На середніх і великих підприємствах з розвиненою виробничою інфраструктурою поряд з розробленням виробничих програм підрозділів основного виробництва складаються плани виробництва допоміжних підрозділів, передусім це стосується інструментального, ремонтного цехів і енергетичного господарства. Особливість діяльності цих підрозділів, а отже, і виконуваних ними виробничих програм, полягає в тому, що їх продукція і роботи мають внутрішнє призначення. Допоміжні виробничі підрозділи забезпечують нормальну роботу підрозділів основного виробництва, тому їх виробничі програми обумовлені переважно потребами останнього [10].
У виробничу програму інструментального цеху включається виготовлення інструментів та пристроїв, потреба в яких не задовольняється купівлею на ринку. Це, як правило, спеціальний інструмент широкої номенклатури, що виготовляється у невеликій кількості. Тому виготовлення інструменту належить до дрібносерійного типу виробництва.
У виробничу програму інструментального цеху (дільниці) на плановий квартал (місяць) включаються насамперед аварійні замовлення та дефіцитний інструмент. До дефіцитного належить інструмент, планова кількість якого менша за його оборотний фонд, тобто наявність у центральних інструментальних службах і в цехах (у запасі, заточуванні, ремонті, на робочих місцях). Інструмент, що виготовляється вперше для нових виробів, включається у виробничу програму відповідно до плану-графіка технологічної підготовки виробництва. Інструмент повторного виготовлення передбачається в плані виробництва згідно з його потребою, яка визначається здебільшого за системою “максимум-мінімум”. Роботи із заточування, ремонту, відновлення інструменту включаються у виробничу програму в загальній сумі (нормо-годинах, гривнях) на підставі замовлень цехів або фактичних даних за минулі періоди. Інструментальний цех повинен завжди мати резерв виробничої потужності (пропускної спроможності) для виконання позапланових робіт [3].
Основними функціями ремонтного цеху є ремонт устаткування всіх підрозділів підприємства і виготовлення для цього запасних деталей, якщо купити їх не можна або коли власне виробництво доцільніше. Крім цього, ремонтний цех здійснює демонтаж і монтаж устаткування при його заміні та переміщенні, а також модернізацію. Такі роботи належать до індивідуального і дрібно-серійного типу виробництва [4, 211].
Відповідно до змісту діяльності ремонтного цеху складається його виробнича програма на квартал і кожний місяць. План ремонтних робіт розробляється на основі плану-графіка ремонту устаткування, а виготовлення запасних частин планується згідно з їх потребою на ремонтні роботи і тривалістю виробництва. Особливістю ремонтного цеху є те, що в структурі його виробництва істотна частка припадає на позапланові роботи, спричинені аваріями, раптовими поломками устаткування. Тому на такі ймовірні роботи в плані слід передбачати резерв виробничої потужності. Величина такого резерву визначається за даними досвіду (орієнтовно 10 – 15%).
Виробнича програма підрозділів підприємства повинна мати ресурсне обґрунтування. До ресурсів, які забезпечують виконання виробничої програми, належать виробнича потужність, персонал і матеріали.
Виділяють три основні тактики планування сукупного обсягу виробництва:
1. Постійний обсяг виробництва при постійній величині виробничого потенціалу незалежно від коливань попиту;
2. Обсяг випуску продукції, який враховує зміни попиту при постійній величині виробничого потенціалу;
3. Змінний попит і обсяг випуску при змінній величині виробничого потенціалу [9].
В умовах ринкової невизначеності можуть використовуватись різні методи формування виробничої програми: → рівневе прогнозування, → послідовне прийняття планових рішень, → створення ситуаційних планів, → лінійне програмування, → диверсифікація продуктів і ринків тощо. Рівневе прогнозування — це процес передбачення очікувані обсягу продажу і прибутку за трьома рівнями: мінімальний, імовірний, максимальний [4].
