Це має неабияке значення для усвідомлення справжніх мотивів та визначення ідеології того чи іншого закону, що приймається державою. Ідеться про те, що законодавці, приймаючи закон під тиском об’єктивних потреб та «активності» голосів виборців, усе-таки в кінцевому своєму рішенні керуються «власними вигодами». Якраз це мав на увазі автор, коли говорив про особистий добробут. Зауважимо, що у свідомості громадян пострадянських країн ще переважає «романтична» віра в доброго президента та депутата, який може присвятити своє життя задля добробуту свого народу. Оця східнослов’янська романтичність є одним зі стримуючих факторів на шляху створення демократичної правової держави. Щоб зрозуміти означену тезу та інші векторні відхилення в суспільному розвитку «постсоціалістичних країн», необхідно уточнити основні постулати державного управління і можливість їх творчого використання в подальшій корекції ринкових перетворень у країнах з перехідною економікою.
Державне управління — це прийняття рішень у сфері людської поведінки. Пізнання мотивів поведінки є висхідним пунктом формування принципів державного управління. Власне, сама поведінка людей формується під впливом багатьох чинників: економічних, соціальних, культурних, історичних, політичних, правових тощо. При цьому не слід забувати, що розуміння взаємодії цих чинників не є механічною сукупністю, а в кожній країні значимість кожного з них та їх сприйняття індивідуумом різна. Від цих чинників і залежать принципи державного управління, які сповідуються в тій чи іншій державі.
Система державного управління має різну побудову і розкриває його як суспільне явище в різних аспектах. Передусім це система суб’єктно-об’єктових залежностей, в яких є найголовніше — зв’язок держави і суспільства, влади і народу. Ця система з погляду її генезису поєднує суттєві риси, цивілізаційні й національні особливості цього суспільства, іншими словами, суспільну політичну природу держави і, відповідно, державного управління (цілі, функції, структури і т. п.). У спеціальній літературі є різні погляди щодо видів і конкретних методів управління. Так, Ю. Козлов поділяє їх на дві групи: позаекономічного (прямого) та економічного (непрямого) впливу; А. Лунєв — на чотири: морально-політичні, економічні, організаційні, адміністративно-директивні; Г. Атаманчук — також на чотири: адміністративні, морально-ідеологічні, соціально-політичні, економічні. Є й інші підходи, коли виділяють методи одноосібні, колегіальні, колективні, комбіновані тощо.
Д. Овсянко класифікує методи державного управління за функціями суб’єктів управління. Він виділяє серед них загальні, що застосовуються при виконанні всіх або основних функцій державного управління на важливих стадіях управлінського процесу, та спеціальні, які використовуються при здійсненні окремих функцій або на певних стадіях управлінського процесу [4].
За способом дії чи впливу на суспільство виділяють загальні групи методів державного управління або їх розмежування. Найчастіше користуються поширеною позицією про розмежування таких загальних груп методів, як методи переконання і методи примусу, а також прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. При цьому останні групи можуть бути певною мірою прирівняні до так званих адміністративних і економічних методів управління [5]. Такого підходу дотримуються Ю. Козлов, Л. Коваль, які дедалі частіше звертаються до класифікації методів на адміністративні (позаекономічні, прямого керівного впливу) й економічні (непрямого керівного впливу). Як критерій в цьому випадку використовується вид конкретних засобів, які застосовуються при розв’язанні управлінських завдань.
Державне управління тому і стає системою, а не хаотичним набором тих або інших елементів, що в ньому всі елементи, його складові, погоджені, скоординовані, субординовані між собою безпосередньо на основі певних закономірностей, відносин і принципів, які, у свою чергу, детерміновані типом і рівнем розвитку конкретного суспільства і держави. Методи й інструменти державного управління залежать від структури і динаміки проблем, які стоять перед економікою. Тобто, якщо перед економікою стоїть проблема подолання інфляції, то, відповідно, і держава через систему управління бюджетом, доходами та податками, зовнішнім боргом визначає способи подолання інфляції. Можливості використання тієї чи іншої системи управління економікою залежить від типу державного устрою, про що йшлося в попередніх розділах.
