Розроблення технології трансформації одного типу господарської системи іншою, за методами порівняльної статики, передбачає одночасне розв’язання трьох проблем: а) забезпечення функціонування конституюючих принципів ринкової системи; б) формування оптимізаційних інструментів та методів державного регулювання; в) елімінування негативних наслідків реформ для суспільства. Вирішення цих проблем можливе при створенні двосекторної економіки, побудованої на основі оптимізації взаємодії державного і ринкового принципів регулювання.
Незаперечним доказом того, що в перші роки ринкової трансформації були допущені численні помилки, є глибоке падіння обсягів виробництва, масове зубожіння країни та бурхливе зростання безробіття. Отже, уряд України також мусив здійснити рішучі кроки для виходу із соціально-економічної кризи. Але спочатку потрібно було усвідомити, які саме були припущенні стратегічні помилки, і в перспективі вибрати такий спосіб їх виправлення, щоб не припуститися нових.
Головна стратегічна помилка полягала в тому, що ринкові реформи в Україні розпочиналися без чітко встановлених загальнонаціональних цілей. Відповідно, можна стверджувати й про порушення принципів раціональності проведення заходів економічної політики та національних інтересів держави. Копіюючи реформи Росії, обрали шлях повторення помилок. Держава повністю відлучилася від регулювання економікою. В українських політичних та економічних лідерів того часу переважала категоричність мислення: від однієї крайності розвитку суспільства (державного соціалізму) до іншої — класичного капіталізму, хоча останній себе вичерпав ще в ХХ ст.
Відсутність теоретично обґрунтованих цілей, принципів та інструментів проведення реформ обумовили суперечність цілей, їх підміну інструментальними індикаторами політики, а також застосування принципу легкості виміру замість ступеня охоплення основної проблеми при виборі критеріїв оцінювання економічної політики. Реальні цінності суспільства підмінилися ілюзією багатства (в класичному розумінні) — великою кількістю іноземних товарів. Приватизація заради приватизації стала самоціллю трансформації економіки.
Чітко проявилася в країні відірваність грошово-фінансової системи, зокрема банківської, від потреб розвитку виробництва. Первісне нагромадження капіталу здійснювалося не завдяки праці, а за рахунок перерозподілу національного багатства, що не сприяло створенню справжніх ринкових механізмів, а формувало ґрунт для виникнення економічних парадоксів типу «нового посередника» та «підприємця», не зацікавленого в сприянні розвитку національного виробництва. Корупція, економічна злочинна діяльність багатьох представників владної та політичної еліти стали не менш важливою причиною викривлення принципів ефективності та соціальної справедливості.
Вибір за основну методологію прискорення реформ засобів (інструментів) «шокової терапії» та трифазної послідовної схеми стратегії економічного розвитку Дж. Сакса («стабілізація (3—5 років) + розвиток (10—15 років) + структурна перебудова економіки (20 років)») при невиваженій політиці лібералізації зовнішньоекономічної діяльності став головним гальмом становлення цивілізованих ринкових відносин у країні.
Усе це за умови одномоментної лібералізації цін, беззастережної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності та політики «дорогих грошей» призвело до кризи платежів і поставило значну частину виробничої сфери України на межу банкрутства.
Узагальнення та усвідомлення головних стратегічних помилок ринкових реформ робить можливим пошук конструктивних шляхів їх усунення. Аналіз літератури та результатів господарської практики обумовлює необхідність реалізації таких заходів:
По-перше, визначення і чітке формулювання цільових пріоритетів розвитку суспільства. Самостійність нашого економічного мислення означає формування національної теорії бажаного економіко-політичного устрою українського суспільства, яка має дати повне обґрунтування всіх аспектів її функціонування.
По-друге, установлення принципів та інструментів проведення подальших реформ, обґрунтованих на основі існуючих теорій економіко-політичної системи та попередньо визначених цільових пріоритетів. У цьому аспекті, великого значення набуває дотримання принципів соціальної компенсації. Останні, у свою чергу, визначатимуть стан добробуту широких верств населення.
По-третє, формування справжніх цінностей суспільства і передусім поваги до кваліфікованої високопродуктивної праці. Відродження власного виробництва пов’язане саме з цими проблемами, тому слід змістити акценти в бюджетній системі та системі оподаткування.
