Важливим є питання про умови соціалізації економіки. Його домінантою є оптимальне розв’язання «вічної проблеми» про співвідношення економічної ефективності та соціальної справедливості. Їх узгодження залежить від духовних орієнтирів і моральних цінностей, моделі соціально-економічного устрою суспільства, наявності політичного досвіду узгодження суспільних інтересів і політичної та ділової культури суспільства.
Принципи економічної ефективності та соціальної справедливості слід оптимізувати, адже більшість соціальних факторів, у тому числі розвиток науки, освіти, культури, створення належних житлових умов, охорона здоров’я, забезпечення раціональної зайнятості населення та багато інших сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. Втрата економічної ефективності в більшості випадків спричинена викривленням принципів соціальної справедливості, зростанням соціальних втрат, що підтверджує курс українських владних структур на ринкову трансформацію економіки, який визначався за формулою: спочатку реформи, а потім реалізація завдань соціального розвитку, і виявив тим самим деструктивний вплив не тільки на соціальну сферу, а й визначив величезні матеріальні втрати для всієї економіки.
Забезпечення економічного, а водночас і соціального розвитку України вимагає орієнтації всіх суспільних процесів на людину з її потребами духовного, фізичного вдосконалення та забезпечення матеріального достатку на прийнятному рівні, що повинно визначати стратегію соціально-економічного розвитку за напрямом формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Однак це потребує руйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного і соціального аспектів розвитку і становлення нової інституційної системи в суспільстві.
Перехід до сучасної соціально орієнтованої економіки, що базується на новітніх технологіях та інформатизації, потребує розвитку трудової активності працівника, на якого це виробництво спрямоване. Високий професіоналізм, ефективність сприйняття новацій, здатність до організаційної і технічної творчості, відповідальність за результати своєї діяльності, можливість безперервного самовдосконалення — це вже вимоги до якості трудової поведінки людини, які висуває розвиток НТР. Вони, у свою чергу, потребують перетворень у технологічному способі виробництва, характері речових факторів виробництва, урахування мінливості суспільних потреб, забезпечення гуманізації праці, а найголовніше — розвитку самої людини, здобуття нею дедалі глибших і універсальніших знань про суспільство і виробничий процес. Саме тому трудова активність людини обумовлена її соціальним становищем, а економічний прогрес пов’язаний з прогресом соціальним.
Ці наріжні істини щодо першочерговості соціальних заходів у трансформаційний період особливо актуальні для України у нинішніх умовах, що однозначно виявило впровадження реформ шокової лібералізації, започаткованих півтора десятиріччя тому.
І хоча рішучого повороту від цього провального напряму розвитку економіки ще не відбулося, проте в суспільній свідомості переважає прагнення викорінити ганебні руйнівні наслідки волюнтаристської недалекоглядної денаціоналізації, проведеної в інтересах груп з особливими інтересами, і розпочати перетворення в інтересах усього суспільства. Тільки це може привести у дію рушійні сили українського суспільства для забезпечення науково-технологічного прогресу та подолання існуючої двозначності, коли розвиток економіки не супроводжується відчутним піднесенням продуктивних сил та коли офіційно проголошується курс на соціальний розвиток суспільства, проте рішучого повороту за цим напрямом не відбувається.
Специфічна складність соціалізації полягає в її надзвичайній багатоаспектності та безмежності. По суті, усі більш або менш суспільно важливі питання можуть бути прямо чи опосередковано віднесені до соціальної сфери, оскільки економічним відносинам завжди притаманні соціальні наслідки. Тому цілком зрозумілим є необхідність посилення соціальної орієнтації економіки на людину для забезпечення сталого розвитку економіки. Особливо це стосується ситуації в Україні, де провал реформ супроводжувався масштабним підривом соціальної сфери, унаслідок чого створено дегуманізовану за своєю сутністю і недієздатну економіку, що позбавлена можливостей впливати на якісні параметри господарства. При цьому суспільство потерпає від безнадії щодо втілення проголошених зі створенням незалежної України і закріплених у її Конституції прав, які існують не більше як гасла для пересічних громадян, від конфлікту між надто багатими та надто бідними.
