Держава і ринок: філософія взаємодії (стр. 28 из 86)

Можна зробити висновок, що неспроможності ринку вказують на обставини, за яких державна економічна політика може підвищити економічну ефективність. Але якщо при розробленні економічної політики її необхідність не можна обґрунтувати жодною із неспроможностей ринку, її слід обґрунтовувати іншими, аніж ефективність, цінностями. Тобто навіть за умови досягнення економікою парето-ефективності існують обставини, за яких державне втручання є необхідним:

¾ власна оцінка індивідів щодо їх добробуту не може бути критерієм для висновків. Існують заслужені індивідом блага, які держава має стимулювати, та негативні речі, яким вона має протидіяти. Цим обумовлюється не тільки необхідність інформування та обмеження у споживанні небажаними товарами (критеріями для цього можуть бути: шкідливість для здоров’я куріння, надмірного споживання алкоголю тощо), а й надання обов’язкових благ (початкова освіта, щеплення і т. п.). Цей погляд, коли держава обізнана в інтересах людей краще від них самих, дістав назву патерналізм;

¾ ринкова економіка не в змозі самостійно здійснювати соціальнобажаний розподіл. Як було показано вище, розподільні цілі економічної політики більшою мірою відображають духовні цінності суспільства та його ставлення до кожної людини.

Це означає, що іншою не менш важливою, ніж ефективність, кінцевою ціллю економічної політики в теоретичній концепції добробуту є досягнення розподільної справедливості. Утім можна заперечити, що прагнення ефективності веде до максимальної сукупної кількості благ, а отже, створює найкращу можливість для перерозподілу. Та не слід забувати, що розмежування між справедливістю розподілу й економічною ефективністює певною мірою штучним, оскільки і те, і інше є складовими однієї цілі — максимізації добробуту.

Однак, ураховуючи, що наслідком перерозподілу буде зменшення економічної ефективності, можна стверджувати, що питання пріоритетності та співвідношення цих двох цілей перебуває в центрі уваги при розробленні державної економічної політики. Адже характерною особливістю є те, що їх неможливо досягти одночасно і повною мірою. А тому обидві концепції помітно виділяються в політичних рішеннях та теоретичних розробках (наприклад, у відмінності впливу розподілу ресурсів та розподілу доходів, на які вказано в монографії І. Й. Малого [63]). На практиці при оцінюванні альтернативних програм економічної політики визначають сумарний розподільний вплив на суспільство і ступінь набутої або втраченої ефективності.

Необхідно також ураховувати, що економічна політика є складовою загальнодержавної політики, а отже, їхні цілі не повинні бути суперечливими. Особливо це стосується розподільних державних програм. Так однією із загальнодержавних політичних цілей є свобода, а також рівність можливостей та здобутків^[38], що можуть вступати в суперечність з розподільними цілями економічної політики. Тому при розробленні програм економічної політики та їх здійснення слід дотримуватися встановлених принципів (визначальних положень довгострокового характеру, відхилення від яких є недопустимим).

3.3 Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики

Колективні дії дозволяють суспільству виробляти, розподіляти та споживати величезну кількість якнайрізноманітніших товарів та послуг. Більшість колективних дій виникає завдяки добровільній домовленості між людьми на різних рівнях суспільної організації. Однак державна політика охоплює насамперед такі колективні дії, які містять легітимні примусові заходи влади та які спрямовані на сприяння певним процесам або відохочення від них, навіть їх заборону.

Протягом усієї історії людство використовувало різноманітні механізми реалізації суспільного вибору. Автократичні режими, за яких індивідуалістичні міркування однієї особи або невеликої групи формували суспільні рішення, дедалі більше поступаються системам агрегування переваг окремих осіб у суспільний вибір. Перехід до демократичних форм правління і пристосування державного втручання до вимог ринкової економіки хоча і не придушує індивідуалістичних та групових інтересів, однак і не виключає боротьби цих інтересів. Індивідуалістична нерівність поряд зі специфікою функціонування держави спонукує різні організовані групи суспільства боротися за владу, за контроль над найважливішими його органами з метою реалізації власних інтересів.

Зважаючи на ключову роль кінцевих цілей державної економічної політики, їх здійсненність більшою мірою залежить від наявності в розпорядженні держави якісних і кількісних інструментів. Інструменти економічної політики можна визначити як економічні та соціальні змінні, які перебувають під контролем держави і набувають значень відповідних цілям політики (згідно із запропонованою методологією кількісні інструменти набуватимуть значень, які оптимізують функцію суспільного добробуту або функцію втрат). Сфера застосування кількісних інструментів дозволяє виділити такі категорії економічної політики, як фінансово-бюджетну політику, грошово-кредитну політику, політику валютного курсу, цінову та політику доходів. Однак влада може впливати на змінні шляхом соціальних та інституціональних реформ, що визначаються як якісні інструменти впливу. До них, на прикладі економічної політики України, можна віднести проведення приватизації, роздержавлення й лібералізації економіки.

