Методологічні принципи дослідження трансакцій О. Уільямсона:
1) ефективність трансакції визначається відповідністю структури управління нею та ступенем специфічності активів для здійснення даної угоди, тривалістю угоди, невизначеністю умов її здійснення;
2) обмежена раціональність людей, яка не дозволяє при розробленні контрактів передбачити всі умови їх виконання і наслідки, через що всі складні контракти класифікуються як «відносинні», які потребують постійної взаємодії учасників з приводу укладеної угоди;
3) процес контрактації потрібно вивчати комплексно, приділяючи особливу увагуex post стадії внаслідок рухливості балансу інтересів сторін, закладеного у первинному договорі (на ex ante стадії).
Теорія трансакційних витрат має чітко виражений інституціональний характер, є міждисциплінарною, однак ураховує фактор зумисної раціональності (хоча й обмеженої) економічної поведінки і ратує за посилення формалізації економічного аналізу.
Теорія трансакційних витрат О. Уільямсона порівняно з іншими підходами до економічної організації вирізняється таким:
1) є більш мікроаналітичною;
2) велику увагу приділяє поведінковим передумовам (мотивам) економічної поведінки;
3) передбачає порівняльний інституціональний аналіз;
4) розглядає фірму як структури управління трансакціями, а не як функціональну виробничу одиницю;
5) досліджує економічне значення специфічності активів;
6) приділяє надзвичайну увагу ex post витратам;
7) досліджує приватний, а не судовий порядок вирішення конфліктів.
Отже, теорія трансакційних витрат О. Уільямсона закладає підвалини порівняльного аналізу економічних систем, надає можливість комплексного вивчення економічних, правових і організаційних аспектів інституціональної структури ринкового господарства, рівно як і командно-адміністративної економіки. Концепція вченого має теоретичний і практичний потенціал для використання у дослідженні господарських реформ кінця XX ст. у постсоціалістичних країнах та збільшує можливості пізнання мікроекономічних процесів. Досягнення мети економічних реформ у постсоціалістичних країнах — створення високоефективної економіки — передбачає оптимізацію трансакцій зі структурами управління, що різняться своїми характеристиками і мають різні витрати на функціонування та можливості реалізації і забезпечення трансакцій. Очевидно, що використання запропонованого О. Уільямсоном нового інституціонального підходу для вивчення економіки трансформаційного періоду в Україні є більш виваженим і плідним, ніж застосування традиційної неокласичної теорії для аналізу сучасних економічних реформ.
1.4 Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин
Інтереси рухають життям народів
(Гегель)
Трансформація командно-адміністративної моделі соціалізму в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, актуалізувала теоретичне обґрунтування гармонізації інтересів у суспільстві. Це обумовлено двома радикальними процесами в суспільному житті України протягом останніх десяти років: становленням державності та приватизацією державного майна. Утвердження державності передбачає формування окремого прошарку населення — державних управлінців (державного менеджменту) з отриманням відповідних повноважень, влади та привілеїв. Це об’єктивний процес. Його формування супроводжується інституціоналізацією політичної, правової та соціальної системи з відповідними інтересами політичних сил, ідеологія яких передбачає різний напрям соціально-економічного розвитку України.
Приватизація державного майна досить гостро поставила питання про соціальну нерівність у суспільстві, про загострення суперечностей між багатими та бідними верствами населення. Кожна соціальна група формує свою специфічну систему інтересів, які можуть не збігатися у процесі подальшого економічного зростання. У цьому параграфі не ставиться завдання критичного аналізу «суперечностей інтересів» між бідними і багатими, це вічна проблема всієї історії існування цивілізації, тут лише зосереджено увагу на методологічних питаннях ролі інтересів у складному взаємопереплетінні економічних, політичних та соціальних складових сучасного суспільства.
Зазначимо, що інтерес — категорія філософська, економічна і соціальна. В інтересі органічно об’єднано дві сторони суспільного буття — економічну та соціальну. Взаємозв’язок цих сторін найбільшою мірою проявляється у сфері взаємодії держави та ринку в рамках національної економіки, а також у процесі глобалізації суспільства. Якщо економічна сторона формує вимоги до економічної політики держави щодо використання обмежених ресурсів, то соціальна сторона характеризує його наслідки. Політична система суспільства, рівень демократії дає змогу оптимізувати економічну і соціальні невідповідності. Суперечливість на-
слідків негативно відбивається на економічній поведінці суб’єктів (держави та фірм), що в кінцевому підсумку веде до змін в інституційній архітектоніці суспільства, а значить і вирішенні соціальних конфліктів. Дуалізм економічного та соціального розв’язується через реалізацію інтересу. Практична значимість реалізації інтересів проявляється в поведінці та проведенні відповідної політики.
