· антикосмополітизм;
· трактування народного господарства як єдиного цілого, що є невід’ємною складовою соціального життя і перебуває у постійному процесі еволюції;
· урахування при економічному аналізі позаекономічних факторів (етнічних, ментальних, психологічних тощо);
· основою забезпечення гармонії інтересів різних суб’єктів суспільства вважалося державне регулювання, а не «невидима рука ринку».
Отже, саме в рамках цього напряму зароджуються уявлення про національну економіку та національну економічну політику. Висхідними теоретичними обґрунтуваннями можна вважати праці німецьких економістів Густава Шмоллера, Вернера Зомбарта, Макса Вебера та ін. Тут варто згадати і теорію Фрідріха Ліста, що спирається на принцип націоналізму та «виховного протекціонізму».
Учення Ф. Ліста про державу (та й у цілому весь його підхід до вивчення господарства), безсумнівно, віддзеркалює тогочасні історичні реалії економіки Німеччини. На той період (перша половина XІХ ст.) промисловість Німеччини розвивалася при збереженні сильних феодальних пережитків у сільському господарстві і не могла витримати конкуренції з промисловістю більш розвинених зарубіжних країн Європи, насамперед з Англією і Францією. Звідси і виникала необхідність у державній політиці «виховного протекціонізму».
При цьому Ф. Ліст негативно ставився до протекціоністського захисту сільського господарства. Такий захист, на його думку, неодмінно призведе до зростання цін на сировину і продукти харчування, що викличе негативні наслідки в промисловості.
Націоналізм, у розумінні Ф. Ліста, — середнє між індивідуалізмом і світовим суспільством. Уся економічна теорія, відповідно до цього, має три розділи: приватна економія, політична економія (національна економіка в сучасному розумінні) і космополітична економія (світова економіка в сучасному трактуванні).
Розглядаючи національну економіку, Фрідріх Ліст виводить теорію продуктивних сил, що базується на таких тезах:
· сума багатств окремих громадян менша за багатство країни взагалі;
· багатство країни складається із суми багатств окремих громадян та здатності створювати багатство (продуктивні сили).
Для більшого розуміння другої тези, Ліст приводить при-
клад-притчу важливості продуктивних сил як складових багатства. Батьки двох родин мають однаковий добробут. Один з них розділив своє багатство на рівні частини і залишив у спадщину своїм синам. Інший же витратив усі гроші на освіту своїх дітей. У результаті після смерті батьків діти першого одержують певні обмежені суми грошей, діти ж другого здатні самі, використовуючи наявні кошти і придбані знання та навички, примножити капітал батька і заробляти новий. Таким чином, виграє другий із батьків.
Ставлячи на перше місце національні інтереси, Ліст наголошує на принципах довгостроковості національної економічної політики: «Нація повинна жертвувати матеріальними багатствами і переносити … позбавлення для придбання розумових і соціальних сил заради вигоди в майбутньому» [11]. У своїх дослідженнях Ф. Ліст не обмежувався рамками окремих країн, а розглядав національні економіки в їх органічному поєднанні в загальносвітовому масштабі. Аналізуючи причини успіху чи невдачі різних країн у зовнішній торгівлі (період — перша половина ХІХ в.), Ліст називає цілу низку факторів (слід зазначити, що ні про яку глобалізацію того часу і мови не могло бути), що актуальні й на сьогоднішньому етапі розвитку суспільства:
· географічне положення;
· рівномірний розвиток усіх галузей промисловості;
· ступінь національної єдності (що проявляється, зокрема, у здатності промисловців підтримати національну економіку) та іноземний вплив;
· політичне становище країни та її політичні союзи;
· структура зовнішньої торгівлі й ефективність торговельної політики;
· наявність технологічних секретів.
Зауважимо, що в умовах зростаючої інтернаціоналізації національна економіка отримує якісно і кількісно новий економічний імпульс. Відкритість національних економік та їх інтеграція з іншими країнами, з одного боку, відкриває доступ до ринків, капіталів, технологій, нових форм підприємництва, а з іншого боку, відкриває доступ на внутрішній ринок досить сильному і конкурентоспроможному транснаціональному капіталу. Його функціонування в умовах слабкої національної влади та слабкої національної економіки робить досить сумнівним одержання економічних вигід, а в умовах феодального деспотизму, політичної залежності і свавілля можновладців і зовсім неможливим. Отже, отримання вигід від інтеграції можливе лише за умови сильної (економічно і політично) системи влади, яка зможе захистити національні інтереси.
