Оцінка ефективності дивідендної політики підприємства в умовах розвитку (стр. 3 из 10)
де r — відносний прибуток за весь період володіння цінними паперами (виміряний у сотих долях від вкладеного капіталу);
Р0 — ціна купівлі цінного паперу, гр. од.;
P1 — ціна продажу цінного паперу, гр. од.;
D — дивіденди виплачені за період володіння цінними паперами, гр. од.
Таким чином, із наведеної вище формули бачимо, що в цілому дохід інвестора складається не лише з дивідендних виплат D, але і з капіталізаційних прибутків чи збитків, котрі виявляються в різниці цін акцій Р1 — Р0. Останні можуть становити значну величину в практиці ведення корпоративного бізнесу, чим власне і пояснюється більша стурбованість корпоративного менеджменту курсом власних акцій замість дивідендної політики. Оскільки зміни в капіталізації можуть бути як позитивними, так і негативними, крім того, значно перевищувати найщедріші дивідендні виплати, то стурбованість менеджерів курсом власних акцій виглядає абсолютно виправданою. Вони розглядають курс власних акцій як барометр, що індикує ефективність менеджменту компанії. Барометр, по суті, недосконалий, оскільки існують випадкові коливання (флуктуації) на ринку, проте кращого ніхто ще не придумав.
Важлива властивість даних коливань — часткове їх реагування на зміну капіталу, реінвестованому у фірму. Деякі менеджери, розуміючи це, взагалі не виплачують дивідендів. Прикладом може послужити всесвітньо відома корпорація «Microsoft».
Для більшості акціонерних товариств України характерне функціонування в умовах закритості стосовно вторинного ринку. Таким чином, закриті акціонерні товариства не можуть скористатися з переваг ринкового регулювання курсу, а їхні акціонери свідомо чи несвідомо відмовляються від отримання можливих капіталізаційних прибутків. У таких умовах ставка робиться виключно на дивіденди, значення дивідендної політики суттєво зростає.
А чи важливі дивіденди взагалі? Виявляється, це парадоксальне питання не лише має право на існування. Деякі теорії подають серйозні аргументи стосовно не важливості дивідендної політики.
Цю проблему досліджували Ф. Модільяні та М. Міллер, роботи яких стосуються двох тісно пов'язаних між собою проблем: залежністю між вартістю підприємства з одного боку і політикою дивіденду та структурою капіталу (структурою джерел фінансування підприємств) із іншого боку.
Виходячи з утворення конкурентних ринків, автори стверджують, що вартість підприємства визначається здатністю активів цього підприємства до управління потоком майбутніх доходів, тобто вартість — капіталізована вартість цього потоку. На їхню думку, його не можна збільшувати, розділяючи на кілька різних потоків. Міллер та Модільяні вважають залежною вартість цього потоку від пропорції його розділення на дивіденди та відсотки від кредиту. Крім того, в опублікованій 1951 року роботі, автори сформулювали тезис, що політика дивіденду не має впливу на вартість підприємства. Отже, і в цьому випадку ми можемо спостерігати, що про вартість підприємства говорить не його здатність до управління майбутніми доходами. Прибутки можуть бути призначені для виплати дивіденду або залишатися на підприємстві. В першому випадку акціонер здобуває користь із дивіденду, в другому — має капітальний прибуток (прибуток, який виникає від росту цін на акції). Підприємство може почергово використовувати ці два канали трансферу вартості до акціонера, але не може збільшувати суму вартості, вибираючи ту чи іншу форму трансферу.
Дане твердження отримало назву ефекту Міллера-Модільяні. Через парадоксальність воно ще названо ММ-парадоксом. Отже, в цьому випадку ми можемо спостерігати, що про вартість підприємства говорить не його здатність до управління майбутніми доходами. Ці прибутки можуть бути призначені для виплати дивіденду або залишатися на підприємстві. їхні міркування, обґрунтовані точними математичними викладками, котрі тим не менше, базуються на ряді економічних припущень.
Автори виходили з того, що загальний прибуток акціонера складається не лише з дивідендів, але і капіталізаційних прибутків чи збитків, як це показано у формулі прибутку періоду володіння.
Нагадаємо, що дивіденди виплачуються з чистого прибутку і правління вирішує, яку частину прибутку виділити на виплату дивідендів.
Послідовність даних рішень називають дивідендною політикою компанії. Нехай на початковий момент купівлі акцій компанія мала капітал К0, розділений на N акцій. Чисто формально ціна акцій Р0 — це доля капіталу, що залишається з неї. Тобто:
За квартал фірма заробила прибуток Y, котрий складає долю rn від її початкового капіталу:
З даного прибутку було виділено частку g на виплату дивідендів, так, що на кожну акцію припадає:
При цьому ми припускаємо, що число акцій залишилось незмінним.
