Формування системи управління комунальним сектором економіки передбачає: визначення кола підприємств, необхідних для виконання органами місцевого самоврядування своїх функцій; визначення засобів впливу територіальних громад на господарську діяльність комунальних підприємств; контроль за діяльністю керівників комунальних підприємств; урегулювання^розмірів відрахувань від прибутку комунальних підприємств до місцевих бюджетів.
Органи місцевого самоврядування можуть утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати комунальні підприємства відповідно до законодавства, затверджувати статути створюваних ними підприємств. Вони регулюють ціни і тарифи на відповідну продукцію та послуги створених ними підприємств, їх взаємовідносини з бюджетом, визначають порядок використання прибутку, здійснюють контроль за використанням майна та веденням фінансово-господарської діяльності. В арсенал економічних методів управління комунальними підприємствами входять: податкове, кредитне, субвенційне та дотаційне регулювання, а також формування державного замовлення, інвестування, зміна форми власності.
В Україні налічується 16 місцевих податків та зборів, які забезпечують 2—4 % доходів місцевих бюджетів, що є недостатнім для розвитку господарства території. Завдяки використанню системи податкових пільг місцеві органи управління мають змогу проводити диференційовану політику стосовно різних секторів та галузей економіки. На пільгових умовах можуть надаватися кредити для діяльності об'єктів комунальної власності, на виконання міських комунальних програм. Кредитне регулювання сприяє розвитку підприємництва, дає змогу міським органам управління ефективно взаємодіяти з фінансовими структурами. У цілому участь органів місцевого самоврядування в фінансово-кредитних відносинах в Україні є обмеженою. Важливо скористатися світовим досвідом, який передбачає надання органам місцевого самоврядування права створення фінансово-кредитних установ. Такі установи сприяли б діяльності органів місцевого самоврядування та вирішенню соціально-економічних проблем територій. Певний досвід участі органів місцевого самоврядування у створенні фінансових установ існує в Україні. Зокрема, муніципальні банки створено в Києві та Сумах.
Органи місцевого самоврядування регулюють інвестиційний процес, залучають додаткові капітальні вкладення у розвиток об'єктів комунальної власності. Підприємства комунального сектору економіки виконують різні функції, значна їх частина є природними монополістами. Як правило, у приватну власність не переходять: об'єкти, які надають гарантований мінімум послуг населенню безоплатно; об'єкти, які є загальнодоступними для різних верств населення (стадіони, бібліотеки, місця відпочинку^ дозвілля тощо); окремі інфраструктури об'єкти (вокзали, мости, аеропорти тощо); об'єкти, які надають платні послуги населенню, але можуть бути легко монополізовані (засоби зв'язку, мережа водо-, газо-, електропостачання тощо). Органи місцевого самоврядування опрацьовують необхідні заходи для підвищення ефективності функціонування об'єктів комунальної власності. З цієї метою залучається приватний капітал, стимулюється розвиток приватної ініціативи. У світовій практиці широко використовується така форма залучення іноземного капіталу, як проведення торгів на надання тих чи інших послуг.
Управління комунальним сектором економіки здійснюється так, щоб виконати двоєдине завдання: з одного боку — задовольнити потреби населення у певних видах послуг та забезпечити функціонування території як єдиного організму, а з другого — сприяти зростанню ділової активності населення. Управління комунальним сектором економіки ґрунтується на таких принципах: узгодження державних, регіональних і місцевих інтересів; диференційований підхід до вибору форм і методів управління; комплексно-цільовий підхід до організації системи управління; оптимізації структури органів управління.
РОЗДІЛ 3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
3.1 Посилення ролі держави у розвитку і розміщенні продуктивних сил
Розміщення продуктивних сил та визначення напрямів регіонального розвитку має стратегічно важливе значення для будь-якої держави, оскільки впливає на рівень її економічної та соціальної безпеки. Тому держава, керуючись національними інтересами, забезпечує планомірний і цілеспрямований розвиток власних продуктивних сил. Світовий досвід показує, що жорстко централізована модель державного управління стримує повноцінний розвиток місцевого господарства, залишає невирішеними соціальні проблеми територій. Тому оптимальною є така модель державного втручання в процес розміщення продуктивних сил та регіональний розвиток, яка б повною мірою враховувала національні інтереси та інтереси самих регіонів, забезпечувала міжрегіональну єдність відтворювальних процесів.
