Держава і ринок: філософія взаємодії (стр. 80 из 86)

З часу проголошення державної незалежності України в економічній і соціальній політиці на озброєння була взята неокласична концепція, зокрема монетаризм. Відповідно до її постулатів найкращий соціальний захист населення забезпечує сам ринок. Прихильники цієї доктрини не усвідомлювали, що якраз ринок і неспроможний виконати таку функцію.

Соціальна політика передбачає реалізацію таких головних завдань: по-перше, ліквідацію бідності та забезпечення динамічного зростання рівня життя населення; по-друге, соціалізація складових економічної політики (структурної, інвестиційної, цінової, бюджетної, грошово-кредитної, податкової та ін.); по-третє, реалізація принципів соціальної справедливості та забезпечення соціальних прав, гарантій населення, визначених конституційними нормами; по-четверте, забезпечення соціальної стабільності та соціальної безпеки в країні.

Реалізації цих чотирьох головних завдань мають бути підпорядковані всі структурні складові соціальної політики (див. табл. 8.4).

Таблиця 8.4

ОСНОВНІ СТРУКТУРНІ СКЛАДОВІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Структурні складові	Напрями у межах розділів
1. Розподіл і перерозподіл суспільного продукту	1.1. політика формування доходів населення; 1.1.1. політика стимулювання найманої праці; 1.1.2. політика формування доходів власників засобів виробництва і капіталу);1.2. політика оподаткування доходів і майна;1.2.1. політика прямого оподаткування доходів; 1.2.2. політика непрямого оподаткування доходів;1.2.3. політика оподаткування майна населення, тобто нерухомості);1.3. політика індексації доходів населення;1.4. політика надання пільг, компенсацій і привілеїв;1.5. політика обмеження «тіньових» доходів
2. Демографічна політика	2.1. політика охорони материнства й дитинства;2.2. політика стимулювання репродуктивного зростання населення;2.3. політика регулювання шлюбно-сімейних відносин і державної допомоги сім’ї;2.4. геронтологічна політика;2.5. міграційна політика
3. Зайнятість та охорона праці	3.1. політика регулювання ринку праці й забезпечення ефективної зайнятості населення;3.2. політика організації та нормування праці;3.3. політика забезпечення безпечних умов праці;3.4. політика страхування праці (у разі безробіття, хвороби або каліцтва);3.5. політика забезпечення оптимального вирішення виробничих колективних спорів і трудових конфліктів
4. Соціальне забезпечення і соціальне страхування	4.1. пенсійна політика та забезпечення страхування пенсійних внесків;4.2. політика медичного забезпечення і медичного страхування;4.3. субсидіарна політика (політика надання адресної соціальної допомоги);4.4. політика мінімальних соціальних гарантій, стандартів і ліквідації бідності
5. Соціальна безпека	5.1. політика гармонізації соціально-економічних інтересів і забезпечення соціального діалогу;5.2. антимаргінальна політика
6. Функціонально-цільові складові соціальної політики	6.1. тендерна політика;6.2. молодіжна політика;6.3. житлова політика;6.4. політика розвитку соціальної сфери села;6.5. рекреаційна політика;6.6. політика захисту прав споживачів

Важливим аспектом є формування соціальної політики на рівні окремого підприємства. Реалізація соціальної політики на цьому рівні, особливо в умовах перехідної економіки, передбачає необхідність інтегруючої оцінки соціальної захищеності працівника і трудового колективу. Елементи такої захищеності формуються у процесі втілення ключових соціальних принципів суспільства: соціальної справедливості, цілеспрямованого регулювання інтересів різних соціальних груп і т. п. Ці основні принципи і цілі безпосередньо пов’язані з регулюванням соціальних процесів трудового колективу, що являє собою сукупність методів, способів і прийомів цілеспрямованого впливу на колектив, внутрішньоколективні відносини та окрему людину. Сукупність усіх цих відносин характеризує місце людей або груп у загальній соціальній організації підприємства, що забезпечує соціальну захищеність працівників.

Сучасна економічна ситуація диктує необхідність підвищення ефективної соціальної політики на рівні підприємства шляхом концентрації зусиль на розв’язанні найгостріших соціальних проблем і виробленні нових механізмів реалізації соціальної політики, забезпечуючи раціональніше використання обмежених фінансових і матеріальних ресурсів. На нашу думку, слід переорієнтувати соціальну політику на активізацію факторів, що стимулюють високоефективну працю, підвищення на цій основі матеріального добробуту працівників підприємства.

Розроблення ефективної програми соціальних реформ полягає в оптимальному виборі форм і методів розподілу і координації функцій реалізації соціальних перетворень між мікро- і макроекономічними рівнями залежно від конкретних умов перехідного періоду. Взаємозалежність макро- і мікрочинників при проведенні соціальної політики, їх взаємодоповнення дозволить скоротити рівень соціальних ризиків і створити умови для поступового розвитку українського суспільства у процесі його реформування.

Отже, повільний і непослідовний перебіг трансформацій у вітчизняній економіці, соціальна нестабільність і висока питома вага тих, хто втратив свій колишній соціальний статус, можуть виявитися загрозою для процесу реформування сучасного українського суспільства. З огляду на це значно посилюється роль програмно-цільового методу планування як стимулювального фактора реалізації прогресивної соціально-економічної політики.

Водночас регулювання соціально-економічних процесів потребує безпосереднього державного впливу на ринкову економіку через цільове програмування у поєднанні із застосуванням ринкових принципів. Адресність та обов’язковість завдань програми мають доповнюватися системою економічних стимулів і господарських договорів. До нових механізмів можуть належати державні замовлення (контракти), договір про спільну діяльність, пайове субсидування, пільгове кредитування, проведення тендерів, залучення неурядових і комерційних організацій тощо.

Аналізуючи досвід постсоціалістичного періоду в історії колишніх радянських республік, можна чітко виокремити три основні моделі розроблення і реалізації соціальної політики: патерналістську модель, адресну та змішану (рис. 8.1).

Рис. 8.1. Моделі соціальної політики

Патерналістська модель соціального розвитку — це запозичення з практики регулювання соціальної сфери ще за часів СРСР. Вона відзначається жорстким визначенням державою поведінки людини у соціальній сфері та охоплює соціальний захист практично всього населення. Проте характерними рисами даної моделі були також низька ефективність, нездатність вирішити сучасні соціальні проблеми, тому одним з основних завдань сучасного соціально-економічного розвитку стало проведення комплексних, системних перетворень у соціальній сфері.

Сьогодні пріоритетним напрямом соціальної політики є перехід до нової, ефективнішої моделі соціальної політики — адресної соціальної системи, що характеризується диференційованим підходом до виконання соціальних функцій держави стосовно різних верств населення, перерозподілом соціальних витрат держави на користь найбільш уразливих груп населення, підвищенням ефективності соціальної системи, зниженням соціальної напруженості в суспільстві.

При цьому адресність виділених на соціальні послуги коштів усуне усередненість і зарегламентованість у задоволенні соціальних потреб. Практика більшості розвинутих країн довела необхідність дотримання і поєднання цих принципів. Проте це стало можливим завдяки тому, що понад 60 % створюваного національного доходу в економічно розвинутих країнах розподіляється у формі оплати праці.

Соціальна політика у постсоціалістичній Україні, так само як і в інших країнах з перехідною економікою, була орієнтована переважно на збереження масштабів соціальних послуг, що надаються державою. Усі інші положення, на яких мають базуватися принципи соціальної політики, відійшли на другий план. Тому на тлі швидкого падіння ВВП частка соціальних витрат у сукупних витратах держави постійно збільшувалась і досягла у 1999 р. майже 50 %. Усе це супроводжувалося помітним зростанням чисельності працівників галузі соціальної сфери як в абсолютному виразі, так і в процентах від загальної кількості зайнятих в економіці (до 1995 р. цей показник порівняно з 1985 р. збільшився на 20 %).

У країнах з ринковою економікою основною формою соціального захисту населення залишається соціальне страхування. Для сучасної системи соціального страхування України все ще характерні основні риси і проблеми патерналістської моделі соціального розвитку. Тому процес реформування страхової системи, що сформувалася за централізованого, планового управління і зрівнялівки при розподілі, ще дуже далекий від закінчення.

Проте непродумана соціальна політика, навіть підвищення частки соціальних витрат у сукупних витратах держави, що мало місце у 1990-ті роки, не була здатна попередити зниження рівня життя населення. Це призвело лише до подальшого швидкого загострення проблеми бюджетного дефіциту.

Серед недоліків патерналістської моделі необхідно виокремити такі:

¾ невідповідність фінансових можливостей держави обсягу законодавчо визначених соціальних зобов’язань;

¾ невиправдано високі (з погляду фінансових можливостей) витрати на соціальну сферу;

¾ недостатня міжвідомча координація органів, що беруть участь у формуванні і реалізації соціальної політики;