Філософів та економістів давно цікавили спонукальні мотиви, що рухають суспільний прогрес. Звільнивши етику від церковно-феодальних пут, відомий філософ Гельвецій обґрунтував егоїзм людини її природною властивістю і фактором прогресу суспільства. Матеріальність філософії Гельвеція справила на погляди А. Сміта вирішальний вплив. Тому стає зрозумілим поведінка «економічної людини» А. Сміта, яка базується на теорії Гельвеція про користолюбний інтерес, на природному прагненні кожного до своєї вигоди. Створена А. Смітом теорія поведінки «економічної людини», її відносин у суспільстві заклали основи поглядів класичної політичної економії на рушійну мотивацію економічної системи, на принципи її функціонування. Зв’язок інтересів із задоволенням потреб людей, їх соціальних груп, об’єднань тощо розкриває природу інтересу, як мотиваційної та рушійної сили суспільства. «Інтереси виступають могутніми двигунами економічного прогресу, створюють ту «пружину», котра приводить у рух економічний механізм» [45].
На відміну від потреб, інтерес уособлює конкретизацію поведінки відповідного суб’єкта господарювання залежно від внутрішнього стану самого суб’єкта, його місця і ролі в суспільстві. Інтерес — це згусток економічних (матеріальних), соціальних, політичних та духовних потреб. Теоретично є виправданим абстрактне розмежування економічних, соціальних та політичних інтересів.
Необхідно не забувати, що носієм інтересу виступає людина і тільки людина. Д. Рікардо зазначав, що думки людей визначаються їхніми інтересами. У своєму листі стосовно парламентської роботи від 9 травня 1822 р. він писав: «Скажіть мені, у чому проявляються їхні інтереси, і я скажу вам, які заходи вони будуть захищати» [46]. Реалізація інтересу завершує цілеспрямовану діяльність суб’єкта. Прийняття рішень на макрорівні обов’язково враховує наявність переважаючого впливу інтересів більшості в умовах демократичної системи, на мікрорівні прийняття рішень здійснюється з огляду на індивідуальний (колективний) інтерес.
Інтереси мають об’єктивний характер і є спонукальними мотивами діяльності людей. Індивіди, щоб реалізувати свої інтереси, вступаючи у відносини між собою, досягають певних цілей у житті, діють згідно з суб’єктивними мотивами і переконаннями. На відміну від природи, у суспільстві свідомо діють люди, вчинки яких підпорядковані свідомим намірам і бажаним цілям[47]. Будь-яка мета причинно обумовлена інтересом.
На об’єктивну сторону інтересу вперше звернули увагу французькі матеріалісти. Д. Дідро стверджував: «Коли говорять про інтерес індивіда, верстви, нації — «мій інтерес», «інтерес держави», «його інтерес», «їх інтерес», — це означає дещо потрібне і корисне для держави, для особи, для мене і т. п.» [48]. Корисність, тобто матеріальність, є вихідною методологічною засадою будь-якого інтересу. К. Маркс, як перший та всесвітньо визнаний передусім соціолог, а не економіст, обґрунтував мотивацію поведінки та структуризацію інтересів в епоху первісного нагромадження капіталу, тобто в процесі формування капіталістичного суспільства в країнах Західної Європи. Існує думка про тотожність поглядів К. Маркса і французьких матеріалістів на об’єктивність розуміння інтересів. Б. Губер, наприклад, доводить, що «К. Маркс від Гельвеція успадкував поняття правильно зрозумілого особистого інтересу і використав його дещо по-своєму, у вигляді правильно зрозумілого класового інтересу, який повністю збігається з правильно зрозумілими інтересами представників класу» [49].
Як політичні, так і економічні інтереси поділяються на особисті та суспільні. Усі інші види інтересів є, на наш погляд, похідними. Так, визнання колективних інтересів базується на об’єднанні конкретних особистих інтересів у відповідній сфері прояву. Наприклад, колективний інтерес фірми об’єднує осіб з метою виробництва товару чи надання послуг та отримання прибутку. Інтерес політичної партії є об’єднанням індивідуальних поглядів членів партії чи солідарних з ними для вирішення тієї чи іншої проблеми. Суспільний інтерес має предметну форму прояву на рівні держави, яка і проводить відповідну політику в усіх сферах суспільного буття. Колективний інтерес за місцем проживання може об’єднувати людей стосовно охорони навколишнього середовища, привласнення суспільних благ і т. п., що також опосередковано залежить як від поведінки кожного члена колективу, так і від їх впливу на рішення держави. Теоретично можна визнати наявність суспільних, колективних та особистих інтересів. Критерієм поділу інтересів у нашому випадку є власність. У соціально-економічній літературі проводиться й інша класифікація інтересів.