Українська економіка з упровадженням реформ опинилася у стані глибокої кризи внаслідок нехтування проблемами соціального захисту людини. Квазіринкова дегуманізована спрямованість економіки виявилася у прагненні забезпечити ринкові перетворення за будь-яку ціну з дотриманням «своєрідної» історичної традиції нехтування інтересами людини заради реформ і прогресу. Це призвело до наростання соціальної напруженості у суспільстві і стало логічним продовженням однобічної монетаристської орієнтації реформ і нерозуміння того, що ринок — не самоціль, а лише засіб створення високоефективної та соціально орієнтованої економіки для забезпечення високих життєвих стандартів людини.
Застосування категоричних ринкових абсолютів (реально — квазіринкових) стосовно конкретної економічної ситуації в Україні із фатальним неусвідомленням владою неможливості автоматичного вирішення соціальних проблем пересічної людини — мети й головної рушійної сили економічних перетворень, ігноруванням її життєзабезпечення при запровадженні реформ прирікає їх на провал, оскільки ніякого автоматизму у діалектичному співвідношенні між первинним і вторинним — розвитком економіки і життєзабезпеченням людини — бути не може. Помітна руйнація існуючого соціального статусу населення, яке, утім, і в минулі часи не забезпечувалося достатніми заходами для розвитку особистості порівняно з тими, що створені у західних країнах, призвела до поширення надзвичайної бідності. Вона охопила всі верстви населення, у тому числі інтелектуальну його частину, яка виявилася усунутою від процесів реформування. Як наслідок, було створено економіку зі спотвореними і деформованими умовами суспільного відтворення, яке тривалий час характеризується рівнем матеріального забезпечення населення нижчим від біологічних потреб, що поставило під сумнів доцільність проведених реформ.
Водночас відбувалося скорочення сфери реальної економіки. Досить згадати, що за цей час було ліквідовано 15 млн робочих місць, зниження зазнали технологічний і технічний рівні виробництва, що супроводжувалося падінням продуктивності праці, невиплатами заробітної плати, ще різкішим збільшенням її неадекватності трудовим витратам (коли заробітна плата нездатна забезпечити найнижчий рівень відтворення трудових ресурсів) подальшим наростанням безробіття, відпливом працездатної та кваліфікованої робочої сили до нематеріальної сфери виробництва — переважно вуличної торгівлі. До того ж спрямованого нищення зазнали сфери фундаментальних та прикладних наук шляхом зменшення обсягів їхніх робіт і чисельності науковців, що не відповідає прогресивному напряму скорочення чисельності працівників матеріального виробництва в міру зростання продуктивності праці на основі використання досягнень НТП, упровадження наукових розробок.
Проблеми соціалізації сучасної економіки України актуалізуються станом її трудового потенціалу й особливо загрозою депопуляції населення України, яке за останні 10 років скоротилося більш як на 3 млн осіб і продовжує щорічно зменшуватися на 500 тис. осіб, оскільки смертність удвічі перевищує народжуваність, продовжує зростати міграція працездатної високоосвіченої частини населення, зменшується питома вага населення молодшого працездатного віку, унаслідок чого відбувається активне старіння нації. В Україні нині 28 % населення існує на межі бідності, 14 % — на рівні злиденного існування, тобто 41 % усіх громадян вимушені вести боротьбу за фізичне виживання, тоді як 1—2 % багатих людей отримують приблизно 25 % усіх прибутків, і розрив між ними і бідними постійно збільшується, що породжує соціальну нестабільність, яка перетворилася у державі на реальну загрозу національній безпеці. З урахуванням негативних тенденцій у відтворенні населення Рада з вивчення продуктивних сил України НАНУ прогнозує його скорочення у 2075 р. до 10 млн осіб, тому нині перехід до активної соціальної політики на першому етапі повинен передбачати впровадження заходів, пов’язаних із вирішенням завдань щодо більш рівномірного розподілу наслідків економічної кризи між різними групами населення. Це потребує посилення регулювання державою розподілу (використання) прибутків як найважливішого чинника соціалізації перехідного періоду; відновлення потенціалу основних галузей соціальної сфери; заохочення державою та створення сприятливих умов для різних форм самодіяльності населення, у тому числі через додаткову зайнятість (городництво, садівництво тощо) як вимушених заходів соціального виживання.