Очікувана тривалість життя знизилася з 65,6 років для чоловіків та 74,9 для жінок у 1990 р. до 62,7 - для чоловіків та 74,1 для жінок у 2002 р. і є однією з найнижчих у Європі (наприклад, у Німеччині очікувана тривалість життя становить відповідно 74,5 та 80,5 років).
Негативним чинником для України є відплив науковців і висококваліфікованих фахівців. Зокрема, кількість спеціалістів, які безпосередньо виконують науково-дослідні роботи, у 2002 р. проти 1991 р. зменшилася в 2,7 рази (з 295 тис. до 107,4 тис), у тому числі кандидатів наук - у 1,6 рази (з 27,8 тис. до 17,2 тис). Можна констатувати їх відплив у комерційну, фінансову сфери та за кордон.
За даними Міністерства освіти та науки Є. Миколаєнка [8], вищі навчальні заклади за рахунок платного навчання отримують значні фінансові ресурси. Так, якщо в 2004 р. сумарні витрати на вищу школу становили близько 4,6 млрд. грн.., то в 2005 р. вони орієнтовно зросли на 3 млрд. грн.. - за рахунок збільшення фонду оплати праці в країні. Негативний бік справи полягає, головним чином, в тому, що населення України бере на себе майже 60 % фінансування вищої школи, в той час як в структурі бюджетів вищих навчальних закладів США на державу і місцеві органи влади припадає 61 %, а в Канаді, Німеччині і Голландії ця частка досягає відповідно 85, 95 і 90 %. В результаті лише третина українських студентів вступають у ВНЗ України. Як видно з таблиці 1.2, своєю заробітною платою люди, зайняті в економіці України, не в змозі забезпечити своїм дітям пристойну освіту. Але, як стверджує пан міністр, все ж таки забезпечують (на 60 %).
Таблиця1.2 -Середня річна заробітна плата і розмір плати за навчання в ВНЗ України, грн.
| Середня заробітна плата в 2004 р. | |
| Педагогічний працівник (учитель) | 5280 |
| Медичний працівник (лікар) | 4057 |
| Працівник промисловості (інженер) | 7855 |
| Працівник сільського господарства (агроном) | 2614 |
| Професор | 10208 |
| Річна плата за навчання в ВНЗ (2003/2004 н. р.), грн. | |
| Юрист, Національний університет ім. Т.Г. Шевченка | 13500 |
| Економіст (КНЕУ) | 6000 |
| Учитель (педуніверситет) | 3300 |
| Лікар (медуніверситет) | 7200 |
Передвиборна теза В. Ющенка про необхідність створення в наступні роки 5 млн. робочих місць звучала докором попередній владі, адже вона приблизно збігалася з кількістю заробітчан за межами країни. Масовий відтік працелюбних і освічених громадян за кордон в період з 1994 по 2004 pp. був прямим наслідком антинародної політики антинародного режиму.
В той же час ринок праці потерпає від нестачі працівників. Кваліфікованих спеціалістів та людей, котрі здатні такими стати, з кожним роком все менше відносно до зростаючих потреб економіки. Проблема зараз не в кількості робочої сили (чи, відповідно, робочих місць), а в якості. Причин цьому багато, перша з яких - це неадекватність системи підготовки кадрів потребам ринку. Тому зараз варто говорити про підготовку мільйонів справжніх спеціалістів, а не про створення мільйонів нових робочих місць. Останнє було актуальне максимум п'ять років тому, коли ще залишався певний кадровий багаж з часів Союзу.
До речі, причина міграції частково полягає якраз у тому, що молоді люди, навіть затративши певні кошти та час на навчання, часто їдуть працювати некваліфікованими працівниками на Захід, тому що їх освіта, навички та досвід не дають можливості заробляти в Україні достойну зарплатню.
Другий приклад, який показує нереальність планів створення додаткових 5 млн. робочих місць - це демографія. Ще декілька місяців і проживаючих в Україні буде менше 46 млн., при загальному коефіцієнті народжуваності 8,8 чоловік на 1 тис, а смертності - 18,2. З такими показниками навіть за найбільш оптимістичних припущень держава втрачатиме до півмільйона людей щорічно. За 5 років - це 2,5 млн., тобто близько 8-9 % від кількості працюючих на даний момент.
Україна, поряд із Росією, втрачає населення найшвидшими у світі темпами. Це означає, що навіть створені нові робочі місця залишаться пустими. Ніяких ознак того, що у найближчі роки ця тенденція зникне, немає. Світовий досвід показує, що однією з причин спаду народжуваності є так званий консюмеризм, коли масова культура стимулює серед населення максимальне споживання матеріальних благ [9].
Відпрацювала свій нормативний термін значна частина конструкцій, споруд та обладнання. Особливе занепокоєння викликає технічний стан мостових споруд - 14 % залізничних мостів знаходяться у незадовільному стані, не відповідають правилам експлуатації 46 %, а серед комунальних - 76 %.
