Важливе значення в регіональній політиці мають принципи концентрації та адиціоналізму. Вони є взаємодоповнюючими і забезпечують розвиток місцевих ініціатив, пошук додаткових джерел фінансування програм регіонального розвитку. їх реалізація в політиці означає зниження навантаження на національні бюджети і залучення для здійснення регіональних проектів місцевих ресурсів.
Відповідно до названих принципів встановлено 6 пріоритетних напрямів регіональної політики ЄС: сприяння структурній перебудові та розвитку депресивних регіонів; надання фінансових ресурсів регіонам, в яких спостерігається стагнація промисловості; боротьба з тривалим безробіттям та підтримка зайнятості; адаптація підприємців, робітників у промисловості та виробничій сфері до системних змін, що загрожують безробіттям; фінансування розвитку сільськогосподарських територій та прискорення структурної перебудови сільського господарства; допомога північним країнам з низькою густотою населення.
Досвід країн Європи показує, що не існує єдиної, універсальної моделі регіональної політики, прийнятної для будь-яких умов господарювання. Відмінність між існуючими моделями зумовлена відмінностями в ідеях, покладених в основу цієї політики. Класична теорія регіональної політики спирається на принципи, обґрунтовані Дж. М. Кейнсом ще у 30-ті рр. XX ст. Він вважав, що утримувати економічну рівновагу без втручання держави просто неможливо. Виходячи з цих ідей, сформувалася концепція регіонального розвитку, що одержала назву «захисної». Вона передбачає активне втручання держави в регіональний розвиток з метою зменшення диспропорцій у рівнях розвитку окремих територій. З цією метою використовується широкий арсенал економічних засобів впливу — фінансові трансферти, прямі інвестиції, зміни в системі оподаткування. У центрі уваги такої політики, як правило, економіка депресивних територій, яка характеризується загостренням проблем структурного безробіття, різким зниженням рівня життя населення.
На інших засадах ґрунтується модель регіонального розвитку, що враховує ідеї неокласичної теорії економічного розвитку, запропонованої американським економістом М. Фридманом. За цією моделлю втручання держави у сферу господарювання є мінімальним, а головне завдання регіональної політики полягає не в подоланні регіональних диспропорцій, а в загальному підвищенні ефективності регіонального господарського комплексу. Вважається, що найбільш гострі проблеми депресивних територій повинні вирішуватися не пріоритетно, а в міру того, як будуть нагромаджені необхідні кошти внаслідок підвищення ефективності функціонування господарських комплексів інших територій.
У цьому плані цікавим є досвід Польщі, де використовується потенціал окремих територій як «локомотивів» економічного зростання та досягнення високої конкурентоспроможності. Водночас держава надає необхідну підтримку територіям, які є осередками соціальної напруженості. На сучасному етапі в регіональній політиці країн світу особлива увага приділяється розвитку інституційної та ринкової інфраструктури, приватного сектору економіки. Визнано, що зростання соціально-економічного відсталих територій не повинно відбуватися за рахунок механічного перерозподілу доходу, створеного у розвинутих регіонах.
В останні роки у зв'язку з посиленням процесів глобалізації та регіональної інтеграції виникла необхідність у розробці нової концепції державної регіональної політики України, враховуючи активну участь України в європейському регіональному співробітництві. Спираючись на норми європейського міжнародного права, необхідно здійснити реформу адміністративно-територіального устрою держави, чітко визначити статус регіонів, опрацювати механізм взаємодії відповідних інститутів на місцевому та регіональному рівнях.
1.2 Об'єкти і суб'єкти державної регіональної політики
Суб'єктно-об'єктні відносини — основа будь-якої політики. Суб'єкти та їх діяльність характеризують активну сторону політики. Між усіма суб'єктами виникають певні відносини — ієрархічності, автономії, залежності. Кожний суб'єкт виступає носієм певних потреб, інтересів. Об'єкти політики — те, на що спрямовується управлінська діяльність суб'єктів; отже, це — пасивна сторона політики. Основними об'єктами економічної політики є суспільні відносини, форми суспільного життя, інтереси різних верств населення і суперечності, що виникають між ними. Суб'єктно-об'єктні відносини мають динамічний характер; реальною є ситуація, коли об'єкт виступає суб'єктом і навпаки. В умовах зростання ролі регіонів у розбудові держави і зміцненні її економічного потенціалу територіальні громади, організації, колективи перетворюються з об'єктів регіональної політики в активних суб'єктів, які разом з державними органами істотно впливають на процес формування і реалізації регіональної політики.
