Для встановлення найважливіших залежностей між інвестиціями, прибутком і дивідендами Міллер-Моділ’яні використали математичні моделі: ринкова вартість акціонерного товариства представляється в їхній моделі як функція від ряду величин: готівки, інвестиційного бюджету й ринкової ставки відсотка в певний момент часу. Головний висновок: ринкова вартість акціонерного товариства (АТ) (ринкова вартість акцій АТ) визначається тільки його інвестиційною політикою. Дивідендна політика безвідносна до вартості АТ.
Суть другого підходу: дивідендна політика впливає на величину сукупного багатства акціонерів. На думку М. Гордона, Ван Хорна й інших, що течуть дивіденди переважніше майбутніх, так само як і можливий приріст власного капіталу.
Такий висновок базується на принципі мінімізації ризику. Поточні дивіденди зменшують для інвесторів рівень невизначеності щодо доцільності й вигідності інвестування. Крім того відзначається, що навіть відносно менша норма доходу на інвестиційний капітал приводить до зростання ціни акціонерного капіталу.
Розходження в підходах означають власне кажучи обґрунтування ролі дивідендів: пасивної - при першому підході й активної - при другому. Дж. К. Ван Хорн, на нашу думку, прав відзначаючи, що перший підхід застосуємо лише в умовах зроблених ринків капіталів, де немає трансакційних витрат, витрат компаній-емітентів на розміщення цінних паперів, податків, відомі майбутні доходи фірми. На активну роль дивідендів, дивідендної політики, на його думку, впливають такі фактори, як перевага з боку інвесторів дивідендів іншим доходам з капіталу, оподатковування, витрати, пов'язані з розміщенням цінних паперів, трансакційні витрати й подільність цінних паперів, інституціональні обмеження, фінансове сігналізування.
Дивідендна політика містить у собі ухвалення рішення про виплату акціонерам прибутку у формі дивідендів або втриманні її для інвестування на підприємстві. Рішення про виплату дивідендів фактично є рішенням про фінансування, оскільки збільшення коефіцієнта дивідендних виплат (частка прибутку, виплачуваної акціонерам у формі дивідендів) зменшує обсяг реінвестуємого прибутку. Якщо розглядати дивідендну політику тільки як рішення фінансування, то виплата дивідендів виступає в пасивній ролі. При розгляді дивідендів як пасивного залишку, обумовленого тільки наявністю вигідних інвестиційних пропозицій, мається на увазі, що для інвестора не існує розходження між виплатою дивідендів і нагромадженням підприємством нерозподіленого прибутку. Якщо інвестиційні проекти обіцяють рівень рентабельності, що перевищує необхідний, інвестори можуть віддати перевагу варіанту нагромадження. Якщо очікуваний прибуток від інвестицій дорівнює необхідної, те, з погляду інвестора, жоден з варіантів не має переваг. У противному випадку інвестори віддадуть перевагу виплаті дивідендів.
Друге ключове питання при виборі дивідендної політики - це питання вибору оптимальної дивідендної політики, тобто політики, що забезпечує як максимізацію сукупного багатства акціонерів, так і достатнє фінансування діяльності підприємства. Знаходження оптимальної дивідендної політики - винятково важке завдання: необхідно знайти баланс між поточними дивідендами й майбутнім ростом, що максимізував би ціну акцій підприємства. Складність укладається ще в тім, що оптимальна дивідендна політика - це суб'єктивна політика кожного окремого підприємства, обирана виходячи з особливостей підприємства, його власників, інвестиційних можливостей і інших факторів, що впливають на дивідендну політику. У числі таких факторів у науковій літературі називаються: темп росту компанії, її рентабельність, стабільність доходів, утримання контролю над діяльністю компанії, ступінь фінансування за рахунок позикового капіталу, можливість фінансування із зовнішніх джерел, стадія життєвого циклу й масштаби компанії, податкові ставки на дивіденди й доходи із приросту капіталу, переваги акціонерів, обмеження правового характеру й ін.
Одне з найцікавіших питань економічної думки, пов'язане з виплатою дивідендів у акціонерних товариствах. Ця тема цікавить не лише науковців, але й бізнесменів та менеджерів. Такий підвищений інтерес можна зрозуміти, оскільки в уяві людей отримання дивідендів асоціюється з багатством та персональним добробутом. Хто з нас не зацікавлений володіти цінними паперами тих корпорацій, які проводять зрозумілу та позитивну для інвестора дивідендну політику. В цій статті ми розглянемо деякі практичні аспекти, що стосуються дивідендів.
