Соціальне регулювання є однією з конкретних форм прояву процесу регулювання економіки взагалі, тому йому притаманні як властивості останнього, так і своя специфіка, сутність якої забезпечення соціальної стабільності і соціального прогресу. Соціальне регулювання безпосередньо стосується добробуту людей, задоволення їхніх матеріальних, соціальних та інтелектуальних (у тому числі і культурних) потреб, формування у співвітчизників поваги до людської гідності, а також установлення соціальної стабільності та соціального миру (спокою) в суспільстві.
Головну роль у процесі соціального регулювання відіграє держава. Тому правомірно зазначити, що соціальне регулювання — це система соціально-економічних заходів держави, за допомогою яких вона впливає у певному напрямі на динаміку рівня та якості життя населення.
Загальна мета соціального регулювання — оптимізація відповідності результатів економічної діяльності соціальним цілям суспільства.
Важливою особливістю такого регулювання є те, що воно переважно має справу з механізмом розподілу, перерозподілу і споживання матеріальних благ, насамперед національного доходу, — в основному через бюджетну систему країни. Таким чином, соціальне регулювання безпосередньо пов’язане з фінансово-бюджетною політикою, у тому числі податковою політикою та політикою доходів населення і держави. За їх допомогою здійснюються інвестиції в розвиток соціальної інфраструктури, тобто в «людський капітал», виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо.
Специфічна складність, яка виникає в процесі соціального регулювання, в його всеосяжності, а практично — безмежності. По суті, всі більш або менш значимі питання можуть бути прямо чи опосередковано віднесені до соціальної сфери, а тому і до проблеми соціального регулювання. Але неможливо «обійняти неосяжне».
Для конструктивної реалізації проблеми соціального регулювання важливо виходити не з позиції теоретизування щодо меж соціальної сфери, а потрібно діяти з прагматичного погляду — регулювати соціальні процеси і особливо ключові з них.
Для більшості країн з перехідною економікою, у тому числі й України, необхідність підвищення дієвості соціального регулювання актуалізується і тим, що процес ринкових трансформацій протягом 90-х років XX ст. характеризувався різким зниженням ефективності господарювання і падінням обсягів виробництва в умовах високого рівня інфляції, особливо на старті формування ринкових відносин. Усе це зумовило суттєве зниження рівня і якості життя для абсолютної більшості населення країн СНД. Різке зниження реальної заробітної плати і пенсій на тлі зростання відкритого і скритого безробіття в Україні викликали в ряді галузей, сфер економіки та регіонів країни соціальне напруження. Серйозні бюджетні обмеження, у зв’язку з браком коштів, різко зменшили можливості держави в проведенні дієвої соціальної політики. За роки ринкових перетворень у країні відбулася гіпертрофована диференціація доходів населення, реально визначилася тенденція до формування доходів громадян через різні форми нелегальної та нетрудової діяльності, що призвело до суттєвої втрати стимулів до високопродуктивної праці. У стані глибокої деградації перебувають усі галузі соціальної сфери. У багатьох людей утрачені основні ідеали, упевненість у завтрашньому дні, повага до праці та наростає почуття безвиході.
В умовах практично хронічного бюджетного дефіциту (в 1990-х роках) державою робились окремі, часом епізодичні, спроби пом’якшити негативні наслідки такого різкого падіння рівня життя абсолютної більшості українського населення, а також здійснювалася часткова компенсація втрат для найбільш соціально вразливих груп (прошарків) населення.
Однак соціальне регулювання як стрижень усієї соціальної політики держави на цьому етапі перехідного періоду було недостатньо дієвим та адресним, а іноді і просто ефемерним. Так, продекларовані пільги, компенсації, виплати і допомоги впроваджувалися без чіткого врахування реальних доходів їх одержувачів та членів їхніх сімей. Це, у свою чергу, різко обмежувало можливості для надання допомоги тим, хто її справді потребував. Про нереальність такого регулювання свідчили і спроби встановлення державними органами мінімальних рівнів заробітних плат, пенсій, прожиткових мінімумів для людей.
Для виокремлення основних напрямів соціального регулювання в перехідній економіці в літературі використовують різні підходи. Але, з нашого погляду, важливо враховувати те, що обсяг, напрямленість і методи державного регулювання соціальних процесів суттєво залежать від вибору тієї чи іншої соціально-економічної моделі устрою суспільства. Відсутність ясності у даному питанні неминуче прирікає соціальне регулювання, як і всю соціальну політику, на непослідовність, робить їх малозрозумілими та неефективними.
Прийнявши концепцію формування в перспективі соціально орієнтованої ринкової економіки, українська держава апріорі бере на себе і турботу про створення умов для реалізації загальновизнаних прав людини на мінімальне споживання, а також на працю, освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення у випадках непрацездатності та безробіття. Здійснення цих заходів є завжди вихідною основою соціального регулювання в будь-якій цивілізованій країні.
Дуже важливо підкреслити, що на даному етапі державне соціальне регулювання має повною мірою враховувати становлення і розвиток української державності та місцевого (муніципального) самоуправління.
Ключовим принципом при виокремленні (обґрунтуванні) пріоритетних напрямів соціального регулювання є оптимальне розв’язання «вічної проблеми» про співвідношення економічної ефективності та соціальної справедливості. Їх узгодження може здійснюватися у досить широкому діапазоні залежно від існуючої в тій чи іншій країні моделі соціально-економічного устрою суспільства, прийнятої ним системи цінностей тощо. Але світовий досвід, особливо в другій половині минулого століття, переконливо довів, що економічна ефективність і соціальна справедливість не є альтернативними, взаємовиключаючими установками. Багато соціальних факторів, у тому числі освіта, розвиток науки, культури, створення належних житлових умов, забезпечення раціональної зайнятості населення та інші, однаковою мірою сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. І, навпаки, віддача на самоплив вирішення цих питань, примітивна економія на соціальних витратах не лише посилюють несправедливість у розподілі благ, а й неминуче призводять до зниження ефективності економіки.
Разом з тим було б глибокою помилкою перетворювати державу в своєрідний центр роздавання допомоги малозабезпеченим. Світовий досвід переконує, що така патерналістська практика з боку держави вкрай неефективна і здатна породжувати лише утриманські настрої. Головний орієнтир соціального регулювання на сучасному етапі перехідної економіки — всілякими способами стимулювати економічну активність працездатної частини населення, створити передумови, за яких людина здатна своєю працею, ініціативою забезпечувати гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це повною мірою відповідає вимогам економічної ефективності та принципу соціальної справедливості.
Процес соціального регулювання повинен органічно поєднувати розв’язання завдань як специфічного для перехідної економіки короткострокового, так і взагалі довгострокового характеру.
Зокрема, на найближчий час у нашій країні необхідно головні зусилля (окрім стабілізації загальної економічної ситуації) зосередити на:
¾ збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (освіти, науки, медичного обслуговування) як основи проведення в майбутньому активної соціальної політики;
¾ більш рівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групами населення, що неминуче потребує посилення з боку держави специфічного регулювання доходів.
Одночасно довгостроковий, стратегічний характер соціального регулювання має бути спрямований на досягнення цілком визначених великомасштабних цілей. Таке регулювання не може мати абстрактного характеру. Його успіх і дієвість залежить вирішальною мірою від урахування реального часу та реальної економічної ситуації в конкретній країні.
Соціальне регулювання щодо непрацездатного населення полягає в його соціальному захисті, який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (на центральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття і підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.
Зростання соціальної орієнтації економіки зумовили появу нових методів, форм господарювання, пов’язаних з наближенням виробництва до споживачів, структурною реорганізацією економіки, посиленням гнучкості ринку праці. На рівні підприємств це означало безпосередню залежність заробітку від попиту на даний вид праці, індивідуальних якостей і заслуг працівників, а також від результатів діяльності підприємства. Тим самим підвищилася роль ринкової кон’юнктури у формуванні ціни робочої сили [22, с. 49].
До соціальної сфери належать усі об’єкти і процеси, які беруть безпосередню участь у формуванні її властивостей, пов’язаних з відтворенням і вдосконаленням особистості (групи), задоволенням системи потреб. Їх взаємодія і створює соціальну сферу як систему з її якісними відмінностями. Тобто, матеріально-виробнича, політична і культурно-духовна сфери беруть опосередковану участь у формуванні інтегративних якостей та впливають на соціальну сферу через окремі компоненти. Вони пов’язані з нею мережею комунікацій, кожна з яких має неоднакове значення для функціонування соціальної сфери. До речі, до них слід віднести і природнокліматичні умови, в яких функціонує соціальна сфера, що має у своєму розпорядженні необхідний набір компонентів речового, процесуального, ідейного і людського плану. Взаємодію цих структурних одиниць повинні породжувати властиві даній системі якісні особливості — соціальна інфраструктура і вироблювані нею продукти споживання, процеси освіти, медичного, соціального і побутового обслуговування, органи та інститути соціальної сфери, механізми і нормативна база регулювання споживчої поведінки населення.