Навряд чи є потреба повторювати загальновідомі історичні віхи перемог прогресу над регресом, добра над злом, кращого нового, що зароджується, над старим, що відмирає. У розвитку цивілізації крок за кроком створюються чергові старти для дедалі досконаліших кількісних і якісних змін у продуктивних силах і виробничих відносинах.
У цей самий час з'явилися і стають пануючими висококласна радіоелектроніка, автоматика, робототехніка. Зроблено величезний крок в освоєнні глибинних надр Землі, ресурсів Світового океану, повітряного і космічного просторів. Черговою ерою обіцяють стати новітні біотехнології, прориви у створенні високорезультативних засобів і методів лікування людини і продовження її життя, а також цілеспрямоване генне регулювання розвитку живої природи (якщо регулювання не обернеться черговою загрозою деформації і навіть загибелі життя на Землі). Тут ученим треба бути особливо обережними й пильними щодо безпечних напрямів експериментів і використання результатів новітніх наукових відкриттів. Ні в якому разі не можна ігнорувати попередній досвід щодо негативних напрямів використання атомної енергії.
З перетворенням НТП на один з вирішальних факторів кардинального технологічного оновлення та економічного зростання він стає також об'єктом нездорового міжнародного ажіотажу - введення державних і господарських таємниць, розвитку шпіонажу, ринкових спекуляцій, скуповування "умів" (талановитих учених, інженерів, менеджерів), та привласнення новітніх наукових розробок і конкретних проектів. Штучно обмежуються розповсюдження відповідної інформації та поширення досвіду сучасної інноваційної діяльності. Я вже не кажу про діяльність розгалужених, досить складних і дорогих систем патентування, а також контролю за результатами новітніх наукових і технічних розробок під виглядом збереження державних таємниць. Інакше кажучи, результати інтелектуальної праці сучасного світу опиняються переважно в руках економічно могутніх країн, які мають для цього необхідні ресурси й кошти, активно розробляють новітні технології та торгують ними виключно у власних інтересах.
Усі названі фактори, безумовно, стримують прискорення світового науково-технологічного розвитку. Особливо це стосується слаборозвинутих країн, які не мають реальних можливостей конкурувати в науково-технологічних сферах. По суті, вони залишаються у стані технологічної ізоляції та відсталості. З огляду на це, діючі форми суспільного устрою - так званий "вільний ринок" і тоталітаризм - виступають братами-близнюками, що насправді гальмують вільний розвиток людського інтелекту в його широкому розумінні. Міжнародні правові акти та угоди в розв'язанні цих проблем, як і щодо інших торговельно-економічних зв'язків, захищають сильних, ігноруючи інтереси економічно слабких держав.
На жаль, за останні роки Україна втратила найважливіші складові прискорення НТП, застосування новітніх технологій, здійснення активної інвестиційної та інноваційної політики. Період переходу до ефективної ринкової економіки виявився надто затяжним і складним, важким і невизначеним. Країна опинилася в гострій кризовій ситуації, з переважанням господарського реформування не створювального, а руйнівного характеру.
Внаслідок спровокованої гіперінфляції та кризи платежів, різкого падіння валового і товарного виробництва, що узагальнюються в макроекономічних вартісних показниках - ВВП і НД, а також у рівнях реальних доходів і нагромаджень, одночасно відбувся також відповідний спад інвестиційної та інноваційної активності. На інше в цих умовах не можна було й чекати. Інфляція постійно "з'їдала" навіть ті мізерні фонди нагромаджень і амортизаційних відрахувань, що формувалися товаровиробниками, паралізуючи тим самим інвестиційні можливості, насамперед, у виробничій сфері.
У 1995 році інвестиції в об'єкти виробничої сфери скоротилися більш як у 4 рази і залишилися на рівні, меншому від 25% обсягу 1990 року (при сумарному показнику - 26,4%), а невиробничої сфери - відповідно, 30%. І це за умов, коли й до 1990 р. обсяги інвестицій безпосередньо у виробничу сферу були вкрай обмеженими, і перш за все - в цивільному товаровиробництві, під попит споживчого ринку. Тоді основні обсяги і частки інвестицій рік у рік направлялися у галузі ВПК, які розвивалися виключно за рахунок загальнодержавного бюджетного фінансування. Гроші на створення систем озброєнь витрачалися без належного контролю і, по суті, вкладалися безповоротно, завдаючи економіці держави величезних збитків. Це аж ніяк не сприяло піднесенню рівня життя народу. Левову частку науково-технічного потенціалу країни (до 80%) також було зосереджено на виконанні замовлень ВПК. Він, як ненаситний дракон, поглинав бюджетні кошти, вимагаючи розробки й використання якнайновітніших технологій. Без цього немислимо було забезпечувати паритет у рівнях озброєнь і конкурувати з економічно могутнішими західними країнами в кількості та якості випуску систем знищення [25,64].