Серед науковців немає одностайності думок з приводу однозначного визначення суб'єкта і об'єкта державної регіональної економічної політики. Домінує погляд, згідно з яким провідним суб'єктом цієї політики визнається держава, а об'єктами — соціально-економічні процеси, що протікають на певній території, соціальні верстви населення, територіальні чи галузеві пропорції господарства. Відповідно до проекту Закону України «Про Концепцію державної регіональної економічної політики» суб'єктами цієї політики визнано центральні та місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання, пов'язані з соціально-економічним розвитком регіонів. Зазначеним документом до об'єктів державної регіональної економічної політики віднесено територіальні утворення, у межах яких здійснюється державне управління і місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України.
У широкому розумінні об'єктами державної регіональної економічної політики в ринкових умовах виступають самі регіони, які відрізняються між собою за темпами економічного розвитку, умовами для зайнятості населення та рівнем його життя; у вузькому значенні — їх адміністративно-територіальні утворення. Спеціальним об'єктом регіональної політики можуть бути депресивні чи монопрофільні території, зони стихійного лиха, природних, антропо- і техногенних катастроф. У центрі уваги державної регіональної економічної політики завжди перебувають проблемні регіони, тобто ті території, які характеризуються найвищим загостренням соціально-економічних проблем, пов'язаних з нераціональним розміщенням продуктивних сил. До цієї категорії можуть потрапити території з досить високим економічним потенціалом, які внаслідок неконкурентоспроможності основних галузей спеціалізації опинилися у стані глибокої кризи, про що свідчить високий рівень безробіття, низька інвестиційна активність суб'єктів господарювання. Проблемні регіони існують в усіх країнах світу незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку. Однак різними є причини, що породжують їх виникнення, та форми прояву кризових явищ.
З метою формування і реалізації ефективної регіональної політики здійснюють типологію регіонів як об'єктів цієї політики. В основу типології можуть бути покладені різні ознаки: природно-географічні, геополітичні, демографічні, соціально-економічні.
За рівнем соціально-економічного розвитку вирізняють високо- і слаборозвинуті регіони, а також ті, що мають середній рівень розвитку. В кожній з цих груп виділяють території за спільними рисами стосовно спеціалізації, рівня диверсифікації, структурних зрушень у господарському комплексі. Важливе значення має і поточний стан економіки регіонів, зокрема профільних галузей спеціалізації, а також фінансової, соціальної сфери. Традиційно слаборозвинутими вважаються території з низьким рівнем розвитку економіки і добробуту населення, відставанням від інших регіонів за нагромадженим виробничим і соціальним потенціалом. До основних індикаторів, за якими визначають тип регіону, зараховують: ВВП на душу населення, показники демографічного розвитку та якості життя, техногенного навантаження, фінансового стану, інвестиційної активності, бюджетної забезпеченості.
Залежно від структури економіки регіону вирізняють індустріальні, індустріально-аграрні, аграрні території. У межах індустріальних регіонів розрізняють території з переважанням добувних чи обробних галузей промисловості, виробництв ВПК. З погляду перебігу процесів реформування регіональної економіки вирізняють території, що адаптувалися до нових умов господарювання, і такі, що не адаптувалися. Для успішної реалізації державної регіональної економічної політики необхідно враховувати міжрегіональні і міждержавні економічні зв'язки. Виділяють експортно та імпортноорієнтовані території. Під експортно орієнтованими регіонами розуміють території, продукція яких не тільки забезпечує у повному обсязі власні потреби цих територій, а й вивозиться за межі країни. Імпортно орієнтовані регіони ввозять значні обсяги продукції з інших територій чи виготовляють продукцію на базі довізної сировини. Часто виділяють стратегічно важливі для держави території, зокрема, в плані залучення іноземного капіталу, робочої сили чи ті, які мають унікальні природні ресурси.
Важливе значення мають природно-географічні та геополітич-ні характеристики територій, зокрема, прикордонні, віддалені від основної території держави, приморські території. Оскільки змінити ці ознаки практично неможливо, вони лише враховуються в нормативно-правових актах, що визначають особливості функціонування їх господарства.