Суть кейнсіанської революції в економічній науці (стр. 3 из 4)
де Аt — автономні інвестиції; Y — національний дохід (відповідно в період t, t-1, t-2).
Залежно від співвідношення мультиплікатора й акселератора динаміка національного доходу може бути рівномірною або циклічною.
Неокейнсіанці стоять у джерел так званих теорій економічного зростання.
Одна з перших теорій економічного зростання, належала Рою Форбсу Харроду. Він висунув її ще в 40-ві роки. Харрод бачить основний недолік концепції Кейнса в тому, що в ній економічна динаміка розглядається тільки під кутом зору впливу нагромадження капіталу на економічну ситуацію. Харрод включає в аналіз вплив величини національного доходу на розмір інвестицій; він досліджує відношення зростання зайнятості робочої сили, доходу на душу населення і наявного капіталу. Він запровадив поняття «коефіцієнт капіталу», що відображає капіталомісткість національного доходу. Критерій капіталомісткості Харрод використовує, аналізуючи вплив технічного прогресу на економіку. Одні інновації, знижуючи витрати праці, збільшують витрати капіталу в його речовинній формі; інші, навпаки, дають можливість заощаджувати речовинний капітал, але спричиняють додаткові витрати живої праці. Ці зміни співвідношень витрат зумовлюють істотні зрушення і на ринках праці та засобів виробництва. Харрод запропонував систему з трьох рівнянь динаміки, кожне з яких відображає особливий тип економічного зростання: фактичне зростання, гарантоване зростання (яке відповідає очікуванням підприємців) і потенційно можливе зростання (зумовлене обсягом наявних ресурсів).
Інший варіант теорії зростання розробив американський неокейнсіанець Євсій Дейвід Домар (нар. 1914 р.). Погоджуючись із Кейнсом у тому, що інвестиції створюють дохід, який збільшує попит, Домар акцентує увагу на тому, що одночасно інвестиції ведуть до зростання пропозиції товарів. Основна проблема полягає в тому, щоб визначити обсяги інвестицій, які забезпечують зростання доходу, бо це дорівнює збільшенню пропозиції товарів внаслідок збільшення виробничих потужностей. Зайнятість при цьому розглядається як функція відносин доходу до виробничих потужностей. Домар запропонував «головне рівняння зростання», у якому фігурує «темп урівноваженого зростання» — темп приросту інвестицій, за якого врівноважується приріст пропозиції та попиту на товари. На відміну від Р. Харрода Є. Домар включає до аналізу мінливу в ході розширень виробництва місткість ринку.
З критикою кейнсіанських моделей Р. Харрода і Є. До-мара виступив американський економіст Роберт Солоу (нар. 1924 р.), відзначений згодом Нобелівською премією за внесок у теорію економічного зростання. Використовуючи апарат диференціальних рівнянь, Солоу створив модель економічної динаміки. У центрі його уваги — заміщення праці речовинним капіталом. За Солоу, у тривалій перспективі за відсутності технічного прогресу капітал, праця й обсяг виробництва зростатимуть однаковими темпами. Темпи економічного зростання при цьому залежать не від норми заощаджень, що визначає капіталовкладення, а від пропозиції праці. Зниження трудомісткості робить зростання виробництва відносно незалежним від зростання пропозиції праці. Тому вирішальним фактором прискорення економічного зростання є технічний прогрес.
4. Концепція ефективного попиту і теорія державного регулювання економіки
Дж. Кейнс (1883-1946) — видатний англійський економіст, державний діяч, закінчив університет у Кембриджі, згодом викладав у ньому економіку і математику. Співдиректор Англійського банку, голова багатьох урядових комісій і автор проекту створення Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світового банку реконструкції і розвитку (СБРР), лорд Англії (за економічні дослідження). Його основні праці — "Грошовий обіг і фінанси Індії" (1913 p.), "Трактат про грошову реформу" (1923 p.), "Кінець вільного підприємництва" (1926 p.), "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" (1936 p.).
Методологія Дж. Кейнса базується на визначенні предмета і методів досліджень. Предметом є кількісні, функціональні залежності між макроекономічними змінними. До методів, використаних ученим, належать математичний, суб'єктивно-психологічний та емпіричний. Він поділив усі економічні змінні на незалежні і залежні. До незалежних макроекономічних змінних належать: маса грошей в економіці, процентна ставка, гранична ефективність капіталу, гранична схильність до заощадження, гранична схильність до споживання, гранична схильність до інвестування. Залежними макроекономічними змінними є національний доход, рівень інвестицій, заощадження, рівень зайнятості, сукупний суспільний продукт.
Дж. Кейнс вивів кілька функціональних залежностей між змінними. Передусім він сформулював пряму залежність обсягу продукту і прибутку від розміру зайнятості у разі незмінних засобах виробництва, а також визначив формулу сукупного суспільного продукту (ССП) з погляду натурально-речовинної та вартісної структури. Для стійкого зростання виробництва повинна бути відповідність вартісної і натурально-речовинної характеристик продукту. Щоб економіка стійко розвивалася, потрібно заохочувати сукупні витрати, а отже, сукупний попит.
