усе це атрибутика системного екологічного управління і, зокрема, результати стратегічного екологічного планування як однієї з головних функцій системного екологічного управління. В Україні національну екологічну політику визначено в «Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. № 188/98-ВР. Основні розділи цього документа такі: пріоритети охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів; стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого та природоресурсного потенціалу в галузевому представленні; заходи щодо збалансованого використання і відновлення природних ресурсів; етапи реалізації основних напрямів державної екологічної політики; механізм реалізації основних напрямів державної екологічної політики України (організаційний, правовий, економічний, регіональний); екологічна експертиза; міжнародне співробітництво тощо.
Екон передумови сталого розвитку: наявність осн капіталу, к-ть зайнятих у вир-ві та хар-р їх продуктивності, інституціональні можливості.
Сталий розвиток – це тривалий, безперервний розвиток, що забезпечує потреби людей, які проживають сьогодні без шкоди забезпеченню потреб майб поколінь..
Для досягнення цілей у плані рекомендувалось: розпочати оцінювання (експертизу) впливу проектної діяльності на довкілля на якомога ранішій стадії планування проекту; уникати діяльності, пов'язаної з надмірною експлуатацією природних ресурсів та порушенням екологічної рівноваги; здійснити необхідні науково-дослідні роботи та виконати розробки щодо стандартизації в галузі екології; впроваджувати, де можливо, принцип «забруднювач платить»; запобігати на урядовому рівні діяльності, яка має шкідливий транскордонний екологічний вплив; враховувати екологічні інтереси країн, що розвиваються, беручи до уваги, зокрема, екологічні чинники в міжнародній торгівлі та міжнародному співробітництві; вживати заходів щодо роз'яснення екологічної політики, залучати до такої діяльності відповідні міжнародні організації і сприяти їм у такій діяльності; широко залучати громадськість до діяльності, спрямованої на охорону й збереження довкілля, переважно через екологічне виховання, освіту і пропаганду; правильно розподілити владні повноваження (місцеві, регіональні, федеральні, національні та на міжнародному рівні) і відповідальність у боротьбі з окремими категоріями забруднень з урахуванням особливостей територій, які треба захищати; гармонізувати в межах ЄС національні екологічні стратегії, програми, концепції, плани дій тощо; при цьому слід орієнтуватися на спільні довгострокові цілі, ніяким чином не обмежуючи суверенні права та інтереси окремих націй і не зашкоджуючи інтересам Спільного ринку.
На основі наведених цілей і рекомендацій було розроблено концептуальні підвалини для практичної діяльності протягом подальших 20-ти років. Розпочався і широкомасштабний процес створення екологічних громадських і неурядових організацій, міністерств екології.
Почали впроваджуватися і застосовуватися переважно регулювальні інструменти екологічної політики, за допомогою яких забезпечувались три основні напрями діяльності: створення наукового обґрунтування екологічних програм і заходів шляхом накопичення, аналізу й систематизації даних спостережень за екологічним станом довкілля; шляхом наукового дослідження впливу діяльності на стан довкілля; шляхом розробки методів економічної оцінки вартості природних ресурсів та економічних збитків унаслідок їх пошкодження і втрат; формулювання політики та стратегій у комплексі з розробкою конкретних заходів; зокрема, розробка й впровадження екологічних стандартів і практичне застосування принципу «забруднювач платить» через штрафи за забруднення довкілля; формування та здійснення екологічної політики на державному рівні і становлення відповідних державних інституцій.
Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки й виробництва. Обов'язковими елементами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо.
Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.
Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів,пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо.