У перехідній економіці України склалася унікальна ситуація: економіка базується на багатоукладності і найманій робочій силі, проте за своєю сутністю ще не є ринковою. Роздержавлення власності на засоби виробництва, лібералізація цін, майже повне відсторонення держави від управління економікою, фінансами і банківською системою, створення нових систем бюджетних і позабюджетних доходів ще не достатні для того, щоб економіка перетворилась на ринкову, здатну не тільки підтримувати поточне виробництво, а й забезпечувати розширене відтворення. Розглянемо цю сентенцію на прикладі оплати праці працівників.
Як відомо, за соціалізму діяв неринковий механізм заробітної плати, що базувався на державному регулюванні її найважливіших складових (тарифи, преміальна винагорода та ін.). У процесі перебудови, а потім реформування економіки він був замінений на інший механізм, який головні питання регулювання заробітної плати переніс на рівень підприємств, перетворивши заробітну плату з частки трудящих у національному доході, на частку працівника у доході підприємства. Форми і системи, розмір оплати стали визначатися не на рівні суспільства, а на рівні підприємства. Між тим у ринковій економіці заробітна плата являє собою ціну робочої сили або ціну трудової послуги. Ціна праці визначається на ринку, а не на підприємстві. Будь-яка країна має свій, специфічний характер установлення праці на ринку праці, а не на підприємстві. Проте для всіх країн спостерігаються загальні риси: вони включають багаторівневу систему договірного регулювання, систему мінімальних державних гарантій у галузі оплати праці, податкову систему і систему інформації про рівень і динаміку заробітної плати (за галузями, категоріями працівників, професійно-кваліфікаційними групами тощо) (табл. 8.3).
Таблиця 8.3
ДИНАМІКА СПОЖИВЧИХ ЦІН, НОМІНАЛЬНОЇ ТА РЕАЛЬНОЇ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В УКРАЇНІ (грудень до грудня попереднього року), %
| Показник | 1998 р. | 1999 р. | 2000 р. | 2001 р. | 2002 р. | 2003 р. |
| Індекс споживчих цін | 281,7 | 139,1 | 110,1 | 120,0 | 119,2 | 111,6 |
| Індекс номінальної заробітної плати | 107,2 | 115,7 | 129,6 | 135,2 | 121,0 | 122,8 |
| Індекс реальної заробітної плати | 96,2 | 91,1 | 99,1 | 119,3 | 118,2 | 115,2 |
Джерело: [16, с. 251—262].
На перший погляд, в Україні є всі елементи ринкового механізму регулювання оплати праці. У Законах про підприємства, профспілки передбачається певна система угод: генеральних, галузевих, територіальних, а також колективних договорів на підприємстві. Проте з усієї множини цих юридичних документів щодо взаємовідносин роботодавців і працівників працюють лише договори на рівні підприємств. Якщо врахувати, що значна частина підприємств (35—40 %) колективних договорів не укладала зовсім, значення цих договорів зовсім незначне.
Інше питання — щодо мінімальної заробітної плати як соціальної гарантії від зубожіння. У 1998 р. держава встановила мінімальну заробітну плату у розмірі 85 грн на місяць, що становить близько 15 % фізіологічного прожиткового мінімуму. Така мінімальна заробітна плата не містить будь-якого економічного змісту. Разом з тим вона має відігравати велику роль, оскільки встановлює нижню межу ефективності праці і стимулює підприємців усіх форм власності до підвищення кваліфікації працівників, їх освітнього і професіонального рівня з метою підвищення продуктивності праці, обмежує певним чином приплив в економіку некваліфікованої робочої сили, що, у свою чергу, сприяє поліпшенню її якісного складу, а це особливо важливо для НТП.
Далі. Установлення нормального рівня заробітної плати має вплив на заробітну плату середньо- і висококваліфікованих працівників, оскільки це повинно попереджати довільне зниження ціни їх праці. Ця обставина також дуже важлива, оскільки заробітна плата цих категорій значно нижча, ніж у розвинутих і навіть середньорозвинутих країнах.
Ще один аспект співвідношення заробітної плати та ефективності праці: низька заробітна плата ніколи не буде джерелом трудового ентузіазму. Загальновідомо, що наша країна за продуктивністю праці у 3—4 рази поступається розвинутим державам (США, Німеччині, Франції, Канаді та Італії). Проте розрив у заробітній платі суттєво перевищує розмір у продуктивності праці: він нижчий у 7—12 разів. Одночасно в Україні на одиницю заробітної плати виробляється приблизно у 3 рази більше продукції, ніж у США.
Світове співтовариство (ООН) давно визнало, що заробітна плата нижче за 3 дол. за годину є граничною, що прирікає людину на півголодне існування. Наша заробітна плата у 2—3 рази нижча. Японський підприємець К. Татеїсі писав, що популярна думка, відповідно до якої тільки від підвищення продуктивності праці залежить і зростання заробітної плати, ніколи не буде джерелом трудового ентузіазму. Успіх справі принесе інше — спочатку збільшення заробітної плати, а потім — зростання продуктивності праці [17, с. 32].
У соціально орієнтованій економіці можуть бути виправдані й окремі великомасштабні перерозподіли доходів і факторів виробництва. Ринковий розподіл на основі конкурентного механізму попиту і пропозиції факторів виробництва призводить до того, що винагорода кожного фактора виробництва здійснюється відповідно до його граничного продукту. Зрозуміло, що цей механізм не гарантує і не забезпечує рівності в розподілі доходів і насправді в країнах з розвинутою ринковою економікою має місце нерівність в їх розподілі.
У рамках позитивної економічної теорії відповіді на питання, який саме розподіл доходів справедливий, просто не існує. Адже практично є аксіомою, що одним із проявів фіаско ринку є неспроможність справедливого розподілу доходів, оскільки ринок — соціально нейтральний механізм. Це механізм рівноправного, але нерівного розподілу. Математично можна розрахувати кількісні показники пропорційного розподілу, але поняття справедливості — не нормативне судження, яке, крім економічних, включає і морально-етичні проблеми.
Розрізняють функціональний і персональний розподіл доходів. Перший включає розподіл національного доходу між власниками різних факторів виробництва (праці, капіталу, землі, підприємництва). У цьому випадку виявляється, яка частка «національного пирога» припадає на зарплату, процент, рентні доходи, прибуток. Другий (персональний) вид розподілу — це розподіл національного доходу між громадянами країни, незалежно від того, власниками яких факторів виробництва вони є. Наприклад, яку частку національного доходу (у грошовому виразі) отримують 10 % найбільш бідних і 10 % найбільш багатих сімей.
Взагалі соціальна справедливість в економічній теорії — це проблема прийнятного ступеня нерівності в розподілі доходів. І тут слід зауважити, що єдиної відповіді на це питання в економістів-теоретиків не існує. Найбільш практично сприятливою, з нашого погляду, серед відомих концепцій справедливого розподілу доходів (егалітаристської, утилітаристської, роусіанської) є ринкова.
Ринкова концепція вважає справедливим розподіл доходів, оснований на вільній грі ринкових цін, конкурентному механізмі попиту і пропозиції на фактори виробництва. Цей спосіб ніким не придумувався і не створювався. У цьому сенсі слід погодитися з висловом Ф. Хайєка: «Еволюція не може бути справедливою», оскільки, як він вважає, «при зниженні диференціації, що виникає у результаті везіння одних і невезіння інших, процес відкриття нових можливостей був би повністю знекровлений» [18, с. 130—131].
Таким чином, ця концепція справедливості змушує задуматися над тим, чи слід державі втручатися в процес перерозподілу доходів, якщо блага у вільному ринковому господарстві дістаються лише тим, хто володіє грошима. Практика показала, що існування широких зон бідності може породжувати негативні наслідки для стабільного зростання економіки, правопорядку, морального здоров’я тощо. По суті, це очевидно і з погляду здорового глузду та політичного прагматизму лідерів, які не бажають соціальних потрясінь у суспільстві.
Сьогодні населення України постало перед проблемою виховання, освіти, культури, охорони здоров’я — надто важливим нематеріальними ресурсами виробництва. Вони стали малодоступні широким верствам населення. За таких умов формування суспільних структур не тільки не прискорюється, а навпаки, гальмується. Практично сьогодні суспільні структури розвинуті незадовільно, а демонтована командно-адміністративна система вже не здатна продуктивно регулювати соціальне життя за старими зразками. Це — з одного боку. З іншого — з демонтажем адміністративно-командного управління соціальним життям одночасно демонтується і державне управління економічним життям з надією, що почне працювати так званий принцип невидимої руки Адама Сміта. Проте ця модель розвитку помилкова і не принесе позитивних результатів. Насамперед тому, що суб’єкти бажають передусім задовольнити свої корисливі інтереси, ігноруючи суспільні потреби, що якраз і є однією зі складових прояву громадянських прав.
За таких умов подальші перетворення в економіці визначатимуться тим, наскільки вдасться вирішити накопичені суперечності і при цьому розширити соціальну базу підтримання ініційованих згори реформ, значно підвищити рівень економічної активності населення. Воно поки що у масовому порядку, через відсутність можливостей підтримання підприємництвом і відчуження від засобів виробництва (власності), не виявляє активності, а скоріше за все шукає шляхів для нелегальної діяльності, а відповідно і для несплати податків. Народ, спостерігаючи за незаконним розподілом власності і спробами корпоративних груп закріпити згідно з її масштабом свій соціальний статус, не може бути активним працівником і законослухняним підприємцем.