У сфері економіки на тлі успішного формування основних ринкових інститутів (створення власної валютної і кредитно-грошової системи, мережі комерційних банків, формування приватної власності, значному зменшенні частки державного сектору в економіці і т. п.) відзначаються такі негативні явища: падіння ВВП (у 1999 р. його обсяг, за різними джерелами, становив близько 60 % до 1990 р.); високий рівень бюджетного дефіциту (1992 р. — 10 %, 1992—1997 р. — 6—8 %, у 2003 р. — 0,2 %); значне зростання зовнішньої і внутрішньої заборгованості; великі урядові витрати (до 40 % ВВП за 1990—1998 рр., хоча середній показник для групи країн, до яких належить Україна, становить 16 %; частка державних витрат — на рівні першої десятки розвинутих країн світу, а продуктивність економіки і прибутки на душу населення в нас у багато разів нижчі) [32, с. 27]. Відповідно до звіту Світового банку за 1999 р. за доходами на душу населення Україна посідає одне з останніх місць серед країн із перехідною економікою. Держава в особі уряду залишається основним споживачем кредитних ресурсів. Згідно зі звітом НБУ на 1 квітня 1999 р. 54 % кредитних ресурсів надані державному сектору.
З одного боку, жорстка монетарна політика придушує продуктивну активність національних суб’єктів господарювання, з іншого — навіть наявні кредитні ресурси направляються на споживання державного сектору, а не на приріст грошової пропозиції в економіці. У комплексі це веде до падіння виробництва і погіршення загальної економічної ситуації.
Важливим є оптимальне співвідношення названих напрямів економічної стратегії української держави в часі, їх взаємозалежність і підпорядкування. Як свідчить зарубіжний досвід, найефективнішою є одночасна дія в усіх напрямах з динамічним співвідношенням їх пріоритетності. Справді, економічна стабілізація є неможливою без забезпечення хоча б тенденції економічного зростання. Стабілізація також неможлива і без розвиненого ринкового середовища, оскільки здійснюється ринковими важелями.
Слід відзначити проблему суперечностей між окремими напрямами економічної стратегії, особливо між стратегіями економічної стабілізації та зростання. Це обумовлює необхідність виділення трьох етапів економічної стратегії соціально-економічних реформ в Україні, кожен з яких має власну структуру напрямів, завдань і пріоритетів, набір відповідних заходів економічної тактики.
Тривалість кожного етапу об’єктивно детермінована характером перетворень, пов’язаних зі зміною структури матеріального носія економічних відносин, інерційністю зміни суспільної свідомості, часом інституціоналізації результатів перебудови економічної системи.
На першому етапі пріоритетним стають завдання макроекономічної стабілізації. Даний етап передбачає відбудову галузей життєзабезпечення при стимулюванні попиту, у тому числі інвестиційного; протекціонізм у зовнішній торгівлі; жорстке регулювання основних макроекономічних показників з метою стабілізації економіки, причому загальні темпи економічного зростання можуть бути негативними. Стратегічні завдання досягаються як економічними, так і адміністративними важелями.
На другому етапі має здійснюватись активна розбудова ринкового середовища та підготовка передумов до економічного зростання, побудова інвестиційних механізмів, підвищення інвестиційного та інноваційного потенціалу, послідовна реконструкція продуктивних сил, розширення експорту. На цьому етапі темпи зростання мають бути позитивними, хоч і невисокими. Відбувається зростання ваги економічних важелів регулювання. Критерієм завершення етапу є накопичення критичної маси інвестицій та збільшення темпів економічного зростання.
Пріоритетом третього етапу є стратегія зростання, яка сприяє стабільному розвитку виробництва, підвищенню конкурентоспроможності продукції, розвитку внутрішнього ринку, становленню раціональної структури економіки. Відбувається перехід до переважно ринкових важелів здійснення державної економічної стратегії. Очікуються високі темпи економічного зростання на тлі макроекономічної стабільності та підвищення рівня життя населення.
Таким чином, на нашу думку, лише наступність і логічність зміни пріоритетних напрямів державної економічної стратегії дає можливість поєднувати хід економічних перетворень з готовністю до них економічної системи, запобігти суперечливості в реалізації окремих напрямів економічної стратегії. Це дає змогу провести планомірну розбудову структури економічної стратегії та інститутів державної економічної влади, пристосувати її до потреб конкретного стану соціально-економічної системи.