До того ж під завісою державних таємниць новітні технології, Що створювались у нас для ВПК, суворо заборонялося використовувати в цивільному виробництві, що прирікало його на неминуче технологічне відставання, - тоді як у західних країнах наукові та технологічні досягнення воєнної промисловості значно швидше й ширше використовуються в різноманітних сферах цивільного товаровиробництва. На цій основі на Заході в період "холодної війни" особливо швидко розвивалися галузі машинобудування, транспортні системи, авіаційна промисловість, радіоелектроніка, виробництво новітніх матеріалів, засобів інформатики і зв'язку тощо. Тут йшов і триває процес бурхливого технологічного оновлення й розвитку в усіх сферах людської діяльності. У свою чергу цивільна промисловість активно сприяла технологічному розвиткові ВПК. Щодо цього тоталітарний режим явно програв своїм західним конкурентам, політика яких під впливом дії ринкових відносин і механізмів виявилася гнучкішою і результативнішою.
Свого часу ізоляція ВПК від усього народногосподарського комплексу завдала СРСР чималої шкоди в технологічному та загальному науково-технічному розвитку. Після здобуття незалежності наша держава, опинившись у глибокій кризі, теж не зуміла своєчасно здійснити конверсію ВПК, а менеджери та інженерно-технічний персонал переважної більшості великих підприємств його галузей виявилися не здатними до кардинальних технологічних змін, структурного і якісного переходу виробництва до функціонування в ринкових умовах після припинення державних замовлень на військові потреби. Таким чином, однобоко зорієнтований промисловий потенціал майже зовсім випав з господарського обороту. Подібні грубі помилки у здійсненні науково-технічної політики держави є неприпустимими.
Активне структурне і якісне трансформування великих підприємств ВПК (так само, як ПЕК і АПК) вимагає необхідних інвестиційних джерел, і перш за все - за рахунок внутрішніх нагромаджень. Але зробити це, не подолавши гострої платіжної кризи і відповідно не розширивши платоспроможності товаровиробників і споживачів на внутрішньому ринку, дуже важко. Саме на цьому має бути зосереджена політика державного регулювання грошово-кредитного обігу, його оптимальної збалансованості з оборотом товарів і послуг. Придушення інфляції шляхом механічного обмеження грошей в обігу тільки переносить ринкову дефіцитність товарів і послуг, що існувала раніше, у площину відповідної грошової дефіцитності, ні на йоту не зрушуючи з місця розв'язання проблеми стимулювання технологічного оновлення і розвитку національного товаровиробництва, а також поліпшення економічного становища основної маси населення. Нинішня антиінфляційна політика створює лише зовнішню ілюзію товарного надвиробництва. Насправді ж купувати імпортні (та й власні) товари може тільки обмежене коло тих споживачів, які концентрують у себе основну масу грошей. Інакше кажучи, штучно обмежена місткість ринку наглухо блокує економічний розвиток, інвестиційну та інноваційну діяльність у країні. Саме на подолання цього явища треба направити всю банківсько-кредитну і грошово-фінансову політику держави, законодавчо забезпечивши виконання нею своїх безпосередніх Функцій по регулюванню науково обґрунтованого грошово-кредитного обігу в інтересах суспільства і держави.
Слід зазначити, що частка виробничої сфери в сукупних інвестиціях скоротилася проти 1990 р. на користь невиробничої всього на 4 процентних пункти. Це економічно виправдано. Проте катастрофічне скорочення загального обсягу інвестицій не могло не призвести до істотного виробничого спаду. Вкрай обмежені інвестиції направлялися, головним чином, не на технологічне оновлення, а на підтримку діючих виробництв шляхом збільшення низькоефективних затрат на капітальні ремонти. Незважаючи на те, що останнім часом процес роздержавлення відбувається досить швидкими темпами, інвестиції в розвиток новітніх (приватних, колективних, акціонерних, корпоративних тощо) форм господарювання післяприватизаційного періоду скорочуються [27,23].
У 1995 р. інвестиції в будівельно-монтажні роботи по об'єктах приватного сектора становили лише 35,3% від рівня 1990 p., а їх питома вага у структурі загального обсягу інвестицій коливалася по роках від 1,5 до 5,7%. По об'єктах колективних форм господарювання відповідні показники знижено до 20,3% і до 9,2%, а на державних підприємствах - з 100 до 18,6% і з 35,1 до 24,8%. Це викликано, з одного боку, скороченням кількості державних об'єктів у зв'язку з їх приватизацією, а з другого - паралічем інвестиційної активності [28,15].
Наведені дані ще раз підтверджують той факт, що сама по собі зміна форми власності, перетворення її з державної на приватну або колективну без відповідних інвестицій, технологічного і структурного оновлення товаровиробництва та інфраструктури, трансформування їх у справді конкурентоспроможні системи не забезпечують ні стабілізації, ні, тим більше, економічного зростання. В країні відбувся колосальний спад промислового виробництва і дещо менший - сільськогосподарського. Зменшилися обсяги ВВП і НД. Як наслідок, реальні доходи і загальний рівень життя 80% населення України знизилися (проти рівня 1990 р) по різних соціальних групах від 2 до 7 разів, при небувалому зростанні відповідних показників по групах збагатілої меншості.