Економічна тактика — це система форм і методів реалізації економічної стратегії, тобто комплекс заходів впливу держави на перебіг конкретних економічних процесів з метою надання їм параметрів, які визначені завданнями економічної стратегії. Базовою метою економічної стратегії держави є досягнення загального добробуту народу. У цьому плані держава як суб’єкт стратегії ототожнює себе з усім суспільством.
Напрями державної економічної стратегії повинні відповідати принципу повноти функціонування структур господарювання, тобто системної самодостатності відтворювальних циклів. Проте, незважаючи на всі існуючі відмінності, колишні соціалістичні країни раніше мали в цілому однакову економічну систему, основану на централізованому плануванні. Конкретні ж проблеми, що стоять перед цими країнами нині, вони успадкували від колишньої системи. Тому ці проблеми багато в чому схожі: низька ефективність виробництва, глибокі диспропорції і перекоси в структурі економіки, дефіцит товарів, інфляція, значна зовнішня заборгованість і т. п. Різняться ж вони за ступенем радикальності, термінами і послідовністю проведення, засобами розв’язання поточних завдань.
Завдання державної економічної стратегії визначаються особливостями соціально-економічної системи і являють собою досить гнучкий набір цілей і пріоритетів, які мають бути досягнуті в результаті реалізації економічної політики держави. За сучасної ринкової економіки до таких цілей належать: створення економіко-правового середовища та умов економічного зростання; формування ефективної структури виробничого потенціалу; забезпечення повної зайнятості та справедливого розподілу (перерозподілу) доходів; створення грошової системи та досягнення зовнішньоекономічного балансу (рівноваги). Слід підкреслити, що набір пріоритетів державної економічної стратегії формується залежно від конкретного стану соціально-економічної системи. Інакше кажучи, стратегія трансформації постсоціалістичних економік полягає у виборі пріоритетів, завдань лібералізації або системних, насамперед інституційних, змін у формуванні раціональної системи інтересів.
Суттєвою особливістю, що характеризує роль і місце держави в перехідних економіках, є те, що тут самі інституційні трансформації змушують постійно доводити легітимність свого існування та своєї економічної політики (як і політики взагалі). У даному аспекті особливого значення набуває консолідація економічних інтересів, як показується в дослідженні, на двох рівнях. Перший — це так званий традиційний рівень, коли держава формує систему узгодження інтересів основних економічних суб’єктів. Другий рівень передбачає консолідацію інтересів влади (на жаль, як правило, корумпованих і монополістичних); основної маси населення; самої держави. У разі деформованості цієї системи держава може опинитися під впливом певних кланових груп, що призведе до нехтування інтересами решти суб’єктів та деструктивних наслідків. Тому посилення ролі держави, яка перебуває під впливом корпоративних інтересів певних економічних (олігархічних) груп, веде до загострення конфліктів у системі інтересів, суттєвого викривлення легальних процедур в економічній сфері та поширення впливу кримінальних структур. За такого становища ці структури починають виконувати функції розподілу дефіцитних ресурсів (наприклад, в Україні паливно-енергетич-них), кредитування суб’єктів господарювання (через свої «кишенькові» банки) тощо. Наші реалії свідчать, що охоплення значної маси суб’єктів господарювання мережею таких суспільно нелегітимних (а фактично кримінальних «послуг») істотно підриває дієздатність держави. При цьому має місце реальне використання органів державної влади для задоволення своїх вузькокорпоративних інтересів.
Економічні інтереси формуються соціальними й економічними умовами діяльності суб’єктів. Але реальна дійсність (умови) завжди відображається у свідомості людей і не завжди вона є адекватною умовам. При цьому державний механізм регулювання має враховувати, що стан суб’єкта економічного інтересу у системі господарських відносин зумовлює вибіркове відношення суб’єкта інтересу до можливих напрямів діяльності в межах існуючого (відносно суб’єкта) механізму господарського регулювання. Останній і обумовлює діапазон вибору і реалізації економічного інтересу, а тому такий інтерес працює на відтворення відповідного механізму регулювання економічних процесів, а в кінцевому підсумку тієї чи іншої економічної системи. Таким чином, економічний інтерес розглядається як об’єктивна необхідність нового способу діяльності, який система задає суб’єкту як засіб власного розвитку.
Дані положення і є методологічною основою про правомірність і необхідність посилення координуючої і регулюючої ролі економічної політики держави як фактора узгодження економічних інтересів у перехідній економіці України.
Як свідчать результати дослідження, шлях до національного успіху ринкових реформ передбачає: застосування гнучких підходів до формування економічних стратегій; поєднання традиційних і специфічних заходів економічної політики та забезпечення спадковості її раціональних «зерен»; визначення чітких часових меж, у яких відповідні «набори» регулюючих інструментів зберігатимуть ефективність; оперативну та адресну зміну інструментарію економічної політики до зміни її об’єкта; поєднання стратегічних цілей і тактичних засобів їх досягнення. Без останнього може бути досягнутий лише тимчасовий, або локальний, позитивний ефект (балансування бюджету, мінімізація темпів інфляції тощо). Так, суперечність між стратегією і тактикою, в основі якої лежить суперечність економічних інтересів різних рівнів, останнім часом набула в Україні особливої гостроти. Конкретним виявом цього є розрив між стратегічними завданнями інноваційно орієнтованого прискорення зростання і формування соціально орієнтованої економіки та потребами дотримання поточного фіскального і платіжного балансів. Тому для нашого механізму регулювання економіки важливою є проблема своєчасного коригування завдань та пріоритетів, а також конкретних його інструментів, які виконали своє призначення або віджили себе, і введення у склад механізму регулювання нових інструментів, здатних взяти на себе функцію реалізації завдань, які необхідно вирішити на наступних етапах переходу до соціально орієнтованої, постіндустріальної економіки. Гальмує і спотворює дію досліджуваного механізму змішування цілей та засобів ринкових реформ. Досить рельєфно таку плутанину можна простежити за 1990-ті роки на прикладах постановки кількісних параметрів приватизації, зменшення бартеризації економіки тощо. Але ж дієздатність стратегії державного регулювання насамперед полягає в забезпеченні позитивного ефекту трансформаційних змін.
При цьому економічна стратегія держави має бути спрямована прямо чи опосередковано на діяльність окремих (приватних, корпоративних тощо) економічних суб’єктів і формуватися в розрахунку на їхню раціональну господарську реакцію. Бо регулятори господарського механізму за своїми засобами, формами є діями економічних суб’єктів, що захищають власні інтереси.
Запропоновані узагальнення і положення дозволяють зробити такі теоретико-практичні висновки: раціональне функціонування механізму господарського регулювання можливо лише за умови здатності економічних суб’єктів розробляти та здійснювати власні ефективні стратегії; суттєва причина надмірної тривалості трансформаційного спаду (кризи) в Україні випливає з того, що об’єктом економічної стратегії держави у 1990-х роках були в основному кількісні показники, а не конкретні економічні суб’єкти, саме тому істотно погіршувався і стан підприємств, передусім реального сектору економіки, де більшість підприємств практично втратили здатність до ведення самостійних відтворювальних процесів. Останнє, у свою чергу, також негативно відбилося на дієздатності держави внаслідок загострення проблем податкових надходжень, формування кредитних ресурсів як головних складових ресурсно-фінансової основи державної політики.
Усе згадане особливо вагоме для країн, що здійснюють перехід до ринкової економіки, оскільки тут слабкі як ринкові структури, так і владна система. Акцент має бути зроблений на підвищенні ролі держави у ринкових перетвореннях. Водночас зусилля мають бути спрямовані на зміцнення державних інститутів, створення нових інститутів, правил і норм, що стимулювали б чиновників діяти в інтересах суспільства. Цьому можуть сприяти повномасштабне впровадження ліберально-демократичних інститутів, що забезпечують незалежність судів, системи стримування і противаг, основаної на поділі гілок влади, ефективного контролю громадськості над діями держави, установлення достатньо високих окладів посадовим особам, підвищення їх морального і професійного рівня.
Перспективним, але поки що малодослідженим засобом підвищення ефективності держави, є використання нею ринкових принципів і механізмів діяльності. З цією метою, як вважає Дж. Стігліц, держава може діяти в кількох напрямах:
· «вдаватися до аукціонів як при закупівлі товарів і послуг, так і при розподілі суспільних ресурсів; укладати контракти на здійснення значної частини функцій, що раніше виконувалися державою; використовувати методи оплати виконаної роботи тільки залежно від досягнутих результатів навіть у випадках, коли укладання контрактів не є можливим або бажаним;
· орієнтуватися на ринкову інформацію; наприклад, держава може покладатися на ринкові оцінки при здійсненні закупівель або використовувати інформацію про ставки процента щодо субординованої заборгованості за банківськими позичками для визначення відповідності розміру премії за ризик при страхуванні депозитів» [3].