Для здійснення вказаних напрямів необхідно виділити певну кількість конкретних стратегічних завдань. До їх числа можна включити: переорієнтацію системи державних витрат; установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупного попиту; розширення обсягів кредитування, особливо довгострокового; упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходи держави; розвиток прогресивних галузей народного господарства з визначенням їх пріоритетів і перспектив; сприяння зростанню заощаджень та інвестицій; регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних і недержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб’єктів господарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальний захист населення; розвиток освіти, науки, культури та ін. Характерними ознаками системи економічної стратегії в Україні повинні стати її цілісність, комплексність, узгодження елементів, неперервність у часі, послідовність і наступність.
Стратегічне значення структурної політики полягає в тому, щоб економічну активність держави підпорядковувати її потребам. Зокрема, варто, на наш погляд, позбутися думки про надзвичайну роль грошової політики і надати цій політиці належне в умовах України значення. У зв’язку з цим метою такої політики має бути забезпечення руху товарів грошовою масою і орієнтація на поступове скорочення інфляції як результату загального зниження витрат, а не технічного зменшення пропозиції грошей.
Позитивну роль має виконувати і кредитно-фінансова сфера, сприяючи акумуляції й перерозподілу коштів на структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створення умов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного і соціального страхування, емісію цінних паперів цільового призначення зі швидким терміном повернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційної інфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційного потенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів та введення пільгової амортизації.
У кредитній політиці слід орієнтуватися на активне кредитування при диференціації процентних ставок залежно від їх цільового спрямування та суворий контроль за ним. Стратегія різкого обмеження кредитування має бути замінена на стратегію кредитної експансії. На період технологічної реконструкції доцільно, на нашу думку, застосовувати низькі процентні ставки для інвестиційних кредитів, запобігаючи зловживанням, у тому числі шляхом створення несприятливих макроекономічних умов для спекулятивної активності. На стадії високого попиту на кредитні ресурси уряд повинен практикувати активне втручання в діяльність кредитно-фінансових інститутів з метою контролю за рухом коштів і нормою прибутку, недопущення проявів монополізму. Для цього найефективнішою формою була б концентрація банківського капіталу під державним (опосередкованим) контролем.
Значне недозавантаження потужностей при зростанні грошової маси та попиту внаслідок збільшення пільгового кредитування викличе швидке відновлення основних виробництв і матиме незначний інфляційний ефект. Використання кредитів на інвестиційні потреби справді стане інфляційним чинником, але це відбуватиметься на основі відновлення пропозиції, що дозволить за умови використання зваженої грошової та цінової політики запобігти значному інфляційному тиску. Тому пільгові кредити мають бути обмежені пріоритетними галузями. Перспективною може стати і практика застосування цільових кредитів для підприємств, пожвавлення роботи яких викличе ланцюгову реакцію серед суміжних підприємств.
Особливе місце в позитивних структурних зрушеннях займає бюджетно-податкова стратегія, у зв’язку з чим першочерговим завданням є поновлення бюджетних видатків як дієвого важеля економічної стратегії. Бюджетні витрати повинні зосереджуватися на проведенні структурних змін, здійсненні цільових інвестицій в обрані сектори економіки. Скорочення державних витрат має компенсуватися зростанням сукупного попиту і децентралізованих інвестицій.
Незважаючи на дефіцит державних коштів, слід зберегти систему пільг при оподаткуванні, звернувши увагу на створення умов для цільового використання одержаних суб’єктами господарювання додаткових коштів.
Зменшення бюджетних витрат можливе у разі здійснення взаємозаліків між державними підприємствами чи безпосередньої оплати боргів цих підприємств та установ, що дозволяє виключити подвійний рух коштів через банківську систему.
Цінове регулювання є визначальною складовою стратегії стабілізації соціально-економічних процесів у перехідній економіці. Цінова стратегія передбачає жорстке, аж до адміністративного, регулювання цін у монополізованих і базових «витратоутворювальних» галузях, контроль за формуванням собівартості й рівнем рентабельності. Відповідно до обраної державної стратегії цінова політика повинна сприяти перерозподілу ресурсів у пріоритетних напрямах, регулюванню доходів, забезпеченню структурної перебудови. У процесі насичення товарного ринку державний контроль за цінами має послаблюватися. Зазначимо, що адміністративні обмеження ціни не обов’язково знижують економічну активність, оскільки на суб’єкта господарювання вони діють так само, як регулювання ціни з боку ринку. Здійснення економічної стратегії при жорсткому ціновому регулюванні формує умови для реалізації заінтересованості суб’єктів господарювання у скороченні витрат, підвищенні ефективності виробництва.