Розвиток ринкових відносин вимагає опрацювання нових підходів до формування системи управління регіональним розвитком на основі чітко визначених повноважень, відповідних управлінських структур та ефективних методів управління. В Україні постійно здійснюється пошук шляхів удосконалення системи регіонального управління. Основний стратегічний курс полягає в забезпеченні реальної економічної самостійності регіонів на основі розвитку місцевого самоврядування. Одержуючи статус цілком самостійної економічної одиниці, регіон набуває широких прав і повноважень у сфері економічної діяльності.
Економічна самостійність регіону повинна ґрунтуватися на його самодостатності та врахуванні власних економічних і соціальних інтересів. Забезпечуючи необхідні умови для ефективного розвитку власного господарського комплексу, регіон налагоджує еквівалентні міжрегіональні зв'язки, обмін фінансовими і матеріально-технічними ресурсами, товарами, робочою силою з іншими територіями. Головними передумовами економічної самостійності регіонів є: обмеження впливу центральних органів управління на економічну діяльність населення певної території; чітке визначення компетенції кожного територіально-адміністративного утворення; розвиток ринкових відносин; реалізація можливостей у підвищенні рівня соціально-економічного розвитку території. Економічна самостійність регіону тоді набуває реального змісту, коли результати господарювання в межах певної території безпосередньо впливають на рівень життя його населення. Удосконалення структури господарського комплексу регіону, підвищення ефективності його функціонування, вдале розміщення нових виробництв повинні спричинити розширення сфери зайнятості населення регіону і зростання рівня його доходів. В основу економічної самостійності регіону покладено територіальну власність, об'єктом якої є природні ресурси, підприємства сфери матеріального виробництва, окремі заклади соціальної сфери. Розрізняють загальнодержавну та муніципальну власність. До муніципальної належить власність областей, районів, міст та сіл. Суб'єктом муніципальної власності виступають ради відповідних рівнів.
Посилення ролі територіального чинника в економічному і політичному житті суспільства, яке спостерігається в усьому світі, дає підстави для висновку про феномен «регіоналізації». Традиційно регіоналізм пов'язували з протидією певних територій прогресивним змінам, з їх прагненням зберегти власну самобутність.
Нині вирізняють два напрями регіоналізму: перший пов'язаний із зростанням активності суб'єктів регіону; другий — з формуванням державної регіональної політики з урахуванням територіальної специфіки. Під політичним регіоналізмом розуміють прагнення територій здобути політичну автономію і поєднати самоврядність з економічною модернізацією. У цілому регіоналізм являє собою досить складний феномен. Він може проявлятися в прогресивній формі як зростання економічної активності суб'єктів регіональної економіки, і в деструктивній — як діяльність політичних течій, що негативно впливає на міжрегіональні і міжнародні відносини.
Важливо зазначити, що у світовій економіці істотно змінюється місце і значення регіонів. Зокрема, у другій половині XX ст. регіони Європейського Союзу значно зміцнили свої економічні та політичні позиції і тому не можуть сприйматися тільки в ролі адміністративно-територіальних об'єднань. Враховуючи світовий досвід, в Україні важливо надати нового статусу регіонам на основі поєднання національних, регіональних і місцевих інтересів. Конкретними шляхами щодо цього повинно стати: визначення ієрархії, статусу регіонів за нормами європейського міжнародного права; реформування адміністративно-територіального устрою держави; створення ієрархічної системи органів регіонального самоврядування з урахуванням територіальної специфіки. Враховуючи активну участь України в європейському регіональному співробітництві, необхідно концептуально опрацювати основні напрями єврорегіональної політики.
3.3 Гармонійне поєднання державного управління і місцевого самоврядування
Гармонійне поєднання державного управління і місцевого самоврядування є основою успішного соціально-економічного розвитку території, нарощування її потенціалу та вирішення проблем територіального характеру.
Система територіальної влади та управління представлена трьома рівнями — загальнодержавним (національним), проміжним (область, район), низовим (місто, селище, село). Кожному рівню відповідають певні управлінські структури. Організація територіального управління в Україні у цілому відповідає європейській змішаній системі. За державними органами влади та управління закріплюють функції, які мають принципове значення для збереження цілісності господарського комплексу та безпеки держави у цілому. Серед цих функцій виокремлюють такі: забезпечення економічної безпеки держави; вирішення важливих економічних питань геополітичного значення; контроль за функціонуванням потужних енергетичних та транспортних систем; формування системи державних фінансів та соціального захисту населення та ін. Загалом сфера впливу державних органів управління на господарську діяльність має тенденцію до звуження.
