Держава і ринок: філософія взаємодії (стр. 22 из 86)

Остаточного і завершеного вигляду теорія економічної політики набула в результаті нормативного аналізу, проведеного голландським економістом Яном Тінбергеном (1903—1994, перший лауреат Нобелівської премії з економіки — 1969 р.). Визначивши економічну політику через систему дій уряду, яка повинна включати вибіркінцевої цілі політики виходячи з максимізації функції суспільного благополуччя [15], Тінберген довів неспроможність традиційного ізольованого підходу до аналізу різних типів економічної політики. Адже, на його думку, максимізація цільової функції можлива лише при одночасній оптимізації як її складових, так і всіх політичних заходів, що використовуються в рамках обраної моделі економіко-політичного устрою суспільства. Теоретичні ідеї Я. Тінбергена в галузі економічної політики повною мірою були викладені в працях «Теорія економічної політики» («The Theory of Economic Policy», 1952), «Централізація і децентралізація в економічній політиці» [16] і «Економічна політика: принципи і ціль» [17].

Попереднє викладення основних етапів еволюції теорії економічної політики (рис. 3.1) дає змогу визначити їх аналітичні обмеження в дослідженні сфери прийняття рішень. Передусім це стосується двозначності теоретичного опису політичних процесів, які традиційно фокусувалися на економічному дослідженні результатів політичних рішень. У цьому разі влада та її економічна поведінка розглядались економістами як екзогенні фактори економічних процесів. Це дозволило дослідити і вивчити ефекти, котрі викликає державна політика в економіці, тією мірою, якою це можливо при абстрагуванні від двосторонніх взаємозв’язків між цими двома сферами прийняття рішень.

Слід зауважити, що для більшості економічних питань цей підхід виявився адекватним і дозволив отримати формальні відповіді на досить велику кількість питань стосовно відповідних економічних ефектів, що викликає зміна в поведінці влади. Однак для інших питань адекватність такої методології залишалася спірною, адже основною передумовою була незалежність мотивації поведінки урядовців від економічного інтересу, а отже, субоптимальні політичні рішення вважалися неможливими.

Таке абстрагування від економіко-політичних взаємозалежностей, у свою чергу, призводило до втрати реалістичності результатів. Ця ситуація у сфері економічних досліджень не задовольняла економістів, що знайшло відображення в резонансних працях представників академічних кіл. Уперше ідею про необхідність дослідження взаємодії ринку і держави було висунуто П. Самуельсоном. У його праці «Повна теорія державних витрат» цій тезі було дано формальне доведення, що базувалося на неспроможностях ринку «при визначенні оптимального... рівня колективного споживання» [18] за умови включення суспільних товарів до споживчого кошика домогосподарств, необхідності врахування альтернативних процесів прийняття колективного рішення. Незважаючи на критичний аналіз П. Самуельсона, що поділив процеси колективного прийняття рішень з приводу розподілу приватних і суспільних товарів (відповідно через ціни та виборчі процеси), тенденція поділу сфер аналізу між економістами і політологами залишалася непорушною досить довго.

Рис. 3.1. Класифікація теорій економічної політики

Винятком стали дослідження Ентоні Доунса, чий внесок у поєднання цих двох суспільних наук неможливо переоцінити. Найбільшої уваги заслуговує робота «Економічна теорія демократії» [19], а саме викладена і доведена в ній теорема медіанного виборця¹, що й досі залишилася наріжним каменем всієї економічної теорії політики. В подальшому все більше робіт було присвячено різним аспектам взаємного впливу економічних і політичних рішень. Так, у своєму дослідженні з проблем стабільності економетричних оцінок Р. Лукас доводить, що прогнозування поведінки економічних агентів перебуває в повній залежності від їх економічних очікувань стосовно поведінки влади (майбутньої цінової, бюджетної, інвестиційної політики, політики у сфері оплати праці тощо). Доти, доки політика влади залишається екзогенним фактором (як фактор погоди) довгострокові прогнози практично неможливі [20]. Дослідження інших економістів у цьому напрямі ґрунтувалися на необхідності пояснень таких проблем:

а) формулювання функціональних цілей вищих можновладців;

б) ідентифікації характерних обмежень можливої поведінки можновладців (виборчі процеси, можливість відкликання тощо);

в) ідентифікації всіх взаємозалежностей між приватним і су-
спільним секторами.

