Однак через недостатність підтверджень властивостей перших моделей економіки добробуту економісти розвивали «ординальний» напрям досліджень [24], що передбачав неможливість зіставлення корисностей між індивідами. Особливу роль відіграли праці А. П. Лернера і Дж. Р. Хікса [25], у яких автори здійснили перегляд концепції добробуту, взявши за основу «узагальнену» передумову ординальної корисності. Спираючись на дослідження В. Парето, відоміше в сучасній науці як концепція Парето — оптимальності, було розроблено критерій відбору програм економічної політики Калдора-Хікса.
Істотні обмеження у застосуванні критерію Калдора-Хікса спонукали економістів до продовження своїх досліджень у цій сфері. Значного результату було досягнуто А. Бергсоном у відомій праці «Переформулювання окремих аспектів економіки добробуту», у 1947 р. він був доповнений П. Е. Самуельсоном. За функцією добробуту Бергсона відпадала потреба у порівнянні індивідуальних корисностей, адже її аргументами були величини, що являли собою різні аспекти соціального стану. Функція суспільного добробуту відповідно присвоює кожному стану свій індекс. Таким чином, якщо стан А є кращим за стан Б, то і величина функції А буде більшою за величину функції Б.
Кеннет Ерроу у своїй «теоремі неможливості» визначає необхідні критерії досягнення суспільного добробуту при одночасному збереженні демократії і вказує на дилему невизначеності уряду. Г. Таллок зауважує, що «врегулювання теоретичної неможливості із практичними успіхами демократії вимагатиме послаблення означених критеріїв» [26]. Фактично, хоча й не явно, така ситуація вимагала внесення до нормативної концепції позитивного дослідження поведінки владної еліти.
Не погоджуючись із основною проблематикою економічної теорії добробуту, що може бути виражена як нормативна соціальна проблема максимізації добробуту, Ентоні Доунс висуває альтернативний погляд, котрий дістав назву «Теорія максимізації голосів і медіанного виборця». Визначивши дії владної еліти відповідно до стандартних поведінкових передумов індивідуальних особистих інтересів, моделювання урядової поведінки в більшості випадків нагадує моделювання поведінки фірм у мікроекономічній теорії. За цією гіпотезою, мотивацією до дій політичних діячів служили «цілі максимізації голосів на виборах, а не будь-які альтруїстичні чи ідеологічні мотиви»[22] [27]. Застосування методології аналізу ринкових процесів у дослідженні сфери при-
йняття політичних рішень дало змогу стверджувати, що егоїстичні інтереси політичних діячів врешті-решт приведуть до соціального оптимуму. Умовою такої рівноваги є рівність граничних вигід і граничних витрат: «Уряди продовжують витрачати доти, доки гранична вигода від збільшення голосів виборців не зрівняється із граничними затратами на додаткову підтримку» [28]. Саме в працях Доунса було продемонстровано ефективність застосування економічних інструментів під час аналізу політичних процесів і набуло завершеного вигляду формулювання держави як ендогенного фактора в моделі економічної системи, стираючи тим самим грані між економічною і політичною науками.
Концептуально соціальна функція добробуту передувала дослідженням оптимальних умов вироблення політики. Її нормативний характер одночасно вказував і на її обмеженість у практичному застосуванні як інструменту дослідження політичних рішень.
Одним із варіантів вирішення проблеми дослідження взаємодії економіки і політики стало застосування функції голосування, яка за своєю сутністю досить близька до функції добробуту і спирається на припущення про ймовірний характер колективного вибору та розглядає його крізь призму максимізації кількості голосів, поданих за той чи інший варіант рішення. Завдяки такому підходу виникає можливість аналізувати особливості довгострокової політичної рівноваги, тобто характеристики того комплексу заходів, що буде впроваджено у життя завдяки демократичному виявленню переваг членів суспільства.
Відмінність між функцією голосуванняіфункцією популярності полягає у визначенні залежної змінної. З економічного погляду функції голосування (пояснення фактичної поведінки виборців) мають більші можливості, ніж функції популярності (пояснення цільової поведінки виборців). Оскільки ці типи функцій отримані для чіткого розуміння впливу на економічну систему, то і пояснювальний акцент зроблено на коливання в поведінкових характеристиках виборців, що мають найнижчий ступінь лояльності, а отже, і відображають найвищий ступінь реакції на політичні зміни. Найбільш цікавими в даному аспекті є емпіричні дослідження Г. Крамера [29], що визначив залежність програм, напрямлених на безробіття та інфляцію, від циклічності політичних виборів. Заслуговують на увагу і дослідження Дж. Стіглера, який зосередив увагу на перерозподільних програмах уряду [30].