Світовий досвід показує: досягнення приросту виробництва на 5 % потребує реінвестування ¼ валового внутрішнього продукту в інноваційний процес та науково-технічні дослідження. Таке співвідношення узгоджується з рекомендаціями вітчизняних учених про необхідність прискорення фінансування технологічних нововведень у 5—10 разів [9].
По-четверте, істотне підвищення платоспроможності населення до такого рівня, за яким воно було б здатне купувати власні промислові товари, що є однією з умов відродження національного виробництва та розвитку ринкових відносин.
Для цього нинішню реальну заробітну плату слід підвищити в 2—2,5 раза. Неодмінними умовами такого підвищення заробітної плати є: проведення цілеспрямованої політики захисту національного ринку та виробника; формування раціонального механізму господарського регулювання; підпорядкування банківської системи інтересам власного виробництва; зростання економічної свободи і підтримання ініціативи регіонів, особливо в питаннях створення вільних економічних зон; проведення виваженої та диференційованої політики лібералізації зовнішньоекономічної діяльності.
Існуюче становище зобов’язує науковців нашої країни бути в усьому, що стосується оцінки економічних перетворень, здійснених у попередні роки, максимально критичними та конструктивними. Важливо позбутись ілюзій, насамперед щодо того, наскільки коректною тоді була політика, навіть у своїй концептуальній основі. Країна ніколи не стане впевнено на ноги, якщо науковці і практики будуть ухилятися від аргументованих відповідей на ці запитання. Необхідно визнати, що настання кризи — це не лише наслідок труднощів, успадкованих нами від радянських часів. Такі втрати не могли бути результатом і лише окремих помилок поточної політики, її непослідовності та суперечності, що справді мало місце. Треба бачити і серйозні прорахунки у визначенні здійснюваного з 1991 р. курсу економічних перетворень.
Перекладання високоабстрагованих неоліберальних моделей економічних перетворень на реальну практику господарювання в Україні в принципі не могло розв’язати всіх проблем трансформації. «Рікардинський гріх», про який достатньо вичерпно описано в наукових працях, став однією із найвагоміших детермінант субоптимальності вітчизняних реформ, оскільки не враховувалися специфіка економіки України, складність завдань, які доводилося вирішувати у зв’язку зі становленням нашої державності, глибина економічних підвалин адміністративно-командної економіки, розстановка політичних сил, кадровий потенціал, процеси, що відбувалися в духовному житті суспільства, ментальність людей, що сформувалася впродовж 70 років радянського ладу. Такий підхід не відповідав реаліям нашого життя, і тому уникнути масштабних втрат, яких зазнала економіка України, було практично неможливо.
Узагальнюючи характер функціонування перехідних процесів в економіці України, слід виокремити і таку обставину.
Загострюється проблема конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. Причому, за винятком окремих підприємств, вона виникла штучним шляхом: собівартість виробів зростає за рахунок автономного зростання трансакційних витрат. Формування цінової структури на ринках України відбувається під впливом трансакційних витрат, зумовлених поширенням неспроможностей ринку і держави в досягненні парето-ефективного розподілу ресурсів і доходів в економіці. Скорочення сукупного попиту в умовах автономного зростання витрат зумовлює дію ефекту масштабу та відповідне зростання реальних граничних витрат виробництва. Отже, перевищення потенційного рівня пропозиції над сукупним попитом обумовлює цінову інфляцію з боку пропозиції.
Так само спотвореною залишається структурно-галузева будова української економіки. Наукова проблематика необхідності глибоких структурних перетворень промисловості України висвітлюється достатньо давно. Деформованість, високий рівень енерго- та капіталоємності виробництва успадковані від попередньої адміністративної системи. За роки реформ ситуація не лише не поліпшилася, а й значною мірою погіршилася. Частка паливно-сировинних галузей зросла з 1991 р. майже втричі і в 2003 р. становила половину від обсягів промислового виробництва. Водночас питома вага машинобудування, галузей соціальної спрямованості (легка і харчова промисловість) зменшилась удвічі і становила у 2003 р. — відповідно 13,1 % та 19,8 %. Радикальна зміна існуючих несприятливих диспропорцій є одним з визначальних завдань промислової політики держави, яка має стати основним інструментом мобілізації і концентрації ресурсних та інституційних чинників підвищення конкурентоспроможності й структурно-інноваційного оновлення української економіки, посилення її соціальної спрямованості [10].