Перехід до ринкових принципів господарювання в Україні посилює нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів та загострення територіальних суперечностей. Ця обставина вимагає посилення спрямовуючих та координуючих функцій держави. Необхідно подолати депресивність окремих територій, підтримати трудову мобільність населення, створити умови для функціонування нових суб'єктів господарювання.
Державні органи управління повинні забезпечити прискорений розвиток регіонів на основі ефективного використання їх природного, трудового, виробничого потенціалу; стимулювати комплексний соціально-економічний розвиток територій; зміцнювати позиції України в міжнародному економічному співробітництві; попереджати загострення багатьох економічних, соціальних та екологічних проблем.
Вирішення всіх цих завдань здійснюється на основі розроблення і реалізації ефективної державної регіональної економічної політики. Саме держава визначає цілі та завдання регіональної політики, регулює регіональний розвиток через грошово-кредитну, бюджетно-фінансову, інвестиційну, митну політику.
За умов ринкового господарювання держава виконує такі основні економічні завдання у сфері регіонального розвитку: створює необхідні умови для ефективного функціонування регіональної господарської системи; здійснює захист вільної конкуренції; забезпечує перерозподіл доходів а громадян та суб'єктів господарювання, здійснює трансфертні платежі; налагоджує виробництво суспільних товарів і послуг; стимулює економічне зростання, здійснює контроль за рівнем зайнятості та інфляцією.
Держава визначає пріоритети соціально-економічного розвитку країни і відповідно до цього здійснює регіональну економічну політику. Міра її втручання в економічну діяльність залежить від загальної соціально-економічної ситуації в країні. За кризової ситуації вплив державних органів управління на соціально-економічний розвиток посилюється. Зокрема, на етапі переходу до ринкової економіки держава виконує широкий спектр функцій: формування обсягів і напрямів розподілу та використання інвестицій; визначення доходів та державних витрат; регулювання рівня внутрішнього попиту та обсягів виробництва; забезпечення зайнятості населення та відповідного рівня доходів; вплив на платіжний баланс.
Розвинуті країни світу, які мають саморегулюючу економічну систему, здійснюють мінімальне втручання в економічний розвиток і господарську діяльність окремих суб'єктів. Держава вирішує лише завдання, які мають стратегічно важливе значення для країни протягом тривалого часу в багатьох країнах світу скорочувався вплив держави на регіональний економічний розвиток, але наприкінці XIX ст. майже в усіх країнах відбулося розширення економічних функцій держави.
3.2 Підвищення ролі територій у розвитку і розміщенні продуктивних сил
Необхідність підвищення ролі територій у розвитку і розміщенні продуктивних сил зумовлена тим, що просторовий (територіальний) чинник істотно впливає на ефективність національної економіки. Макроекономічний підхід не враховує внутрішній потенціал саморозвитку територій та можливі резерви зростання ефективності за рахунок удосконалення просторових пропорцій господарства. Існує численна група проблем суто територіального характеру — демографічних, структурних, соціальних, інституційних, вирішення яких можливо і доцільно здійснювати силами самих регіонів.
Сформувалося дві системи управління — галузева і територіальна. Галузеві органи управління, тобто міністерства і відомства, здійснюють управління переважно державним сектором економіки. Територіальне управління здійснюється як на загальнодержавному рівні, так і на місцевому згідно з політичним і адміністративно-територіальним устроєм країни.
В умовах, коли інтенсивно розвиваються недержавні форми власності, галузеве управління стає неефективним. Воно має певні недоліки, які звужують сферу його застосування. Це — орієнтація на централізовану систему формування і розподілу фінансових і матеріально-технічних ресурсів, використання переважно адміністративних методів управління, високий рівень керованості господарськими процесами.