В такому випадку капітал К1, що залишився в розпорядженні акціонерної корпорації та здатний приносити прибуток, дорівнюватиме:
нова ціна Р1 дорівнюватиме:
Якщо тепер ми підставимо вираз для ціни та дивідендів у формулу очікуваних прибутків, побачимо, що останні не залежать від дивідендної політики, а визначаються виключно рентабельністю rn фірми:
В даному випадку логіка виглядає бездоганно, проте варто зауважити, що ціна акції введена формально як доля капіталу, і навіть у випадку існування можливості об'єктивно оцінити капітал, ринкова ціна акції не відповідатиме даній оцінці. Ціна, котра встановлюється на основі балансової оцінки активів (балансова або книжна ціна), скоріше за все не відповідатиме дійсній ціні акції на ринку з ряду причин. Серед них: наявність на ринку спекулятивних ексцесів, котрі зумовлюють випадкові коливання; умовна та неточна оцінка вартості нематеріальних активів компанії, що не дає достатньо обґрунтовано оцінити балансову вартість акціонерних цінних паперів; неоднакова вартість інформації та її повна чи часткова недоступність для деяких учасників ринку; гетерогенність у трактуванні даної інформації тими інвесторами, котрі все-таки мають до неї доступ; неоднакова вартість укладання фондових угод на вітчизняному інвестиційному ринку. Варто констатувати факт, що дані чинники, впливаючи на кон'юнктуру фондового ринку, перш за все викликають динамічні зміни у співвідношенні попиту та пропозиції, так що рівноважна ринкова ціна більше змінюється під впливом саме цих чинників, а не завдяки рентабельності виробництва даної акціонерної корпорації, як це було зазначено Міллером-Модільяні. Отже, дивідендна політика корпорації має реальні та поважні підстави бути одним із чинників ефективності діяльності компанії.
1.3 Види дивідендної політики
Сказане вище примушує звернути нашу увагу на дивідендну політику компанії. В даному контексті відразу постає питання: а чи потрібно фірмі визначати наперед та дотримуватися визначеної дивідендної політики взагалі? Відповідь однозначна — так. Справа в тому, що акціонери (власники) фірми демонструють різноманітні очікування стосовно майбутніх дивідендів. Правління, котре безпосередньо формує дивідендне рішення, приймає на себе фактично ризик невдоволення частини акціонерів існуючою дивідендною політикою. Проте відомо, що «друзі приходять та відходять, а ворогів збільшується». Отже, компанія без попередньо визначеної дивідендної політики нагромаджує антипатію невдоволених акціонерів, у той час, як чітка дивідендна політика (нехай навіть політика повної невиплати дивідендів) зберігає число акціонерів компанії. Це вигідно правлінню, яке, як відомо, теж обирається акціонерами.
Отже, залежно від власних стратегічних цілей, акціонерна корпорація може застосовувати наступні види дивідендної політики.
1. Політика «нульового» дивіденду
Політика «нульового» дивіденду полягає в невиплаті дивідендів взагалі. Це означає, що компанія свідомо попереджає акціонерів про «нульову» дивідендну політику, а акціонери підтверджують свою згоду (чи незгоду) з даною політикою, голосуючи за це фактами купівлі (чи продажу) акцій компанії. Керівництво такої корпорації фактично будує свою дивідендну концепцію на припущеннях Міллера-Модільяні. Як зазначалося вище, прикладом такої дивідендної політики може служити корпорація «Microsoft», яка взагалі не виплачує дивідендів. Така політика виправдана у випадку корпорації «Microsoft», оскільки ринкова ціна акцій даної компанії понад 10 разів перевищує балансову ціну, тобто ту кількість власного капіталу, яка еквівалентна одній акції. За такого співвідношення, менеджмент компанії фактично вирішує чи скерувати, наприклад, грошовий потік чистого прибутку на дивіденди, чи поповнити ним власний капітал компанії за рахунок нерозподіленого прибутку. Кожний скерований таким чином долар чистого прибутку означає: у першому випадку збагачення акціонерів рівно на $1.00, а у другому випадку — утворення з одного долара бази потенційного зростання курсу акцій на $10.00 і більше. Зрозуміло, який варіант у цьому випадку обирає менеджмент. Зазначимо, що це можливо лише в тому випадку, коли акціонери пов'язують свої очікування з значним зростанням акцій компанії, довіряють її менеджменту, або якщо їхнього сукупного корпоративного впливу недостатньо для того, щоб змінити цю політику.