Одна справа — побудова державного управління в монархічній державі, друга — в аристократичній, третя — в демократичній. Це стосується і доформаційних особливостей: між феодальною і капіталістичною державою існує велика різниця. Впливає і рівень розвитку суспільства і держави: адже в наш час, при міжнародному визнанні деяких загальновідомих явищ (свобода, справедливість, право-демократія і т. д.) конкретна побудова державного управління багато в чому залежить від соціально-економічного, духовного і політичного розвитку даної держави. При цьому першою умовою систематизації принципів державного управління є виділення тих загальних закономірностей, відношень і процесів, які притаманні всій системі державного управління. Забезпечення міцності залежностей держави й суспільства і становить щось вихідне, типове для закономірностей, відношень та взаємозв’язків державного управління, які позначаються поняттям загальносистемних принципів державного управління.
Необхідно бачити різницю між самим трактуванням принципів, законодавчим їх оформленням та практичною реалізацією. Від розуміння суспільної природи принципів державного управління, їх взаємодії й залежить їх подальша «доля» у процесі реалізації в реальній практиці тієї чи іншої країни. Філософське усвідомлення суспільством тих чи інших принципів і забезпечує їм адекватну реалізацію спочатку в законодавчих актах, а потім і в реальному державному управлінні.
Звісно, сьогодні в суспільній науці є багато поглядів на державне управління, що об’єктивно відображає реальну дійсність і багатогранність світу. Насамперед це стосується розуміння методів та принципів державного управління.
Адміністративні методи (інша назва — організаційно-розпорядчі) зорієнтовані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов’язку, відповідальності, прагнення людини працювати у певній організації, розуміння можливості адміністративного покарання тощо. Цим методам притаманний прямий характер впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов’язковому виконанню. Ці принципи мають свою специфіку в кожній із груп елементів, оскільки місце і роль цих груп у системі онтологічних елементів державного управління обумовлюють їх особливості.
Отже, цілком зрозуміло, що ефективність управління багато в чому залежить від ефективності врахування і використання виявлених і пізнаних закономірностей, на яких базуються принципи державного управління.
Слід пам’ятати, що принципи управління — це його позитивні закономірності, які пізнані наукою і мають місце в практиці, а також охарактеризовані (зафіксовані, закріплені) у відповідних поняттях. Звідси, на думку вчених, випливає висновок, що ознаками принципу управління є: належність до пізнаних позитивних закономірностей; усталеність, закріпленість у суспільній свідомості [6].
Таким чином, принципи державного управління — це його позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах або є узагальненням чинних у державі юридичних правил.
Принцип (від латинського «рrіnciplum» — початок, основа) як поняття теорії відображає в системі державного управління закономірності відносин, взаємозв’язки між її елементами. Це специфічне поняття, що містить не стільки саму закономірність, відношення, взаємозв’язок, скільки наші знання про це. Принцип є фіксацією результатів наукового пізнання з усіма наслідками, що звідси випливають. Тобто принцип — це переконання людей щодо відповідних сталих взаємозв’язків між суб’єктами (фізичними та юридичними особами) в рамках державно-національної економіки. Принцип можна порівняти з інститутом, тільки це якісно інший рівень абстракції, і виконує він іншу функцію в пізнавальній та управлінській діяльності.
З філософського погляду в трактуванні принципів державного управління можна виділити три взаємозв’язані і взаємообумовлені аспекти: по-перше, онтологічний, згідно з яким розкриваються сутнісні риси явища та їх соціальне походження. Цей аспект допомагає виявленню об’єктивних передумов, необхідних для систематизації принципів державного управління.
По-друге, гносеологічний, розкриває генезис принципів, їх взаємозв’язок з природою, сутністю, місцем і роллю цих закономірностей, відносин і взаємозв’язків, які вони відображають.
По-третє, методологічний, показуючи роль принципів у теоретичній і практичній діяльності людей у сфері державного управління, їх значення як інструменту перебудови державно-управлінських явищ, умови і способи їх дієвого застосування в управлінській практиці.
У проблемі принципів державного управління найбільше проявляється діалектика об’єктивного і суб’єктивного пізнання, знання і практичної дії. Вони є не тільки предметом чистого пізнання та усвідомлення, а й об’єктивним правилом, згідно з яким і здійснюється державне управління. Недостатньо продекларувати той чи інший принцип, необхідно ще забезпечити його дію в практиці державного управління тієї чи іншої країни. У науковій літературі досить часто наводиться низка не тільки найрізноманітніших, часто навіть не з’єднаних між собою принципів, інколи навіть їх систематизація. Так, наприклад, розрізняють такі підсистеми принципів у державному управлінні: політичні (соціально-політичні) і організаційні, організаційно-політичні, організаційно-технічної діяльності апарату управління, економічні, організаційно-правові, технічні, видові, окремі функціональні та ін.