Причини інфляції та їх аналіз в Україні (стр. 3 из 4)

Отже, причини інфляції за останні декілька років мали здебільшого монетарний характер. Протягом 2002 – 2007 років основним каналом здійснення НБУ первинної безготівкової емісії був викуп іноземної валюти, що надходила до країни внаслідок залучення й запозичення зовнішніх капіталів, а також позитивного сальдо поточного рахунку у 2002 – 2005 роках. У 2002 році за рахунок викупу валюти НБУ забезпечив 100% безготівкової емісії, у 2003-му – 102%, у 2004-му – 93%, у 2005-му – 124%, у 2006-му – 62%, у 2007 році 100%. У цих умовах інші два канали здійснення первинної безготівкової емісії НБУ – рефінансування комерційних банків з урахуванням мобілізаційних операцій та чисте сальдо відносин НБУ з урядом за борговими зобов’язаннями – виконували переважно функцію коригування нерівномірності зовнішніх надходжень протягом року.

Як свідчать дані Нацбанку України у 2003 – 2005 роках відбулося погашення заборгованості уряду перед НБУ в розмірі відповідно 1,8 млрд., 0,7 млрд. і 6,6 млрд. грн., що мало помітний від’ємний вплив на накопичений обсяг первинної емісії (рисунок 1).

Рисунок 1. Фактори зростання грошової бази у 2002 – 2007 роках

Але збільшення безготівкової емісії не призводить до автоматичного збільшення грошової бази, оскільки уряд може вилучити значну її частину, збільшивши залишки коштів на єдиному казначейському рахунку (ЄКР), які зберігаються в НБУ. Це відбулося у 2005 – 2006 роках – різке збільшення безготівкової емісії в розмірі 41 млрд. грн. вдалося зменшити на 12 млрд. шляхом накопичення залишків на ЄКР. У результаті грошова база зросла лише на 29 млрд. грн. Проте вже у 2007 року відбувся приріст грошової бази гривні за рахунок зменшення коштів на ЄКР на 9 млрд. грн. Зниження темпів приросту грошової бази у 2006 році порівняно з попередніми роками зумовлено застосуванням іншого механізму регулювання грошової маси, а саме зменшення обов’язкових нормативів резервування до 0,5 – 5% обсягу залучених ресурсів, що дало змогу вивільнити понад 10 млрд. грн. обов’язкових резервів.

Таким чином, грошово-кредитна політика НБУ в середньостроковій перспективі повністю залежала від обсягу зовнішніх надходжень. За цих умов банк не мав змоги узгоджувати параметри грошово-кредитної політики з потребами вітчизняної економіки у грошовій базі. Спроби НБУ зменшити обсяги безготівкової емісії у 2006 році через обмеження придбання іноземної валюти призвели до доларизації розрахунків і структури грошової маси. Повторні спроби банку не виходити на міжбанківський валютний ринок у першій половині 2008 року обернулися на штучну ревальвацію гривні на 4,5% та продовження доларизації грошової маси.

Ще одним важливим фактором інфляційних процесів є дефіцит бюджету. Стимулюючий інфляційні процеси вплив дефіциту бюджету відбувається в основному через зміну структури внутрішнього попиту в бік збільшення споживання. Оскільки головною складовою державних видатків є соціальні, то різка зміна переважно профіцитного бюджету в першому півріччі на дефіцит у другому півріччі спричиняє підвищення рівня споживання. Внаслідок цього утворюється тимчасова нерівновага між товарною масою і внутрішнім попитом, що позначається на рівні інфляції, яка традиційно є вищою від інфляції в першій половині року. Підтвердженням цього також є той факт, що до 90% дефіциту бюджету фінансується за рахунок зовнішніх надходжень (включаючи приватизаційні надходження), що в разі їх використання державою на фінансування видатків автоматично призводить до зростання грошової бази. І хоча НБУ вживає заходів для обмеження впливу цього фактора на зростання грошової бази, однак це призводить до того, що у другому півріччі основним каналом зростання грошової бази є державні видатки, профінансовані за рахунок дефіциту бюджету.

Для ефективного контролю за рівнем інфляції згідно з міжнародним досвідом є монетарна стратегія – інфляційне таргетування. Режим інфляційного таргетування передбачає офіційне проголошення кількісних цільових орієнтирів щодо рівня інфляції на певний прогнозний горизонт, досягнення яких є обов’язком і першочерговою метою центрального банку. В Основних засадах грошово-кредитної політики на 2009 прогнозний рік передбачається певний цільовий показник інфляції. Проте цей показник не має експліцитного статусу, тобто публічно оголошеного з відповідним зобов’язанням Національного банку щодо його дотримання. Тому не випадково, що фактична інфляція значно відрізняється від прогнозної величини. Згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики на 2006 рік інфляція передбачалася на рівні 8,5 – 9,5%, а фактичний її рівень становив 11,6%. Відповідно до цього документа у 2007 році прогнозована інфляція мала дорівнювати 7,5%, а фактично вона зросла до 16,6%.