Саме можливості держави у використанні тих чи інших інструментів для досягнення кінцевих цілей економічної політики визначають проміжні (інструментальні) цілі. Останні можна визначити як умови, що полегшують досягнення кінцевих (самостійних) цілей. Ураховуючи демократичний характер суспільства, а отже, і легітимність заходів економічної політики, з одного боку, та обмеженість ресурсів, з іншого, серед інструментальних цілей на перший план виходять їх політична й економічна здійсненність. Як зауважують фахівці Вищої школи державної політики Каліфорнійського університету в Берклі Д. Веймер і Е. Вайнінг, «аналіз політики — це мистецтво можливого, тому політичні та ресурсні обмеження є надто важливими під час розроблення політики» [64, с. 332].

Що стосується економічної здійсненності, то найбільшою мірою вона пов’язана з ресурсними обмеженнями, а саме: з можливостями забезпечення розроблення, прийняття та проведення економічної політики достатньою кількістю економічних ресурсів. Таке переконання випливає з необхідності мати достатню кількість факторів виробництва для виконання кожного етапу здійснення економічної політики. На перший погляд складається враження про надуманий характер поставленої проблеми. Однак, ураховуючи, що залучення економічних ресурсів водночас викликатиме зміни в поведінці суб’єктів господарювання, цьому питанню буде приділена максимальна увага в подальшому дослідженні.

Сучасний стан розвитку грошово-кредитних відносин дозволяє стверджувати, що фінансово-бюджетні обмеження являють собою визначальну частину ресурсних обмежень. Разом із тим не слід нехтувати й іншими обмеженнями, такими як брак адміністративної інфраструктури, людського і фізичного капіталу тощо.

Політична здійсненність найбільшою мірою обумовлена обмеженнями, які накладає суспільство на використання державою тих чи інших інструментів економічного впливу. Розроблення заходів економічної політики має розглядатися в контексті реально існуючого механізму економіко-політичної організації суспільства. Оптимальне застосування інструментів економічної політики на практиці можливе лише за умови їх прийнятності в рамках політико-економічного процесу. Таким чином, неврахування цього аспекту може призвести до повного викривлення запропонованих заходів економічної політики.

Отже, виникає проблема розроблення правила прийняття політичних рішень, яке має відповідати критеріям раціональності:

1. Колективна раціональність. Суспільна функція добробуту має визначати вибір між альтернативами на основі будь-якої існуючої схеми індивідуальних переваг.

2. Принцип Парето. Якщо кожен індивід ситуації В віддає перевагу ситуації А, то в суспільній функції добробуту ситуація А має оцінюватися вище ситуації В.

3. Незалежність від альтернатив, що не стосуються вибору. Суспільний вибір із групи альтернатив залежить виключно від індивідуальних переваг тільки відносно цих альтернатив і ніяких інших.

4. Відсутність диктату. Не існує жодних переваг, що автоматично перевищують переваги інших індивідів.

У своїй «теоремі неможливості» Кеннет Ерроу продемонстрував неможливість формулювання такого правила прийняття політичних рішень, що відповідало б усім переліченим умовам [65]. Отже, тільки послаблення однієї з умов може перевести суспільну функцію добробуту в категорію «можливої».

Вплив обмежень на вибір цілей можна проілюструвати за допомогою спрощено абстрагованої схеми, використавши інструментарій кривих байдужості — тих комбінацій цінності, які дають однаковий рівень корисності. На рис. 3.5 дві цілі економічної політики — ефективність і розподільна справедливість — подано на осях графіка. За основним припущенням, найкращим буде максимальне досягнення обох цілей (це прагнення можна виразити кривою байдужості I₂). Однак при виникненні інструментальних обмежень (наприклад, бюджетних, позначених лініями BB¢ та PP¢), вибір цілей політики буде здійснюватися з-поміж двох варіантів політики, означених точками дотику (X та Y) кривих індиферентності до обмежувальних прямих.

Рис. 3.5. Варіанти вибору цілей політики за інструментальних обмежень

Можливі варіанти, коли інструментальні обмеження (бюджетні чи політичні, позначені прямими BB¢ та PP¢) стають визначальними при виборі політики (вибір може здійснюватися поза рамками кривої I₁ — у межах чотирикутника РНВ¢О)^[39].Така ситуація робить неможливим досягнення політичних цілей у рамках «першого кращого»^[40]. Отже, виникає необхідність розроблення державою політики в рамках «другого кращого»^[41] для оптимального збалансування економічних цілей та наявних економічних інструментів [66]. Більше того, взаємозв’язок між цілями економічної політики та обмеженнями у використанні інструментів може впливати і на зміни у співвідношенні кінцевих цілей (точки Х і Y).