Організаційно-технологічні, до складу яких входять принципи єдиноначальності, поєднання федерального, регіонального і місцевого управління, конкурентності, розподіл праці, єдність розпорядження одного керівника, делегування повноважень, діапазону управління. Узагалі існує багато різних систематизаційних принципів державного управління, що говорить про великі труднощі виділення умов для такої інтелектуальної роботи.
Усі перелічені класифікації мають на меті розмежувати й згрупувати засоби, прийоми, способи впливу на свідомість і поведінку людей у процесі державного управління. Не має сенсу доводити достовірність чи хибність поглядів кожного з авторів. Тут важливо зрозуміти не хибність, а значимість кожного погляду стосовно конкретної ситуації та історичної дійсності. Ми дотримуємося думки, що означені погляди за своєю суспільною природою правильні та заслуговують уваги. Відмінність між ними полягає в акцентуванні уваги на тих чи інших аспектах методів державного управління, які досить часто міняються залежно від конкретної історичної ситуації, настрою населення та проблем, що стоять перед суспільством.
Найчастіше користуються поширеною позицією про розмежування таких загальних груп методів, як методи переконання і методи примусу, а також прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. При цьому останні групи можуть бути певним чином прирівняні відповідно до так званих адміністративних і економічних методів управління. Для вчених суспільствознавців України така постановка питання є досить актуальною, оскільки ми є «живими» свідками історичного процесу: переходу державного управління від командно-адміністративних методів управління до демократичних, що базуються на волевиявленні кожного громадянина, крім того, державне управління економікою починає формуватися на основі використання принципів ринкового механізму.
Адміністративні методи (інша назва — організаційно-розпорядчі) зорієнтовані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов’язку, відповідальності, прагнення людини працювати у певній організації, розуміння можливості адміністративного покарання тощо. Цим методам притаманний прямий характер впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов’язковому виконанню. Адміністративні методи повинні відповідати правовим нормам, що діють на певному рівні управління, а також актам вищих органів управління.
Економічні методи мають непрямий характер управлінського впливу: не можна розраховувати на автоматичну дію цих методів, досить важко визначити їх прямий вплив на кінцевий результат. Економічні методи за виявом наслідків дії є більш довготривалими, ніж адміністративні.
Такий класифікаційний підхід вважається дещо спрощеним, адже, крім зазначених вище факторів, формування і застосування методів державного управління залежать від ситуації, місця і часу, компетентності керівника, його психологічної чутливості, педагогічного такту та інтуїції.
Суспільствознавці ще не дійшли одностайної думки щодо принципів і методів державного управління взагалі й економічного зокрема. Це й зрозуміло, адже кожна країна, кожна держава характеризуються своєю власною самобутньою історією, своїм власним історичним досвідом. Хоча з позицій сьогодення світ все більше інтегрується, активно відбуваються процеси глобалізації й інтеграції, взаємозближення народів та державного управління, але не треба забувати про «стійкість» власної культури, власної інституційної архітектоніки, яка обумовлена «історичною пам’яттю» та спадковістю. Особливо про це потрібно пам’ятати при формуванні принципів та методів державного управління в Україні, яка є ще досить молодою державою в контексті історії цивілізації. Загальна декларація принципів і методів управління не дає повного уявлення про їх дію. Наведемо використання окремих принципів на прикладі України, оскільки для нас це є досить актуальним і важливим.
Серед обставин, які визначають демократизм як принцип державного управління і які закріплені в Конституції України, насамперед треба виділити такі [7]:
· визнання людини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. 3);
· проголошення верховенства права (ст. 8);
· визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7);
· визнання того, що державний примус здійснюється виключно у межах чинного законодавства (ст. 19);
· проголошення права на працю, страйки, відпочинок, соціальний захист, житло, достатній життєвий рівень, охорону здоров’я, безпечне для життя і здоров’я людей довкілля (ст. 43—50);
· про освіту, свободу творчості та ін.
Однією з найважливіших умов успішної побудови демократичної, правової, соціальної держави є забезпечення реальної участі громадян у вирішенні всієї різноманітності питань державного і суспільного життя. Саме тому участь населення в управлінській діяльності держави є неодмінним принципом державного управління, закріпленим у Конституції, законах України і багатьох інших законах.