На рисунку 2 на основі даних Держкомстату України наведено графік фактичних і розрахункових показників інфляції у 2002 – 2007 роках.

Так як Україна є державою з перехідною економікою, з надмірною та нестабільною інфляцією, то за цих умов запровадження інфляційного таргетування має передбачати проходження двох етапів:

1) етап дезінфляції, спрямований на оптимізацію рівня інфляції;

2) етап цінової стабільності, покликаний забезпечувати умови для підтримання інфляції на оптимальному рівні.

Рисунок 2. Фактичні та розрахункові показники інфляції в Україні у 2002 – 2007 роках

Етап дезінфляції – це період, протягом якого монетарна влада у співпраці з урядом повинна внести такі зміни в режим монетарної політики, які здатні забезпечити зниження інфляції до оптимального рівня. Серед цих змін можна виділити забезпечення інституційної незалежності Національного банку та посилення координації його діяльності з Урядом, підвищення ефективності монетарних інструментів регулювання грошового та валютного ринків, запровадження режиму гнучкого курсоутворення, створення технічних передумов щодо якісного прогнозування інфляційних процесів.

На етапі дезінфляції особливої гостроти набуває проблема підтримання бажаних темпів зростання ВВП, оскільки застосування дезінфляційних заходів, як правило, породжує певні економічні втрати. Тому бажане зростання ВВП (реального) повинно бути контрольною метою центрального банку з експліцитним статусом і слугувати обмежувальним фактором дезінфляційної стратегії. Це означає, що потреби зростаючої економіки у збільшенні грошової маси мають задовольнятися Національним банком не будь-якою ціною,а з мінімальними втратами ВВП, що проявляється через певне гальмування темпів його зростання.

Для виявлення величини втрат ВВП від дезінфляції в макроекономічному аналізі використовується коефіцієнт дезінфляційних втрат, який визначається як співвідношення між двома величинами – втратами ВВП від циклічного безробіття (у процентах порівняно з потенційним рівнем) та зниженням темпів інфляції.

Перехід до етапу цінової стабільності передбачає необхідність розробки чітких методичних рекомендацій щодо кількісного вимірювання оптимального рівня інфляції. Оптимальним є такий рівень інфляції, втрати від якої для приватної економіки є меншими, ніж від прямого оподаткування та здатний підтримувати номінальну процентну ставку на нульовому рівні. Концептуальною основою довгострокового оптимального рівня інфляції в Україні має бути орієнтація на рівень інфляції в Єврозоні. Використовуючи певну систему трендових розрахунків та порівнянь і враховуючи необхідність запобігання зниженню номінальної ставки процента до нульового рівня довгостроковий рівень інфляції для України має становити 4%. У коротко- і середньостроковому періодах оптимальний рівень інфляції може відхилятися від довгострокового оптимуму.

В довгостроковій перспективі Україна має наближатися до європейських стандартів інфляції. Проте довгострокова інфляційна мета не може визначатися екзогенно, без її узгодження з інфляційними таргетами на окремих етапах довгострокового періоду. Довгостроковий оптимальний рівень інфляції повинен бути ендогенною величиною, яка має випливати з тренду прогнозної інфляції на відповідну перспективу. Тобто така перспектива, в межах якої держава здатна контролювати зміни в ринкових умовах формування цін та оцінювати позитивні результати і негативні наслідки від підтримання інфляції на оптимальному рівні.

Значно поширеною є думка про те, що оптимальною може бути лише позитивно низька інфляція в межах 2 – 3%, оскільки нульовий і високий її рівні справляють негативний вплив на зростання виробництва та добробут населення. Наведений підхід спирається на спрощене уявлення про оптимальний рівень інфляції, в основі якого лежить принцип «чим нижче, тим краще». Але оптимальний, тобто найкращий, рівень інфляції є не абсолютною, а відносною величиною. Такий висновок випливає з аксіоматичного положення, згідно з яким досягнення бажаного рівня інфляції слугує не самоціллю монетарної політики, а передумовою досягнення більш високої мети економічної політики – зростання ВВП. Це означає, що поняття «оптимальний рівень інфляції» не завжди може збігатися з поняттям «низький рівень». Якщо, наприклад, за інфляції на рівні 2% приріст ВВП становить 1%, а за інфляції на рівні 4% він сягає 7%, то перевагу слід віддати інфляції на рівні 4%, оскільки за останньої інфляційної ситуації створюються кращі умови для зростання економіки. Отже, чистий результат від зростання цін дорівнює різниці між його позитивними і негативними ефектами, що в підсумку проявляється через певне зростання ВВП.