Інші дослідження проблеми поєднання функції соціального добробуту та демократичних засад у макроекономічному моделюванні були сконцентровані навколо кривої Філліпса. Основна увага при цьому приділялася впливу політичних циклів на упередженість рішень економічних агентів. Однак значна критика стосовно необґрунтованості самої кривої призвела до необхідності перегляду «захисного поясу» цієї доктрини. В основі критичних зауважень лежав фактично новий макроекономічний підхід, що дістав назву «теорія раціональних очікувань».
Заснована на новаторських внесках Р. Е. Лукаса, Т. Дж. Сарджента і Н. Уолліса концепція раціональних очікувань базувалася на принципі, що індивіди здатні прогнозувати майбутній стан економічної системи за допомогою наявної інформації. Інформація використовується доти, доки гранична собівартість її отримання не зрівняється з граничними вигодами від її використання. Це, у свою чергу, ставить під сумнів результативність короткострокових стабілізаційних програм уряду.
Таким чином, основною вимогою ефективності програм економічної політики уряду стає інформаційна асиметрія між урядом та іншими економічними агентами.
Беззаперечними в цьому випадку є аргументи, висунуті в рамках моделі суспільного (чи політичного) вибору (public choice)[23] Нобелівським лауреатом Дж. Бьюкененом, що спирається на широку фактичну базу реальної політичної практики і тому дозволяє використовувати отримані висновки і застосовувані методи аналізу до поточної української практики. Зокрема, це стосується проблем лобізму, неплатежів, політичної невизначеності співвідношення ефективності і справедливості.
Центральну роль у цій теорії відіграють три базові передумови:
а) для опису поведінки людини в політичній сфері використовуються ті самі гіпотези, що й у неокласичній економічній теорії (тобто застосовується традиційна модель раціонального індивіда, що максимізує корисність);
б) процес виявлення переваг індивідів у політичній сфері визначається в термінах ринкової взаємодії;
в) досліджуються питання, аналогічні тим, що виникають у неокласичній економічній теорії, тобто питання про існування, стабільність і ефективність політичної рівноваги, шляхів її досягнення і т. п.
Ключова ідея теорії суспільного вибору полягає у визнанні того, що використання інструментів економічного регулювання залежить від змінних, що впливають на рішення максимізуючих свої цільові функції суб’єктів політичного ринку. Передбачається, що метою влади, яка проводить політику, спрямовану на зміни основних характеристик господарського середовища — розподілу прав власності і вектора цін — є максимізація політичної підтримки з боку рядових виборців і впливових груп тиску. Останні, у свою чергу, при виборі об’єктів підтримання влади чи опозиційних сил керуються мотивом максимізації власного економічного добробуту і надають підтримку тим, хто пропонує чи проводить найбільш вигідний для них політичний курс. Унаслідок цього заходи державної економічної політики, що у рамках основного напряму економічної теорії розуміються як «зовнішні» відносно господарської сфери, трактуються тут як ендогенні, що задаються умовами функціонування всієї економіко-політичної системи.
До беззаперечних переваг теоріїендогенного визначення економічної політики відносять її здатність ураховувати різні аспекти процесу прийняття державних рішень. Дана теорія сформувала два основні підходи до вивчення механізмів господарського регулювання (повною мірою ці підходи висвітлені Г. Гросманом і Е. Хелпманом [31]). З одного боку, у ряді робіт підкреслюється роль політичної конкуренції між кандидатами на заняття виборних посад (цей підхід можна назвати «конкурентним»). З іншого боку, названі заходи можуть розглядатися як засіб максимізації підтримки політичних сил, що вже перебувають при владі і можуть реально визначати, а не просто анонсувати політичний курс («монополістичний підхід»).
Кожний з цих підходів має «порівняльні переваги» у різних областях аналізу державної політики. Так, «конкурентний підхід» дозволяє досліджувати стратегічні проблеми: наскільки велика ймовірність збереження існуючого політичного курсу; які основні риси пропонованих заходів, що відповідають умовам рівноваги на політичних ринках; у чиїх інтересах буде здійснюватися економічне регулювання. «Монополістичний підхід», навпаки, може з успіхом використовуватися для розгляду тактичних проблем, пов’язаних з рутинною діяльністю влади щодо визначення конкретного розподілу прав власності й елементів цінового вектора.
З урахуванням сказаного вище стає зрозумілим, що теорія суспільного вибору й особливо теорія ендогенного визначення економічної політики відкривають широкі можливості для вивчення проблем, пов’язаних із взаємодією економічної і політичної сфер громадського життя. Цим обумовлена безсумнівна привабливість застосування зазначених теорій для вивчення процесів, що відбуваються в країнах з економікою перехідного типу. Названі теорії дають можливість по-новому висвітлити певні аспекти перетворень, здійснюваних сьогодні в Україні, а також визначити причини їх недостатньої ефективності й адекватності.