Світовий досвід показує, що стратегія держави повинна керуватися системою програм і проектів структурної перебудови, які мали б визначити пріоритети розвитку галузей, інвестиційні пріоритети, у тому числі для залучення іноземних інвестицій, прогнозувати динаміку сукупного попиту під час їх реалізації. Важелями їх виконання, крім фінансово-кредитної політики, можуть стати контрактна система державного замовлення, особливо стосовно планів із високим ступенем обов’язковості, причому розподіл державних замовлень повинен здійснюватися на конкурсній основі, включати пільги для виробника. Пільги можуть бути передбачені і для підприємств, які добровільно згоджуються виконувати положення індикативного плану.
Інвестиційна стратегія держави при обмеженості державних ресурсів повинна орієнтуватися на збільшення приватних інвестицій. Шляхом до цього є поєднання збільшення власних ресурсів підприємств та зміни структури їх споживання. Якщо перше завдання досягається пільговим оподаткуванням, зростанням амортизаційних відрахувань за рахунок індексації основних фондів, пом’якшенням платіжної кризи тощо, то друге потребує зміни всього комплексу екзогенних чинників приватної економічної стратегії (тобто насамперед поліпшення макроекономічного становища), змін у законодавстві і є значно тривалішим процесом. Тому необхідно спиратися на державні капіталовкладення і централізований перерозподіл коштів, зокрема через цільові позабюджетні фонди та формування інфраструктури для ефективного розвитку приватних інвестицій.
Аналіз сучасного стану економіки України свідчить, що, незважаючи на скорочення ВВП порівняно з 1990 р. більш як удвічі, одночасно зменшився фізичний обсяг капітальних вкладень. Отже, Україна потребує інвестування. Важливою складовою внутрішнього інвестування є оплата праці найманих працівників як одне з основних джерел заощаджень населення та наповнення бюджету.
В умовах перехідної економіки надзвичайної гостроти набуває проблема власності. При цьому важливою залишається роль державної власності як безпосереднього важеля реалізації державної економічної стратегії. Державні підприємства ще тривалий час виступатимуть «донорами» випуску стратегічної продукції за регульованими цінами, на базі яких інші сектори економіки орієнтуються на ефективність виробництва.
Наявність істотної частки державної власності потребує формування спеціального перспективного плану, що охоплює завдання з функціонування, розроблення й упровадження механізмів підвищення її ефективності.
Економіка колишнього СРСР, у тому числі й України, потребувала змін і перетворень, які б забезпечили необхідні темпи економічного розвитку на основі ефективного використання ресурсів. Основні напрями, форми та методи реалізації стратегії економічного розвитку України не відповідали об’єктивним потребам, більше того, прямо їм суперечили, і достатньо переконливим доказом цього виявилися результати цих перетворень.
Аналіз стратегії і тактики економічних реформ в Україні за період незалежності, на нашу думку, дає змогу виявити помилки в проведені ринкової трансформації. Таке дослідження має не тільки історичне (ретроспективне), а й практичне перспективне значення.
Стратегічною помилкою був пріоритет політичних цілей над економічними. Так, цілям перерозподілу власності й економічної влади були принесені в жертву цілі соціально-економічні: ефективне використання ресурсів, підвищення рівня і якості життя людей. Руйнація старого соціально-економічного устрою призвела до руйнації матеріальних основ самого відтворення економіки. На тлі подій, що відбувалися в республіках колишнього СРСР, позитивні результати демонстрували реформи в КНР. Розвиваючи ринкові відносини, тобто рухаючись у тому ж самому напрямі реформ, Китай вважав пріоритетними соціально-економічні, а не політичні мотиви і цілі реформ. Забезпечення більш ніж мільярдного населення продовольчими, промисловими товарами, розвиток нових технологій через вільні економічні зони — такі були основні цілі. Самі ринкові перетворення розглядалися як засоби, підпорядковані цим стратегічним завданням. В економіку не вводилися і не «допускалися» руйнівні цілі і засоби.
У цьому полягає принципова відмінність об’єктивно необхідних перетворень у процесі реформ від нав’язаних політикою «кроків» до ринку, як це було в Україні. Навіть коли економічна неефективність і руйнівний характер ринкових трансформацій стали очевидними, були вжиті додаткові політичні заходи, спрямовані не на обмеження, а на насильницьке продовження реформ. Водночас активно пропагувалася й упроваджувалася ідея неможливості використання переваг планової економіки. Але при цьому руйнувалася не просто форма організації та функціонування економіки, а її матеріальна основа — продуктивні сили, соціально-економічний потенціал.
