Виступи працівників роботодавців та ВНЗ довели принципову розбіжність в їхніх позиціях щодо підготовки кадрів для ринку праці. Кожного року роботодавці України змушені витрачати значні кошти на навчання та перенавчання молодих спеціалістів. У свою чергу, представники ВНЗ наголошували на наданні більшої незалежності та самоврядності учбовим закладам, головним чином у складанні учбових планів та розробці навчальних програм. Втілення в життя такого бажання може призвести до повної невідповідності рівні підготовки випускників вимогам ринку праці.
Неузгодженість рівня підготовки кадрів з вимогами ринку – не єдина проблема, пов’язана із системою професійної підготовки кадрів.
Якість пропозиції робочої сили часто не відповідає сучасним вимогам професійно-освітньої підготовки, трудової та виконавчої дисципліни, мобільності та економічної активності загалом. Наслідком незбалансованості пропозиції робочої сили із попитом на неї є високий рівень безробіття, зокрема прихованого та часткового, та велика частка безробітних, які не мають роботи понад 1 рік.
Слід зазначити, що більшість (72%) зайнятих у неформальному секторі працювала самостійно, а решта виконувала роботу за наймом на основі усної домовленості з роботодавцем.
Неформальний сектор економіки був єдиним місцем праці для кожної другої особи з числа зайнятих сільських жителів. Проте у міській місцевості зайнятість у цьому секторі не набула таких масштабів завдяки більш сприятливій кон’юнктурі ринку праці та наявності попиту на робочу силу в офіційному секторі.
3.3 Неефективна система працевлаштування осіб з особливими потребами
Протягом 2007 року «Фонд суспільної безпеки» спільно з Конфедерацією громадських організацій інвалідів України та союзом організацій інвалідів України провели польове та документальне дослідження функціонування системи працевлаштування інвалідів в Україні.
Дослідження довело, що система працевлаштування інвалідів є неефективною з огляду на такі положення.
Незважаючи на застосування практично всіх інструментів політики зайнятості інвалідів, передбачених міжнародними рекомендаціями, в Україні працевлаштованими є лише 20% інвалідів працездатного віку. Сукупна робоча сила працездатних інвалідів становить близько 10% від загального рівня робочої сили в Україні. Тобто кадровий розрив складає 8%.
Недосконалим є інституційне забезпечення системи працевлаштування. Чинне законодавство дозволяє дублювання функцій кількома інституціями. У сфері професійної реабілітації та створення робочих місць для інвалідів дублюються функції таких установ, як Фонд соціального захисту інвалідів, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, та Державний центр зайнятості [1,16].
Відповідно до Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», всі зазначені органи мають здійснювати професійну реабілітацію інвалідів та займатися питанням їх працевлаштування. При цьому варто зазначити, що реабілітація із системи загальнообов’язкового державного страхування практично не фінансується. У 2007 році було виділено тільки 147 тис. грн..
Фінансування реабілітації здійснюється фактично за рахунок надходжень від штрафів, які сплачують роботодавці до фонду соціального захисту інвалідів за невиконання 4%-го нормативу працевлаштування інвалідів. Саме за рахунок цих коштів утримується регіональна мережа центрів реабілітації інвалідів.
Система працевлаштування інвалідів при щорічних витратах на рівні 120-150 млн грн. забезпечила щорічне працевлаштування протягом 2002-2007 в середньому 20тис осіб. Спроба покращити ситуацію, надавши можливість інвалідам з 1-го березня 2007 року реєструватися у Державному центрі зайнятості як безробітні, не мала успіху ситуації. За рік статус безробітного отримали 5,5 тис інвалідів. Але рівень працевлаштування не змінився. Тенденція створення робочих місць є негативною: якщо у 2004 році працевлаштувались 2911 інвалідів, то у 2007р. – 1185. При цьому бюджетні асигнування зросли із 120 до 164,3 млн грн.. Відповідно створення одного робочого місця коштувало роботодавцям 138 тис 650 грн. у 2007 році проти 41 тис. 243 грн у 2004. Для порівняння зазначимо, що найбільша вартість створення одного робочого місця в Україні спостерігається на підприємствах хімічної галузі і становить – 40 тис грн., іншими словами, створення одного робочого місця для інвалідів через Фонд соціального захисту населення коштує у 3,5 рази більше, ніж створення найдорожчого робочого місця самими роботодавцями за квотною системою [1,16].