Органи територіального управління виконують широкий спектр функцій, які представлені двома групами — виробничими і соціально-економічними. До групи виробничих функцій належать: визначення спеціалізації території у загальнодержавному та міжнародному поділі праці; вирішення питань, пов'язаних з розвитком регіональної виробничої та соціальної інфраструктури; підвищення ефективності використання виробничого, соціального та науково-технічного потенціалу регіону; розвиток територіально-виробничих комплексів; управління господарством та використанням місцевих ресурсів; створення сприятливих умов для функціонування підприємств різних форм власності та розвитку зв'язків за кооперацією між ними.
Соціально-економічні функції органів територіального управління представлені такими: забезпечення працездатного населення регіону продуктивними робочими місцями та відповідним рівнем доходів; вирішення проблем розвитку соціальної інфраструктури та задоволення соціальних потреб населення; створення сприятливих соціально-економічних та екологічних умов для відтворення трудового потенціалу; забезпечення раціональної системи поселень на території регіону; регулювання перебігу соціально-економічних процесів у регіоні.
Сучасна структура управління регіональним розвитком сформована з двох систем — у вигляді рад та їх виконавчих комітетів у містах і селищах (виборна система) і призначеної Президентом — у вигляді державних адміністрацій на рівні областей та районів. Взаємодія цих органів управління повинна забезпечити в нових соціально-економічних умовах не тільки обмеження кризових явищ у сфері господарського життя та скорочення кількості депресивних територій, а й поступове піднесення рівня їх соціально-економічного розвитку. Адміністративна реформа, що проводиться в Україні, спрямована на радикальне покращання системи територіального управління, підвищення ефективності її функціонування.
Систему місцевого самоврядування в Україні формують: районні та обласні ради; виконавчі органи сільської, селищної, міської рад; органи самоорганізації населення; міські, селищні, сільські ради; територіальні громади. Згідно зі статтею 140 Конституції України районні та обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад міст, селищ і сіл. Первинним суб'єктом місцевого самоврядування є територіальна громада, тобто жителі міста, селища чи села. Місцеве самоврядування як основа державного устрою країни дозволяє реалізовувати місцеві інтереси, узгоджувати інтереси різних суб'єктів господарювання на певній території, забезпечувати ефективне використання місцевих ресурсів, підтримувати життєдіяльність найбільш вразливих верств населення.
В Україні розроблено Програму державної підтримки розвитку місцевого самоврядування відповідно до положень Конституції України та Європейської хартії місцевого самоврядування, яка спрямована на зміцнення його засад. Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено основи формування і розвитку місцевого самоврядування. Зокрема, визначено, що органи місцевого самоврядування самостійно розробляють і забезпечують виконання місцевих бюджетів. Цей бюджет складається з двох частин: поточного бюджету та бюджету розвитку. Останній зорієнтований на реалізацію програм соціально-економічного розвитку території, що здійснюються протягом певного терміну часу. Дохідна база бюджетів формується на основі загальнодержавних і місцевих податків і зборів, які визначено чинним законодавством. Система місцевих податків і зборів повинна відповідати певним вимогам: забезпечувати значні надходження для території; бути фіксованою на певний термін часу; зрозумілою для тих, хто сплачує податки; забезпечувати вирішення місцевих проблем; механізм розрахунків, облік і відповідальність за зберігання надходжень має бути достатньо відпрацьований.
В основу розрахунків мінімальних розмірів місцевих бюджетів покладено нормативи бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням як соціальних потреб населення, так і природно-економічних особливостей певних територій. Держава здійснює регулювання розмірів місцевих бюджетів на основі положень Закону «Про державний бюджет». У випадках, коли видатки місцевих бюджетів на мінімальні соціальні потреби перевищують доходи, держава надає території певні дотації, субсидії, субвенції.
В Україні існує проблема територіальної нерівномірності податкової бази. Регіони України, які володіють потужним промисловим потенціалом і відповідно мають значну податкову базу, зацікавлені у збереженні і власному використанні дохідної частини своїх бюджетів. Менш розвинуті регіони прагнуть використати механізм перерозподілу бюджетних коштів на власну користь і одержати фінансову допомогу від центральних органів державного управління. Таким чином формуються суперечності між інтересами регіонів різного рівня соціально-економічного розвитку.