Підтвердження цієї тези також можна знайти у Ф. Ліста: «Вільна конкуренція не повинна підпорядковувати світові інтереси в рамках всесвітньої асоціації інтересам однієї країни, тобто вільна конкуренція придатна тільки для осіб однієї і тієї ж нації... Ті нації, що завдяки своєму моральному, розумовому, соціальному і політичному потенціалу почувають себе здатними до розвитку промисловості, повинні звернутися до протекціоністської системи як найдієвішої» [12]. Ця система придатна не тільки для підтримання матеріального виробництва, а й для інтелектуального потенціалу країни.
Таким чином, у національній економіці відтворюються види діяльності не тільки з безпосередніми (матеріалізованими в натуральному, грошовому чи іншому доході), а й з непрямими (невідчужуваними від людини, що виявляються лише в довгостроковій перспективі) результатами. Ознака культури в економіці — розкіш непродуктивного (неутилітарного) присвоєння благ, що вона може собі дозволити. Особливості тих чи інших способів включення у відтворювальний цикл благ із тривалим циклом відтворення (невідтворюваних благ) — теж невід’ємна риса національної економіки.
На основі таких висновків Ліст дає визначення такої галузі економічної науки, як національна економія: «Національна економія — наука, яка при визнанні існуючих інтересів та індивідуальних умов націй учить, яким чином кожна з них може піднятися до того ж ступеня економічного розвитку, за якого її асоціація з іншими націями рівної культури на підставі вільної торгівлі стає можливою і вигідною» [13].
Внесок німецької історичної школи важко переоцінити, адже саме її адепти почали використовувати в теорії економічної політики економіко-статистичні методи, результати економіко-соціологічного та історичного аналізу і, що саме головне, — інституційні фактори.
Іншою нестандартною течією, що стала відправною точкою сучасної радикальної політичної економії (XX ст.)[17],є теорія німецького соціолога й економіста К. Маркса. Саме його економічна теорія стала в XX ст. однією зі складових суспільної ідеології соціалістичних країн з плановим господарством, у такий спосіб зробивши внесок у корінні зміни як соціально-економічної, так і загальної історії людства.
Ми не будемо вдаватися до викладення змісту та основної суті Марксової теорії економічної політики, адже ця теорія достатньо відома вітчизняній науці. Зазначимо лише, що на сьогодні суперечки стосовно Марксового соціалізму ведуться в рамках вибору з двох помилкових альтернатив: або те, що має місце на сучасному етапі розвитку суспільства відповідає уявленням Маркса, або марксизм — помилкова теорія. Однак марксизм певною мірою повинен був саморозвиватися і самокоригуватися. Звідси випливає, що марксизм XIX ст. для того щоб мати право називатися марксизмом і в XX ст., повинен був як концепція змінитися відповідно до реально існуючих суспільних змін і, що найважливіше, концептуально обґрунтувати і самі ці зміни. Якщо зміни, що роблять картину світу XX ст. відмінною від картини XIX ст., відбулися за Марксом, тобто в результаті дій тих суспільних сил, на які вказувала Марксова парадигма XIX ст., у результаті розв’язання тих суспільних суперечностей, що фіксувала висхідна парадигма, то варто зробити висновок про безпідставність критики марксизму. Точніше, критика марксизму має бути визнана справедливою, але тільки стосовно порочної практики застосування застарілої (але ще здатної обновитися) парадигми XIX ст. до громадського життя XX ст.
Поява у 1936 р. праці Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» ознаменувала початок кейнсіанської революції, яка, мабуть, так само як і маржиналістська, викликала значні зміни в економічній теорії, зокрема в теорії економічної політики[18].
Річ у тім, що саме кейнсіанська революція забезпечила виділення макроекономіки в самостійну галузь економічної науки. Характерною відмінністю нової методології аналізу стала незалежність досліджень від проблем цінності, конкуренції, поведінки споживача. Це, у свою чергу, стало передумовою відходу від принципів оптимізації і методологічного індивідуалізму як основних передумов при виведенні функцій економічних змінних і побудови економічних моделей.
Позитивний аналіз Великої депресії 1929—1933 рр. і швидких темпів економічного зростання планової економіки Радянського Союзу, здійснений Дж. М. Кейнсом, М. Калецьким та іншими вченими, став поштовхом для відходу від закону Сея і, як наслідок, для появи принципово нового аналізу макроекономічних взаємозв’язків. На перший план було висунуто елементи сукупного попиту та, зокрема, інвестицій в основний капітал.
А отже, зміни цих елементів слугуватимуть детермінантами як реального національного доходу, так і рівня зайнятості. У результаті цих досліджень було продемонстровано, що ринкова економіка є внутрішньо нестабільною, а її нормальним станом є вимушене безробіття. Було розвинуто дослідження системи закономірностей поведінкових характеристик фірм і споживачів, аналіз їх взаємодії і продемонстровано ефективність ринку як соціального механізму координації виробництва і розподілу приватних благ[19] [14].