На роботодавців покладена також функція обов’язкового забезпечення інвалідів робочими місцями у межах 4% квоти від загальної чисельності працівників (на підприємствах де працює 20 і більше осіб). Дослідження показали, що в більшості випадків роботодавці не можуть знайти кандидатури та вакансії за квотою. Виникає парадокс: кількість працевлаштованих інвалідів є незначною, а роботодавці не можуть забезпечити виконання квоти.
Суттєвим ресурсом створення робочих місць для інвалідів є підприємства інвалідів, що мають право на податкові пільги та фінансову допомогу з боку держави. Але і тут держава ввела обмеження через створення Комісії з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів. Комісія отримала статус спеціального органу державного управління та повноваження самостійно визначити надання податкових пільг та фінансової підтримки підприємствам інвалідів. За умов відсутності нормативно правових документів, які визначають критерії соціально – економічної діяльності, держава через діяльність Комісії мінімізує власні витрати у випадку ненадання податкових пільг та невиплати фінансової допомоги підприємствам інвалідів. Зазначимо, що все це здійснюється на фоні низьких показників працевлаштування інвалідів.
Підсумовуючи, можна сказати, що на практиці стає незрозумілою мета політики зайнятості інвалідів. Аналіз системи працевлаштування викликає сумніви стосовно того, що політика націлена на працевлаштування всіх інвалідів, які можуть та бажають працювати на відкритому ринку чи займатись підприємницькою діяльністю. Є підозра, що система орієнтована на мінімізацію державних витрат на фінансування створених нових робочих місць та перерозподіл соціального навантаження на роботодавців та працюючих. При цьому видатки системи працевлаштування інвалідів на створення одного робочого місця для інвалідів є феноменально високими [1,17].
Також, необхідно чітко визначитися з умовами та нормуванням праці інвалідів у такий спосіб, щоб з урахуванням особливих потреб інвалідів їх праця мала ринкову цінність.
3.4 Антикризове законодавство у сфері зайнятості
Враховуючи темпи загострення ситуації, 25 грудня 2008 року Верховна Рада прийняла Закон України №799-17 «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення». Саме він став основою змін у сфері трудового законодавства. Зупинимося на цьому детальніше [3, 20].
Серед кардинальних змін, що приніс закон, можна назвати наступні:
1. збільшено розмір відрахувань як з робітників, так із найманих працівників у фонд соціального страхування. Тепер він становить 2,2% фонду оплати праці (1,6% - для роботодавців та 0,6 для працівників). Важливо, що цим законом розширено і список працівників, які підпадають під систему державного соціального страхування на випадок безробіття.
До них включені:
- Особи, які виконують роботи згідно з цивільно-правовими угодами. Тепер цей податок повинні сплачувати і фізичні особи – підприємці, платники єдиного податку, вразі заключення цивільно-правової угоди. Але виникають запитання: як саме відбуватиметься контроль за сплатою цими особами відповідних відрахувань, оскільки інструкцій досі не презентовано. Якщо платники єдиного податку мають сплачувати ще один, то чого варта така «єдність»?
- Військовослужбовці (окрім військовослужбовців термінової служби), тобто з моменту набуття чинності закону з грошового забезпечення військовослужбовців утримуються страхові внески у розмірі 0,6%, а з 1 січня 2010 року військові формування, що виплачують це забезпечення, починають сплачувати ще й страхові внески – як роботодавці (1,6%). Однак в бюджеті Міністерства оборони на 2009 рік не заплановано цих платежів. Як вони будуть здійснюватись – невідомо.
2. Врегульовано питання щодо перерахування страхових внесків страхувальникам одночасно з одержанням (перерахуванням) коштів на оплату праці (виплату доходу), в тому числі в безготівковій чи натуральній формі, або з виручки від реалізації товарів (послуг). Тобто юридичні та фізичні особи повинні одночасно при отриманні зазначених коштів сплачувати страхові внески на випадок безробіття пропорційно у відповідних розмірах (1,6%, 2,2%). Тобто тепер при отриманні заробітної платні у вигляді продукції вашої компанії, працівник і підприємство повинні сплатити попередньо податок у грошовій формі.
3. Розширено трактування критеріїв підходящої роботи. Тепер щоб отримати статус безробітного, потрібно дати згоду на участь в оплачу вальних громадських роботах. Причому особи, що дали таку згоду, знімаються з обліку служби зайнятості. Після повторної відмови брати участь у підходящій для безробітного оплачуваній громадській роботі його позбавляють статусу безробітного.