Розвиток соціальної сфери визначають закони соціального розвитку. Соціальна сфера характеризується наявністю власних внутрішніх законів розвитку, що виявляються як суттєві, необхідні, стійкі системоутворювальні зв’язки повторюваних явищ і процесів соціального відтворення людини й суспільства, із взаємодією економічних, політичних, соціокультурних виявів суспільного життя як компонентів конкретної соціальної системи суспільства, її взаємозв’язку з суспільством взагалі. Ці закони мають об’єктивний характер і реалізуються завдяки діяльності людей, наукове пізнання якої можливе лише при врахуванні єдності об’єктивного та суб’єктивного. До них належать закони соціальних переміщень, соціального порівняння, динаміки соціальної активності, розвитку соціальної структури, саморегулювання відносин на основі узгодження очікувань суб’єктів тощо.
Розвиток кожної з підсистем соціальної сфери відбувається своїм шляхом, проте взаємозалежно. Руйнування соціальних цінностей унаслідок ігнорування соціальних традицій, соціальної пам’яті обертається на практиці трагедіями для великої кількості людей, втратами для суспільства, які неможливо відновити. Руйнуванню протистоїть соціальна інтеграція, найважливішим фактором якої є зайнятість населення, а безробіття існує як форма відторгнення людей, що призводить до нарощування в суспільстві соціальних втрат, яким треба запобігати, а не приймати як невідворотне зло. Соціальний розвиток спирається на відчуття співпричетності, солідарності, соціального співробітництва, що протилежні відторгненню, та є кращими факторами залучення людини до життя суспільства, її інтеграції з іншими людьми, щоб не перетворити великі соціальні групи на супротивників реформ.
Диференціація економічної і соціальної підсистем залежить від специфіки потреб та інтересів кожної з них. Економічні потреби — це матеріальні потреби людини, у тому числі ті, що пов’язані з функціонуванням суспільного виробництва. Соціальні потреби — це потреби людини як особистості, що первісно задані самою природою людини і розвиваються у зв’язку з її функціонуванням у суспільстві. Задоволення тих чи інших потреб здійснюється за умов певного соціально-економічного порядку, тобто обмежень, що коригуються як ринковим механізмом саморегулювання, так і іншими складовими механізму. Пов’язано це з тим, що є угоди та дії, які гальмують конкуренцію, або обставини, коли заради збереження конкуренції нехтують соціальними інтересами на користь економічних. Тому має бути встановлений порядок для створення норм формування якості конкуренції та її захисту, а також норм захисту існування самої конкуренції, оскільки вона є безпосередньою рушійною силою економічного розвитку між незалежними економічними суб’єктами.
У сучасних умовах процес соціально-економічного розвитку набирає нових ознак, що по-різному характеризують якісні зміни перехідної економіки. Ці зміни відповідають реаліям функціонування системи (суспільні, економічні, політичні тощо), з певним періодом, який обумовлює поступовий розвиток. Отже, у розвитку будь-якої економічної системи настає період, коли вона переростає свої можливості і розпочинає переростати в іншу систему. Сьогодні в Україні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделі на основі змін (це слід особливо підкреслити) в економічній стратегії, що полягають у визнанні пріоритетності структурної та промислової політики з урахуванням функціональної цілісності ринкової системи, та проведення приватизації як фактора підвищення економічної ефективності.
Основними напрямами для реалізації такої моделі можуть бути:
¾ усебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований процес з боку держави і поступового переходу до посилення ринкового саморегулювання;
¾ цілеспрямоване підтримання державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;
¾ виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метою досягнення соціальної ефективності й міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;
¾ максимальне залучення існуючої інституційної системи, урахування національної специфіки, використання історично сформованого менталітету економічних суб’єктів до економічного процесу. Поєднання сильної держави з сильними суб’єктами господарювання на ринку;
¾ стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;
¾ постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.
Соціально орієнтована ринкова економіка потребує поєднання інтересів різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними установками, прагнення до свободи і рівності із самореалізацією кожного індивіда, традиційної ментальності із загальнолюдськими цінностями, нівелювання індивідуалізму приватної власності і тоталітарності державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі складники соціально-економічної системи: виробничий потенціал, систему економічних надбудовних відносин та їх урахування з метою усунення деформацій і забезпечення гармонійного розвитку суспільства.
Соціальна переорієнтація економічної політики за таких умов має розглядатися не як тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ, безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально-орієнтованої ринкової економіки. Аналіз зарубіжного досвіду дає змогу виокремити такі головні напрями економічної стратегії держави для української економіки: формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків незавершеної ринкової трансформації.
Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою і соціальною політикою функціями держави стають свідома побудова ринкових інститутів і підтримання псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, яка має підтримувати прогресивний рівень суспільного виробництва і з часом поступатиметься місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою повинно супроводжуватися посиленням непрямих методів управління. Формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи.
Проте економічна стратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків (страт) населення, тому має бути сформована соціальна база для її втілення за умови дотримання соціальної справедливості та стабільності в суспільстві.
Другий напрям передбачає стримування погіршення основних соціально-економічних показників і має розглядатися ширше, ніж стабілізація грошово-фінансової сфери, тобто включати стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захист довкілля тощо.
Третій напрям має реалізовувати досягнення перших двох формуванням умов для задоволення інтересів економічних суб’єктів до розширення й удосконалення виробництва, структурної перебудови економіки на основі структурних змін продуктивних сил із послідовним усуненням макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення — нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою й інших чинників для забезпечення збалансованого самовідтворення економічної системи.
Четвертий напрям повинен охоплювати заходи щодо подолання недоліків командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їх діяльності, формування і розвиток ринкових інституційних структур, демократичних суспільних інститутів, забезпечення свободи підприємництва, застосування обмежень щодо зловживань бюрократичного чиновництва та зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління.
Здійснення економічної стратегії за згаданими напрямами вимагає реалізації певних стратегічних завдань, які передбачають: переорієнтацію системи державних витрат; установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупного попиту; розширення обсягів кредитування, особливо довгострокового; упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходи держави; розвиток прогресивних галузей народного господарства з визначенням їхніх пріоритетів і перспектив; сприяння збільшенню заощаджень та інвестицій; регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних і недержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб’єктів господарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальний захист населення; розвиток освіти, науки, культури тощо. Характерними ознаками системи економічної стратегії в Україні мають стати її цілісність, комплексність, узгодження елементів, неперервність у часі, послідовність і наступність.
Позитивну роль має виконувати і кредитно-фінансова сфера для акумуляції й перерозподілу коштів на структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створення умов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного і соціального страхування, емісію цінних паперів цільового призначення з невеликим терміном повернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційної інфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційного потенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів та введення пільгової амортизації.