Космічна теорія. Представники цієї теорії вважають, що держава на Землю принесена з космосу більш розвинутими цивілізаціями.
Кожна з цих перелічених теорій має своїх прихильників і противників, докази «за» і «проти». Але жодна з них не пояснює переконливо виникнення держави. Найбільш обґрунтованою сьогодні з класового підходу є соціально-економічна, або марксистська, теорія, яка пояснює виникнення держави соціально-економічними причинами.
Будь-яка держава характеризується такими ознаками: наявністю публічної (відкритої) влади, державної території, мови, громадянства, армії, грошової одиниці і фінансової системи.
Виникнення держави пов’язане з необхідністю регулювання відносин між людьми, в суспільстві загалом, в економіці, іноді підтримання нерівності між ними.
Одним із поглядів на державу є, як зазначалося вище, договірна (природно-правова) теорія походження держави. Розглянемо її детальніше.
Теорія договірного походження держави також виникла в глибині сторіч. У Стародавній Греції деякі софісти вважали, що держава виникла в результаті договірного об’єднання людей із метою забезпечення справедливості. Епікур вперше висловив думку, що держава виникає внаслідок взаємної угоди людей. Але якщо в поглядах філософів Стародавньої Греції ми знаходимо лише зачатки даної теорії, то в працях блискучої плеяди мислителів ХVІІ—XVІІІ ст. М. Горація, Б. Спінози, А. Радищева, Г. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо й ін. вона набула повного свого розвитку.
Прихильники природного права державу розглядають як результат юридичного акта суспільного договору, що є породженням розумної волі народу, людським витвором або навіть винаходом. Отже, дана теорія пов’язується з механічним уявленням про походження держави, згідно з яким вона є штучним утворенням свідомої волі людей, котрі погодилися об’єднатися заради кращого забезпечення свободи і порядку.
Договірна теорія була обґрунтована в працях Руссо. Аналізуючи історичний досвід, він дійшов висновку, що люди в природному стані мають певні права і свободи. Потім заради добробуту виникає суспільний договір між кожним членом суспільства й утворюваною державою. За цим договором люди передають частину своїх прав державній владі і беруть зобов’язання підпорядковуватися, а держава зобов’язується охороняти невідчужувані права людини, тобто право власності, свободу, безпеку. Угода людей, на думку Руссо, — основа законної влади. Суверенітет належить народу в цілому, а правителі — це уповноважені народу, які зобов’язані звітувати перед ним і які змінюються відповідно до його волі.
Однак той же історичний досвід, як показав Руссо, засвідчив, що з часом правителі стали дивитися на державу як на свою власність, а на громадян — як на своїх рабів. Вони стали деспотами, гнобителями народу. Деспотизм, за Руссо, вищий і крайній прояв суспільної нерівності, що виникла: нерівності багатих і бідних як наслідок влади; нерівності панів і рабів як наслідок попрання законної влади владою сваволі. Ця нерівність стає причиною нової негативної рівності: перед деспотом усі рівні, тому що кожний дорівнює нулю. Але це вже не стара природна рівність первісних людей, а рівність як перекручування природи.
Зауважимо, що науковість договірної теорії учені оцінюють досить неоднозначно і суперечливо. Має місце і повне заперечення її історичної самостійності, проте деякі аспекти даної концепції знайшли своє реальне втілення в практиці державного будівництва. Як приклад можна назвати Сполучені Штати Америки, які у своїй конституції юридично закріпили договір між народами, котрі мешкають на їх території, і визначили цілі цього договору: утвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту, охорона права приватної власності і бізнесу тощо. На основі договору між республіками був утворений і Союз Радянських Соціалістичних Республік. Отже, елементи договірної теорії мають реальний історичний ґрунт.