Власне термін «економічна теорія політики»² (ökonomische Theorie der Politik) вперше було застосовано Бруно Фреєм у його статті «Ренесанс політичної економії», надрукованій у 1974 р. Саме в ній Б. Фрей ретельно виокремив позитивну теорію економічної політики від альтернативних підходів та визначив її як спробу подолання розходжень між економічними і політичними науками за допомогою застосування сучасних методів економічних досліджень до політичних проблем. У рамках однієї роботи ми не зможемо викласти еволюцію поглядів у цій сфері економічної науки, а тому обмежимося лише схематичним зображенням розвитку економічної теорії політики (рис. 3.2) та викладенням основних постулатів, ключових напрямів.

¹ У своїй видатній праці «Економічна теорія демократії» Е. Доунс сформулював і довів теорему, яка стосується колективного вибору у демократичному суспільстві. За цією теоремою, політики будуть найбільше представляти погляди тих виборців, що перебувають у центрі політичного і соціального спектра суспільства. Теорема використовується для пояснення характеру державних витрат і є підґрунтям закону Аарона Директора, який стверджує, що перерозподіл доходів державою здійснюється на користь груп із середніми доходами. У подальшому теоретичні розробки у цій сфері викликали появу робіт Гордона Таллока, Даррена Гранта та ін.

² Синонімічними термінами, що вживаються у значенні «економічної теорії політики», є «теорія суспільного вибору», «теорія ендогенного визначення економічної політики» та «нова політична економія». Однак, на наш погляд, усі названі теорії входять до складу економічної теорії політики та у відокремленості не охоплюють її повного змісту.

Рис. 3.2. Розвиток економічної теорії політики [21]

* PBC (political business cycles) — політичні ділові цикли; PT (partisan theory) — теорія упереджених рішень; RE-PBC (rational expectations political business cycles) — раціональні очікування політичних бізнес-циклів; RBuC (related rational budget cycle) — залежність раціональних бюджетних циклів; RPT (rational partisan theory) — раціональна теорія упереджених рішень.

У теорії політичних ділових циклів М. Калецького розглядається вплив соціальних антагонізмів на економічні коливання. Уперше в економічній науці на економічний вплив класових конфліктів, що за своєю сутністю безпосередньо стосувалися коливання випуску продукції, було вказано в першому виданні «Капіталу» К. Маркса у 1867 р. Визначивши владу в термінах доступу до засобів виробництва (що мали більший вплив, ніж управління урядів), можна простежити тенденції щодо відповідної реакції класу капіталістів і пролетаріату на експансіоністську політику уряду. Якщо затяжна стадія експансіонізму викликала скорочення рівня зайнятості, то посилювалися переговорні дії профспілок стосовно умов і оплати праці найманих робітників. Такі переговори, як правило, закінчувалися зростанням доходів робітників, а отже, і зростанням витрат класу капіталістів. Скорочення прибутків викликало зворотну реакцію останніх, що виражалася в економічному спаді, напрямленому на посилення своєї влади. Продовжуючи ідеї К. Маркса, М. Калецький зауважує, що віра в ортодоксальність кейнсіанської політики (досить поширена на час написання його теорії), не враховує класових суперечностей, що можуть спричинити активізацію класу підприємців у напрямі скорочення економічної активності. Різкий економічний спад, таким чином, викликав би нові експансії уряду, що спричиняли б у кінцевому підсумку нові й нові політичні ділові цикли в економіці [22].

Ураховуючи викладене, на нашу думку, основний внесок теорії М. Калецького полягає у демонстрації залежності економічних результатів від політичних факторів. Це, по суті, і стало поштовхом до продовження досліджень у сфері взаємозалежностей економіки і політики. Джон Акерман, як і М. Калецький, досліджував механізми, якими політика (в найбільш широкому її розумінні) і політичні змінні визначають, або принаймні впливають на економічні результати [23]. Така постановка питання вимагала адаптації досліджень до соціальної функції добробуту.

Самі теоретичні дослідження соціальної функції добробуту^[20], здебільшого є математичним доповненням до аналітичних питань економічної теорії політики. Однак наприкінці 40-х років ХХ ст. означені дослідження сформували і виокремили повну нормативну теорію, що досліджувала проблеми благополуччя різних економіко-політичних устроїв суспільства та механізмів здійснення соціального вибору. Методологічні інструменти теорії використовувалися для обґрунтування (на основі оцінних суджень) основних напрямів економічної політики. Як було зауважено вище, перше покоління моделей в економіці добробуту (що більшою мірою розвивалися під впливом досліджень А. С. Пігу), яке базувалось на тому, що рівні індивідуальної корисності можуть бути зіставлені, вбачало досягнення добробуту суспільства у комбінуванні певним чином цих корисностей^[21]. Це, у свою чергу, дозволяло визначити оптимальну економічну політику відповідно до тієї чи іншої бажаної суспільством функції добробуту.