На основі виведених залежностей Дж. Кейнс сформулював положення теорії ефективного попиту. Основним завданням економіки визначається досягнення ефективного попиту — такого рівня сукупного попиту, що приведе до рівності загальних доходів і витрат. За ефективного попиту фірми мають максимальний прибуток і зацікавлені в збільшенні зайнятості. Підтримуючи ефективний попит, держава повинна регулювати процентну ставку, наближати її до рівноважного рівня, за якого інвестиції зрівнюються із заощадженнями. Держава має вжити заходів, що забезпечать зростання національного доходу. Це можна зробити, маніпулюючи граничними схильностями населення, насамперед граничною схильністю до споживання, тобто заохочуючи населення купувати товари.
Дж. Кейнс вважав, що із зростанням реальних прибутків починає діяти основний психологічний закон: у людей зростає схильність до заощаджень, а не до споживання. Якщо це відбувається, то обсяг інвестицій скорочується, отже, скорочується і зайнятість. Це стан стагнуючої економіки. Щоб цього уникнути, треба передусім регулювати процентну ставку, у процесі регулювання процентної ставки держава повинна враховувати ефект мультиплікатора. У своїй теорії мультиплікатора вчений виокремив насамперед мультиплікатор прибутку, який означає, що приріст прибутків викликаний приростом інвестицій. Мультиплікатор прибутку прямо залежить від граничної схильності до заощадження.
На основі теорії мультиплікатора економіст розробив теорію капіталу і відсотка. Капітал — це майно, що приносить прибуток. Прибуток вимірюється граничною ефективністю капіталу, і це є граничний прибуток, одержуваний з додаткової одиниці капіталу. Розглядаючи цей показник, фірми будуть зацікавлені в інвестиціях доти, доки гранична ефективність капіталу не зрівняється з процентною ставкою. Держава може прямо впливати на процентну ставку, маніпулюючи масою грошей, і побічно — впливаючи на граничні схильності до заощаджень і споживання. Дж. Кейнс вважав, що фірми зацікавлені в інвестиціях, коли держава здійснює політику "дешевих" грошей, пов'язану зі зниженням процентної ставки на основі збільшення маси грошей в обігу. Отже, щоб вивести економіку зі стану стагнації, держава має припускати тимчасове збільшення інфляції (при цьому скорочується безробіття).
Теорія заробітної плати і зайнятості Кейнса є логічним наслідком його теорії капіталу. Розкриваючи основні проблеми зарплати і зайнятості, він обґрунтував політику регульованої інфляції і заробітної плати та сформулював ідею "інфляційної спіралі", згідно з якою встановлюється пряма залежність між збільшенням заробітної плати і зростанням цін. Регулюючи інфляцію, держава повинна сприяти зростанню граничної схильності до споживання у такий спосіб, щоб вона перевищувала або дорівнювала граничній схильності до заощадження. Дж. Кейнс вважав, що для розв'язання цієї проблеми необхідно знижувати зарплату. Зниження заробітної плати вважатиметься оптимальним, коли воно стимулюватиме інвестиції в реальному бізнесі.
У концепції макроекономічного регулювання Дж. Кейнс запропонував три моделі економіки. На його думку, майже всі проблеми стабілізації стагнуючої економіки вирішуються за допомогою державного регулювання.
Мета державного втручання в економіку полягає в тому, щоб за допомогою бюджетних витрат домогтися рівноважного стану національної економіки. Вчений розробив систему методів державного макрорегулювання економіки. Передусім це регулювання заробітної плати в бік її зниження, вплив на інфляцію шляхом зменшення або збільшення маси грошей, збалансування кредитно-грошового обігу з метою одержання рівноважної ставки відсотка. Причому використовуючи модель національної економіки, він вивів кілька макроекономічних пропорцій, дотримання яких дасть змогу державі досягти стійкого зростання зайнятості і водночас регулювати інфляцію.
Завдання одночасного регулювання інфляції і безробіття вперше було поставлене неокласиком А. Філліпсом — американським економістом, якого називають найважливішим представником посткейнсіанського напряму економічної теорії. Він розробив модель факторів сукупного попиту — так звану криву Філліпса (рис. Д 5).
У процесі планування державної економічної політики треба знайти таку рівноважну точку на кривій Філліпса, де темп зростання інфляції дорівнює темпу зниження безробіття. Це стане орієнтиром для визначення конкретних заходів.
Рис. Д 5. Крива Філліпса
Отже, розглядаючи основні ідеї економічної концепції Дж. Кейн-са, потрібно зазначити, що найголовнішою проблемою стабілізації депресивної економіки вважається збільшення зайнятості на основі приватних інвестицій. Масове хронічне безробіття розглядається як наслідок недостатньо ефективного попиту. Автоматично рівновага сукупних витрат (сукупного попиту) і сукупних прибутків не досягається, отже, держава повинна підтримувати сукупний попит. Саме за це теорію Дж. Кейнса називають теорією нерівноважного аналізу. Оскільки автоматична відповідність між заощадженнями й інвестиціями неможлива, держава повинна забезпечити їх відповідність, впливаючи на основні макроекономічні показники: масу грошей, зайнятість, інфляцію, процентну ставку. Держава повинна також регулювати інфляційні процеси, причому, щоб зупинити інфляцію попиту, необхідно застосовувати зниження заробітної плати. На думку Дж. Кейнса, це практично єдиний засіб регулювання інфляції. Суб'єктивно-психологічний підхід до дослідження економічних явищ, застосований ним, зближує його з представниками неокласичного напряму. У результаті сформувався так званий кейнсіансько-неокласичний синтез, у якому поєднуються елементи макроекономічного аналізу кейнсіанського і неокласичного напрямів економічної теорії.