Сутність такої стратегії можна стисло охарактеризувати таким образним, але правильним висловом: «політика як концентроване гноблення економіки». Остання виявилася жертвою першої. Здійснене політикою насильство над економікою дало свої негативні результати. З цього, очевидно, необхідно зробити висновок про те, що ринкові перетворення, які мають статус реформ, повинні проводитися з чітко визначеними пріоритетними соціально-економічними цілями, з урахуванням інтересів більшості населення. У цьому також мають бути зацікавлені й суб’єкти господарювання, які нерідко стають збитковим об’єктом таких реформ.
До стратегічних помилок, що проявилися в процесі реформ, можна віднести і пріоритетний курс на розвиток спекулятивного сектору економіки. Сподівання на те, що налагоджена грошово-кредитна система, фондовий ринок та інші елементи інфраструктури ринку автоматично стануть основою відродження економіки, виявилися помилковими. Сутність ринкової економіки полягає в розвитку конкуренції при виробництві товарів і послуг. Перехід до ринку в Україні потребував становлення конкурентного виробництва. Але реальний сектор економіки не тільки був позбавлений уваги з боку економічної політики, а навіть цілеспрямовано експлуатувався спекулятивним сектором. Штучно створена висока прибутковість кредитів призвела до цілого ряду негативних результатів: незацікавленість фінансового ринку інвестувати реальний сектор економіки; «перекачування» оборотних коштів підприємств у штучно створений високоприбутковий спекулятивний сектор; диспропорційний розвиток банківської системи, та величезний внутрішній борг.
Основний висновок звідси може бути один: економічну політику необхідно перевернути з «голови на ноги». Пріоритетним має стати реальний сектор економіки, саме цей сектор повинна обслуговувати інфраструктура, добудовуватися над ним і органічно розвиватися разом із ним, а не замість нього. Це аксіоматична істина, але її ціна виявилася настільки високою, а втрати настільки значними, що для виправлення становища не вистачає ресурсів у виснаженої української економіки. Кошти, що пішли в тіньовий сектор і конвертували в закордонні активи, практично неможливо повернути, про що свідчать і судові справи щодо наших екс-урядовців. А виснаженому реальному секторі економіки нескоро вдасться створити і нагромадити кошти для відродження. Для виходу з кризи знову будуть потрібні жертви. І як завжди їх візьме на себе основна частина населення, яка зовсім не причетна до розкрадання ресурсів держави.
Слід вказати й на те, що в економічній політиці чітко окреслилося поверхове уявлення про глибину і рівні ринкових перетворень. Абсолютизувався лише формальний бік економічних і правових реформацій. Зокрема, великі інституційні і політичні зусилля були спрямовані на зміну форм власності. Але до економічно змістовних перетворень, спрямованих на ефективне функціонування формально створених структур, справа так і не дійшла. Так, спочатку багато говорилося про «почуття власника», яке, на думку реформаторів, настільки сильне та дієве, що зміцнить характер функціонування економіки і виведе її на «світлий» шлях ефективного розвитку. Потім постулювалася ідея «ефективного власника», розуміючи під ним банківські й інші фінансові установи, які спроможні брати участь у наступному турі перерозподілу власності. Але саме ці структури виявилися вкрай неефективними з об’єктивних монетарних причин. Оскільки штучно створена прибутковість спекулятивного сектору була значно вищою від прибутковості в реальному секторі економіки, то «нові» власники зробили свій внесок лише у “перекачування” коштів із реального сектору в нелегітимні «ніші», чим посилили економічні негаразди в країні. Що тут можна вважати ефективною власністю? Те, що ефективне з погляду спекулятивного сектору, неефективне для реального сектору.
Прикладом формальних, недієвих заходів було масове перетворення державних підприємств в акціонерні товариства. На це були витрачені великі зусилля. Формування таких АТ було «змістовним» лише з погляду перерозподілу прав власності, однак вони виявилися беззмістовними з погляду економічної сутності власності. Адже головна мета акціонерних товариств полягає в розробленні перспективних інвестиційних проектів, акумуляції коштів для їх реалізації та розробленні ефективного механізму корпоративного управління. Цих своїх переваг з погляду економічного змісту національні АТ не демонструють.