Процес ситуаційного планування передбачає послідовне виконання таких дій: визначення ключових факторів середовища щодо впливу на планові результати діяльності підприємства; розроблення нормативного плану, в якому враховується імовірність впливу виробничих факторів на кінцеві результати діяльності підприємства; визначення для кожного виду продукції ряду припущень щодо ситуацій, відмінних від стандартної, з врахуванням яких розробляєте автономний план; розроблення механізму переходу від нормативного плану до ситуаційного при виникненні відповідних обставин. У процесі розробки виробничої програми формуються номенклатурний та асортиментний плани підприємства. При плануванні обсягів виробництва продукції (робіт, послуг) використовується система вимірників, які поділяються на: натуральні, вартісні та трудові. Натуральні вимірники виробничої програми використовуються при подальших розрахунках виробничої потужності, визначенні потреби підприємства в сировині, матеріалах, енергії, технологічному та транспортному обладнанні, формуванні виробничих планів основних і допоміжних виробництв. До вартісних вимірників належать такі показники, як товарна продукція, готова продукція, валова продукція, чиста продукція, реалізована продукція та цеховий випуск продукції. При розробці плану необхідно враховувати можливе знецінення планових коштів у майбутньому та оцінювати майбутні кошти сьогоднішніми критеріями. Метод порівняння різночасових коштів називається дисконтуванням. Трудові вимірники використовуються для визначення рівня продуктивності праці, встановлення чисельності основних і допоміжних робітників, кількості технологічного обладнання, режиму роботи підприємства, цеху, устаткування. При цьому розрізняють технологічну трудомісткість, трудомісткість обслуговування та управління виробництвом, повну трудомісткість [11].
Основні стадії розробки плану збуту підприємства можна представити так:
1. Підготовка прогнозів загальногосподарської і ринкової кон'юнктури.
2. Підготовка прогнозу збуту підприємства.
3. Розробка фінансового кошторису збуту.
4. Установлення норм збуту.
5. Вибір каналів розподілу товарів.
6. Складання планів збуту.
7. Розробка планів торгової інформації.
8. Статистичний аналіз ходу продажу [14].
Виробнича потужність підприємства (підрозділу) — це його потенційна здатність випускати максимальну кількість продукції за одиницю часу у визначений термін з допомогою організаційної сукупності наявних на підприємстві знарядь праці при досягнутому рівні їх досконалості й освоєння. Основним завданням розрахунку виробничих потужностей є визначення потенційної можливості підприємства виготовляти максимальну кількість продукції, виявлення і використання резервів, пов'язаних з технічним прогресом й удосконаленням організації виробництва з метою збільшення випуску продукції. Фактори збільшення виробничої потужності підприємства пов’язані з усіма основними елементами процесу виробництва. Із засобами праці цей зв’язок виявляється в кількісному і якісному аспектах, з предметами праці і самою працею – тільки в якісному. Під потужнісними ресурсами розуміють сукупність устаткування і робочих місць, які функціонують у процесі виробництва продукції в тому чи іншому виробничому підрозділі. Розрізняють теоретичну, проектну, діючу (поточну) та резервну виробничі потужності. Для оцінки реального стану використання виробничих потужностей застосовується система показників, яка дає змогу комплексно проаналізувати використання і розробити заходи щодо реалізації резервів виробничої потужності. Ефективність використання виробничих потужностей підприємств досягається насамперед завдяки використанню комплексних резервів, формування яких відбувається шляхом вибору найраціональнішої методики організаційної побудови системи машин. Паралельно з визначенням виробничої потужності оцінюють виробничий потенціал. Виробничий потенціал підприємства відповідає максимально можливому випуску продукції за лише сприятливих виробничих умов або за мінімального впливу несприятливих обставин. Оцінка виробничого потенціалу поряд з розрахунком виробничої потужності сприяє формуванню більш об’єктивних нормативів для вирішення завдань планування. Узагальнюючи роботу по розрахунковій частині даного курсового проекти можна відмітити такі основні висновки про діяльність друкарського цеху: відсутність достатнього резерву виробничої потужності. З метою усунення цього недоліку потрібне придбання нового устаткування (для подальшої заміни застарілого устаткування або збільшення встановленої кількості одиниць обладнання в цеху). достатньо висока прибутковість діяльності цеху. Діючий рівень рентабельності (40%) треба підтримувати на цьому ж рівні. висока невідповідність між величинами продуктивності праці і середньорічної заробітної плати (так як заробітна плата складає всього тільки ≈6,2% від рівня продуктивності праці). високий рівень ефективності використання основних фондів (показник рентабельності = 62%). Дана ситуація є привабливою для інвестицій у дане підприємство [13].