Перш за все зазначимо, що за кордоном дивідендні виплати характерні тільки корпоративним формам організації бізнесу. Акціонерне товариство або корпорація, як його прийнято називати на Заході, — це єдина форма організації бізнесу, створена для функціонування в умовах розподілу управління та володіння. Вся корпоративна система управління, контролю та внутрішнього і зовнішнього аудиту скерована на забезпечення ефективного функціонування в умовах мінімального втручання власників у процес менеджменту корпорації. Так склалося історично, що саме корпоративна форма організації бізнесу привела до утворення об'єктивно незалежно існуючої від свого власника форми — юридичної особи. Пояснимо це трохи детальніше.
Як зазначає Джеймс Ван-Хорн, корпорація — це знеособлене підприємство, створене на підставі закону; воно може володіти майном та брати на себе зобов'язання. У відомому рішенні, прийнятому Дартмурською колегією 1819 року в США, суддя Маршал заявляв: «Корпорація — це штучне створіння, невидиме, нематеріальне, яке існує лише законодавче. Будучи простим породженням закону, вона володіє тільки тією власністю, яку дарує їй статут про створення».
Зазначимо, що всі інші форми організації бізнесу в США не створюють юридичне відокремленої особи. Учасники таких форм оперують власним майном та банківськими рахунками в процесі ведення спільного бізнесу і замість дивідендних виплат за результатами діяльності здійснюють внутрішній перерахунок взаємних вимог та зобов'язань. Такий розподіл аж ніяк не можна назвати дивідендами, оскільки він не показує розподілу грошового потоку підприємства на реінвестування та споживання.
Зовсім інша ситуація складається в акціонерних товариствах, котрі існують об'єктивно незалежно від власників акціонерів. У ході проведення власного бізнесу ними генерується грошовий потік, здійснюються видатки та отримуються доходи. Стандартами фінансового обліку регламентують прибуток фірми як перевищення доходів корпорації над її витратами, в той час перевищення витрат над доходами прийнято називати збитками.
Прибуток займає важливе місце у фінансовому житті компанії, оскільки він показує максимально можливе збільшення (приріст) потенційних майбутніх економічних вигод компанії. Очевидно, що, збільшуючи багатство власника, прибуток стає об'єктом розпорядження останнього. Як наслідок, власник самостійно вирішує, яка частина цього прибутку повинна скеровуватись на його власне споживання, а яка реінвестується у виробництво. Тобто прибуток, як правило, розділяється на два різних за величиною потоки, один із яких скеровується в бізнес, а другий — у кишеню власника.
Реалізація цього процесу в умовах існування акціонерних корпорацій із великою кількістю акціонерів призвела до виникнення механізму дивідендних виплат, який фактично, представляє собою розщеплення прибутку на велику кількість відносно малих грошових потоків власникам (акціонерам) та нерозподіленого прибутку, який залишається в розпорядженні компанії.
Можна сказати, що в українських умовах дивідендні виплати характерні для всіх підприємств взагалі, оскільки практично будь-яка форма організації бізнесу (господарські товариства та приватні підприємства) є юридичною особою, тобто особою об'єктивно відокремленою і незалежно існуючою від свого власника. І законодавством передбачено розподіл частини їхнього прибутку, що фактично є дивідендним розподілом. Проте на практиці ті товариства, які функціонують в умовах невеликої кількості власників, які самі активно займаються бізнесом (а це практично всі неакціонерні господарські товариства), рідко застосовують цей механізм через потребу проведення грошового потоку через стадію утворення прибутку, який обкладається податком. Тому більшість таких підприємств в Україні застосовують усі можливі законодавчо-податкові резерви для організації виключно внутрішнього перерозподілу багатств.
Коротко підсумуємо вищесказане: дивіденди виникають у тих фірмах, де існує розподіл управління та володіння, і є механізмом обслуговування розподілу згенерованого бізнесом чистого прибутку на власне споживання та реінвестування.
Більшість українських інвесторів вважає дивіденди одним із найважливіших індикаторів ефективності функціонування бізнесу. Проте, не применшуючи ролі дивідендів та дивідендної політики, зазначимо, що це не зовсім так.
Справа в тому, що дохід акціонера (інвестора) традиційно складається з двох важливих складових: власне дивідендних виплат та прибутків чи збитків, пов'язаних зі зміною капіталізаційної вартості фірми. Таким чином, доходність вкладеного акціонером капіталу може бути обчислена у вигляді відносного прибутку періоду володіння акціями: