Необхідність антимонопольного регулювання економіки обумовлена насамперед перевагами вільної конкуренції, завдяки яким досягається суспільний прогрес. До таких переваг необхідно віднести таке.
По-перше, конкуренція забезпечує можливість вибору покупця чи продавця товару, що спричинює активну боротьбу між ними за отримання відповідного контракту чи угоди. Цим самим і стимулюється процес підвищення якості та розширення асортименту продукції, зниження цін тощо. Можливість вибору — це створення умов змагання за відповідний ресурс чи товар. Тобто змагання (конкуренція) є активним інструментом впливу однієї сторони обміну на іншу.
По-друге, конкуренція завдяки механізму вільного ціноутворення виконує функцію ефективного розподілу ресурсів і кінцевих товарів. Вільне ціноутворення є необхідною і засадною складовою ринкового механізму. На принципах вільного ціноутворення базується ринок як саморегулівна система.
По-третє, конкуренція виконує контрольну функцію щодо відповідності інтересів приватного підприємництва суспільним інтересам. Тільки ефективне та рентабельне підприємництво залишається учасником ринкової діяльності, всі інші неефективні структури змушені покинути ринкове середовище. У цьому плані конкуренція, з одного боку, забезпечує відбір ефективніших підприємств, з іншого — у разі банкрутства виникає проблема безробіття, яку ринок сам не в змозі вирішити.
По-четверте,конкуренція створює зацікавленість в удосконаленні системи машин та технології, науково-технічному відновленні виробництва.
Законними формами державного контролю є патенти, авторські права, товарні знаки. Патент дає винахіднику нового продукту чи технології виключне право контролю за їх виробництвом протягом визначеного періоду. Держава забезпечує захист ідей винахідника, затрачених ним праці, грошей, часу від неоплачуваного присвоєння. Авторські права дають винахідникам виключні права продавати чи тиражувати свої винаходи. Товарні знаки — це символіка, використовувана підприємствами, зареєструвавши яку, держава робить незаконним її використання іншими.
Суспільне регулювання діяльності економіки може здійснюватися на основі використання різних форм. Звичайно держава вдається до цінового контролю, установлюючи конкретні значення цін чи їхні граничні рівні для підприємств-монополістів. Нерідко держава для таких суб’єктів визначає територію діяльності, контролює якість продукції. Ступінь обмежень ще залежить від того, є природний монополіст приватною чи державною структурою.
Одна з умов досягнення конкурентного середовища в Україні — реалізація триєдиної ролі Антимонопольного комітету України: як нормотворчого органу, правозастосовного органу і як учасника формування конкурентної політики держави. Означена триєдина роль АМКУ можлива лише за умов проведення чіткої конкурентної політики і виявлення політичної волі законодавчої та виконавчої влад. Також назріла нагальна необхідність не допускати обмежень конкуренції у випадках, коли державні органи одночасно здійснюють на певному ринку господарську діяльність і функції державного регулювання. Необхідно визначитися з обсягами господарської діяльності державних органів і, де можливо, скоротити їх. А там, де від такої діяльності відмовитися не можна, слід ввести регулювання цін на платні послуги органів державної влади.
Дії, спрямовані на централізований розподіл товару, а також поділ ринків між суб’єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації або закупівель, за колом споживачів чи продавців — шість порушень, або 1,3 % загальної кількості порушень даної категорії [11].
Основними ринками, на яких виявлено і припинено зазначені порушення, були: ринки агропромислового комплексу (39,8 % порушень); ринки автотранспорту (9,6 %); ринки страхових та інших фінансових послуг; ринки поставок природного газу підприємствам комунального господарства, населенню та бюджетним організаціям; ринки кабельного телебачення; ринки вивезення твердих побутових відходів; ринки ветеринарних послуг, металобрухту, послуг щодо проведення експертних робіт, комплексних послуг з надання місць для торгівлі продовольчими і непродовольчими товарами, метрологічних вимірювальних лабораторій підприємств та організацій, платних послуг судових експертиз, роздрібної торгівлі продовольчими товарами, засобами захисту рослин, надання послуг з охорони державної та іншої власності, реалізації лісопродукції, а також на ринках сухих будівельних сумішей.