Договірна теорія вперше показала, що держава виникає як результат свідомої і цілеспрямованої діяльності людей. Вона являє собою створений людьми суспільно-політичний інститут, що має величезний вплив на життя індивідів, груп, класів, усього суспільства. Цей інститут постійно змінюється під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Що стосується економічного аспекту договірної теорії, то з ним пов’язані демократичні засади в економічних відносинах, утвердження відносин партнерства, взаємної відповідальності, а також підконтрольності, підзвітності перед народом усіх державних та приватних економічних структур, їх змінюваності тощо.
Тривалий час у юридичній науці вітчизняній та деяких інших країн панували уявлення про державу, що ґрунтувалися на ідеї класового устрою суспільства. Відповідно до цієї ідеї держава розглядалася «як знаряддя, машина для придушення одного класу іншим», «організація економічно панівного класу» тощо. Однак таке визначення сутності держави не можна вважати безперечним. Здавна розрізняли дві функції держави — забезпечення загального блага і здійснення організованого примусу. Панування в політичній думці тієї чи іншої з них обумовлювалося конкретними історичними обставинами розвитку суспільства. Так, на стадії розвитку капіталізму, коли суспільство мало яскраво виражену класову структуру з властивими їй антагоністичними суперечностями, сформувалося вчення про класову боротьбу, що стало підґрунтям уявлень про державу і право. За таких умов воно було історично виправданим. Але це вчення не може бути основою для дослідження сутності держави і права, коли в суспільстві немає чітко окреслених класів та існує складна і розгалужена соціальна структура. Соціальні суперечності нині вже не є антагоністичними, а тому втрачає свою актуальність організоване державою насильство стосовно великих соціальних груп. Рівень матеріального достатку сучасної держави дозволяє забезпечити все більш широким верствам населення рівень життя, що відповідає нинішнім уявленням про людську гідність.
Сьогодні, як і раніше, визначити сутність держави неможливо без аналізу історичних умов, що складалися, тенденцій і динаміки їх розвитку. Сучасний період розвитку людства характеризується тим, що метою його є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Пріоритетними стають ідеї гуманізму, загальнолюдські цінності. Усе це сьогодні знаходить своє відображення в найбільш розвинутих країнах — правових, демократичних, соціально орієнтованих.
Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому. Вона є організацією, яка певним чином відокремлена у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби та інтереси.
На нашу думку, вивчення характеристик держави повинно здійснюватись як з погляду єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Держава є особливою формою організації суспільства, його внутрішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, об’єднує суспільство насамперед у вигляді певної території.
На підставі викладеного можна дійти висновку, що держава являє собою форму організації суспільства, яка:
· об’єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображає та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;
· об’єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія — це матеріальна база держави;
· об’єднує все суспільство як ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо) охоплюють лише окремі верстви населення;
· є представником суспільства, виступає від його імені у відносинах з іншими державами;
· об’єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їхнього життя;
· є верховною організацією, тобто вищим за значенням та силою об’єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;
· є централізованою організацією, внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади й управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець — загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам).
Попри те, що держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об’єднує їх абсолютно в усіх аспектах і сферах їхнього життя. Крім загальносуспільних інтересів, існують інтереси особливі та індивідуальні, які відображаються, забезпечуються й охороняються відповідними соціальними об’єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов’язком її є забезпечувати їх незалежність, гарантувати й охороняти від втручання з боку інших суб’єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх «самостійного» життя — важлива ознака цивілізованості держави і суспільства.
Держава як організація всього суспільства має забезпечувати нормальні умови існування та розвитку усіх своїх громадян. Це здійснюється за допомогою механізму держави — сукупності органів влади й управління, які концентрують, спрямовують зусилля громадян на здійснення загальносуспільних справ. Форми державної діяльності можуть бути різні — управлінські, матеріально-технічні, ідеологічні, охоронні тощо. І тільки державі властива правотворча діяльність — установлення загальнообов’язкових для всього населення правил поведінки у вигляді юридичних нормативних актів.
Дослідження розвитку держави в різних народів і в різний історичний час дозволяє виявити суттєві загальні риси, що є характерними, типовими для всіх держав даного періоду, або різні типи держав.