Рівність громадян перед законом означає й однаковий захист їхніх прав. Так, відповідно до Конституції України кожен громадянин має право на життя, яке зобов’язана захищати держава (ст. 27); на особисту недоторканність (ст. 29); соціальний (ст. 46), судовий (ст. 53) захист; правову допомогу (ст. 59).
Отже, дотримання принципу законності у державному управлінні передбачає [8]:
· утворення управлінських органів на підставі суворого дотримання чинного законодавства;
· функціонування державних органів і органів місцевого самоврядування виключно в межах правових приписів;
· високу свідомість і дисциплінованість службовців апарату управління.
Законність як найважливіший принцип діяльності фіксується у нормативних документах, які визначають правовий статус суб’єктів державного управління. Цей принцип містить три взаємозв’язані та взаємозумовлені компоненти: по-перше, широка гласність; по-друге, громадська думка щодо функціонування суб’єктів державного управління; по-третє, широке її врахування під час вироблення управлінських рішень.
Слід зазначити, що принципи управління можна класифікувати залежно від критерію, як це було розглянуто вище (за територіальною, галузевою, чи функціональною ознаками), так і за способом здійснення (організацій), за способом впливу на суспільство тощо. Особливої уваги потребує аналіз державного управління за територіальною ознакою, оскільки територіальний принцип дістає вияв у такій структурній побудові, за якої державні органи здійснюють комплексне управління на певних, чітко окреслених територіях [9]. До таких державних органів належать насамперед обласні, Київська і Севастопольська міські, районні в областях, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації. Конституція України визначає ці органи виконавчої влади як місцеві державні адміністрації (ст. 118). Вони покликані захищати права і законні інтереси громадян і держави, забезпечувати комплексний соціально-економічний розвиток підпорядкованих їм територій (областей, районів, міст Києва і Севастополя та їх районів) і реалізацію державної політики у визначених законодавством сферах управління.
Колективістська за своєю сутністю управлінська праця, відповідно до принципу єдиноначальності, завжди об’єктивується у конкретних управлінських рішеннях, які приймаються керівником органу управління. Наділяючи останнього правом приймати рішення, держава передбачає і його персональну відповідальність, яка не повинна залежати від рівня компетентності будь-яких рекомендацій і пропозицій, що справили вплив на дане рішення. Зокрема, норми Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади передбачають, що рішення колегії міністерства можуть втілюватись у життя лише наказами міністра. Останній же несе персональну відповідальність за виконання цих рішень перед Президентом і урядом України.
Велике значення для успішного здійснення державного управління має реалізація принципу оперативної самостійності. Усю багатоманітність управлінської діяльності неможливо заздалегідь передбачити і зафіксувати у документах, які регламентують функціонування органів управління. Складність вирішуваних питань зумовлює необхідність аналізу значного обсягу інформації та наявності у багатьох спеціалістів різнопланової компетентності. Водночас динаміка соціально-економічних процесів спонукає державних службовців до оперативного прийняття рішень. Тому держава, визначаючи і закріплюючи адміністративно-правовими нормами компетенцію органів управління, надає їм відповідні можливості та оперативний простір для самостійних дій.
Вище розглянута система принципів державного управління в повному обсязі може бути використана для управління економікою. Ще раз наголошуємо на тому, що це стосується саме означеного об’єкта управління — економіки, оскільки на сучасному етапі це є визначальним, головним аспектом державного управління. Може виникнути питання щодо використання адміністративних методів управління економікою. На наш погляд, приклад побудови соціалізму в Радянському Союзі є свідченням активного використання цього методу, однак, як виявилося, не досить ефективного. Водночас досвід пострадянських країн свідчить про успішне використання адміністративного методу для вирішення соціальних проблем. Виходячи з позиції гуманізації суспільства і мети досягнення добробуту для всіх можна вважати правильним трактування оптимального поєднання принципу соціальної справедливості при організації державного управління економікою.
Державне управління економікою повинно базуватися на теоретичному обґрунтуванні конкретної моделі економіки і способів її побудови; на визначенні пріоритетних цінностей та економічного порядку, який повинен забезпечувати реалізацію цієї моделі. Тому розроблення філософії взаємодії держави і ринку передбачає дослідження багатогранності цього процесу, урахування впливу інституційного середовища на конкретну модель економіки. Без визначення цілей, цінностей у суспільстві неможливо спрогнозувати реальний рух економіки, яка є основною органічною складовою суспільного життя. І навпаки, економічний розвиток сьогодні неможливий без політичного та соціального забезпечення, без активної ролі держави.