За станом на 1 січня 2003 р. державне регулювання цін (тарифів) здійснювалося у 265 суб’єктів господарювання, які діють на 459 регіональних товарних ринках. Порівняно з 1 січня 2001 р. кількість суб’єктів господарювання, щодо яких здійснювалося таке регулювання, зменшилася на 12,5 %.
Водночас органи Комітету ініціювали скасування державного регулювання цін і тарифів насамперед у зв’язку з розвитком конкуренції на діючих товарних ринках. Однією з причин даних пропозицій було також те, що раніше введене регулювання часом негативно позначалося як на умовах конкуренції на відповідних ринках, так і на інтересах споживачів цих товарів і послуг.
Ситуація, що склалася у сфері природних монополій, пояснюється не тільки прагненням монопольних утворень використати свою монопольну владу на ринку для забезпечення власних інтересів за рахунок інших підприємців і споживачів, а й, насамперед, недосконалістю системи їх державного регулювання. Тому необхідно ввести у дію механізм регулювання суб’єктів природних монополій, який ґрунтується на встановленні цінових обмежувачів та контролюванні витрат. Запропонований механізм дасть змогу уникнути негативних явищ, породжених природними монополіями [12].
Говорячи про державне регулювання економіки в цілому, не можна не враховувати однієї важливої обставини. Потреба у державному регулюванні — це цілком об’єктивна річ. Але реалізується вона не прямо (через дію певних автоматичних ринкових механізмів), а опосередковано (через дії певних політичних сил). Ці сили можуть мати на меті як виключно загальнонаціональні інтереси, так і корпоративні (власні). Добре, якщо перші з них повністю збігаються з другими. У цьому разі немає жодних підстав для суперечностей. Але на практиці така ситуація трапляється не завжди. Певні політичні сили, що перебувають при владі у даний момент, можуть використати її при здійсненні державного регулювання економіки для реалізації не загальнонаціональних інтересів, а корпоративних (власних). Навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою, де існують усталені демократичні традиції, історія знає чимало таких прикладів. Для постсоціалістичних і пострадянських держав, унаслідок нерозвинутості в них інститутів громадянського суспільства, ці випадки ймовірні ще більшою мірою.
Тому в суспільстві необхідно встановити певний громадський контроль за тим, як держава забезпечує регулювання економіки, тобто контроль, який суспільство здійснює за діями уряду опосередковано — через неурядові інституції (зокрема, громадські організації). І перша запорука дієвості такого контролю — це «прозорість» при здійсненні процедур державного регулювання економіки (за винятком тих, які пов’язані з державною таємницею) [13].
Досвід розвитку країн пострадянського простору свідчить, що за умов становлення ринкових відносин, коли ще не встигали повністю сформуватися основи вільного підприємництва, роль держави та державного регулювання економіки повинна бути досить активною, зваженою та науково вивіреною. Лише за умов узгодженості та оптимальності поєднання державних важелів та ринкових принципів можна забезпечити розвиток країни у перехідний період своєї історії. Завдяки цьому посилюється соціальна спрямованість держави. Державне управління зосереджується на вирішенні проблем соціально-культурного розвитку суспільства на основі економічного зростання. Використовуються сучасні методи управлінської діяльності, відповідні стану соціально-економічного розвитку, підвищується професійний рівень працівників державною апарату, втілюються прогресивні управлінські технології.
На жаль, зараз державне управління діє в Україні ще не досить ефективно, що значною мірою залежить як від перехідного характеру сучасного етапу розвитку суспільства, так і від того, що функціональна та структурна організація органів державної влади здебільшого залишилися від попередніх часів. У зв’язку з удосконаленням функцій, що виконуються державним апаратом, до його діяльності висуваються дедалі вищі вимоги.
Успішно справитися з новим завданням можна лише двома шляхами: або збільшувати кількість структурних підрозділів, а відповідно й кількість службовців, або запроваджувати нові методи та форми роботи, істотно підвищуючи ефективність управлінських процесів. Другий шлях, як відомо, — наукова організація праці. Її сутність полягає у розробленні та запровадженні новітніх досягнень науково-технічного прогресу в повсякденну діяльність працівників державного апарату.
Держава, визначаючи відправні ідеї, основні принципи стратегічної лінії в економічній, соціальній та інших сферах, має проводити збалансовану економічну політику, у тому числі гармонійно поєднувати механізм конкуренції та засоби регулювання діяльності монополій. Конкуренція при цьому є елементом ринку, який забезпечує його саморегуляцію.