Довіра до держави та її банківського сектора впала до низького рівня. В 1998 р. на одного громадянина Німеччини припадало 154 тис. дол. національних збережень, з них 41 тис дол. збережень населення. Для порівняння - на одного громадянина України в 1990 р. припадало 1634 руб. або більше ніж 2000 дол.США в перерахунку по паритету купівельної спроможності. В результаті гіперінфляції 1993-1994 pp. збереження українських громадян на душу населення зменшилися до 19 коп. [10]. В 2002 р. вклади громадян України на депозитні рахунки становили 65 дол. Довіра за 12 років впала в 25 разів.
Можливо, післярадянські реформатори вважали, що все, що органічно зростало на ґрунті радянських або українських реформ, несло на собі клеймо комунізму. Вони хотіли досягти чистого прориву, щоб перестрибнути через прірву до „передової моделі", описаної в західних підручниках. Але треба було через неї будувати міст!
Рівень депозитів у дуже багатьох країнах складає в середньому 53 % ВВП, просто багатих - 31 %, бідних - 20%, дуже бідних -13 %, а в Україні на кінець 1999 р. - лише 9,9 %, у тому числі строкових, як основи кредитної діяльності - 3,6 % [11]. Динаміка депозитних вкладів у банківську систему України за 2002-2005 pp. подана нижче (млрд. грн..)
| 01.01.02 | 11.10.02 | 18.10.02 | 2003 р. | 2004 р. | 01.10.05 | |
| Фізичних осіб | 6,34 | 10,2 | 10,2 | 32,5 | 41,7 | 61,7 |
| Юридичних осіб | 14,79 | 16,5 | 16,9 | 29,3 | 41,5 | 53,57 |
Як видно з наведених цифр, на кінець 2005 р. порівняно з 2002 р. депозитні вклади фізичних осіб зросли майже в 4 рази і досягли 260 дол. на одну особу, але це ще не досягло 15 % від рівня 1990 р.
2. Вплив етнічної неоднорідності та інших факторів на економічну модель України
Етнічна однорідністьнаселення з розвиненою національною свідомістю є запорукою політичної стабільності. На початку XX ст. Україну можна було вважати відносно однорідною країною щодо національного складу населення, зокрема в сільській місцевості. В 1989 р. згідно з переписом 72,7 % заявили себе українцями, 22,1 % -росіянами, а 5,2 % - представниками інших національностей. Але поняття національної свідомості ще було неясно визначеним. Так, 12,3 % українців подали російську мову як свою рідну, тоді як серед росіян усього 1,6% вважали рідною іншу ніж російську мову. У березні 1991 р. 4/5 населення України голосувало за приналежність України до „оновленого" Радянського Союзу, а на референдумі 1 грудня 1991 р. 9/10 учасників висловилися за політичну та економічну самостійність України. Це не вказує переконливо на принципову лояльність значної частини населення до України чи на їх національну солідарність.
Відкритих проявів протесту немає, тому що для багатьох громадян майбутні економічні вигоди вбачаються надійнішими в Україні ніж, наприклад, в Росії. В економічних міркуваннях цих людей вирішальними є такі три моменти:
1) багато росіян та „сумнівних" українців мають тепер добрі посади та значну матеріальну вигоду. Якби вони переїхали до Росії, то навряд чи подібні посади чекали б на них там;
2) ці люди вже мають квартири та дачі в Україні, і їм відома жалюгідна побутова ситуація на пострадянському просторі;
3) але чи не найважливішим серед цих міркувань є загальне переконання, що майбутнє життя в Україні буде заможнішим, ніж у будь-якій іншій республіці. Врожайне сільське господарство, розвинута індустрія, задовільна соціальна інфраструктура та сприятливий клімат в Україні є кращими, ніж у Росії.
При цьому треба все ж враховувати, що велика група не українців і номінальних українців мала і ще матиме емоційне прив'язання до Москви як до столиці імперії.
Крім суто територіального прив'язання до України, значна кількість російськомовного населення не мала і не має поваги ні до української мови, ні до української культури та історії. Тепер вони зобов'язані прихильно ставитися і до самостійної України, і до українізації життя. Одначе, коли б вони дійшли переконання, що матеріальні умови не компенсують їхнього перебування в державі, яка щодо капіталістичної форми їм чужа, вони могли б змінити своє ставлення до неї. Тоді вони б, напевне, знову намагалися прилучити Україну до Росії. Досвід Криму засвідчує, що концентрація цієї групи населення у східних та південних областях могла бути для даної групи людей дуже вигідною. Ті регіони могли б просити Москву взяти їх під опіку. А там охочих подати „братерську" допомогу співвітчизникам в Україні знайдеться багато.
Всього 20 років назад російська мова була мовою еліти в Середній Азії, Прибалтиці, Україні. Навіть поляки змушені були розмовляти російською мовою. А сьогодні російський світ однозначно відступає, і це дуже хворобливо сприймається метрополією. Винятком є хіба що Севастополь. У відносно невеликому місті з населенням в 378 тис. етнічні росіяни становлять 71,6 %, українці - 22,4 %. У місті функціонує одна двомовна газета, яка заснована Міністерством оборони України, і телерадіоканал „Бриз" Військово-морських сил. На 74 загальноосвітні школи діє тільки дві українські паралелі (до 1991 р. українська мова як навчальний предмет у севастопольських школах взагалі не вивчалася). Натомість в останні роки в Севастополі один за одним відкриваються як філіали престижного Московського державного університету, так і університету провінційного Саратова [12].